Що ми сьогодні скасовуємо

Чому культура під час війни перестає бути “м’якою силою”

У перші ж дні повномасштабного вторгнення Росії в Україну західні уряди запровадили широкий спектр санкцій проти різних російських юридичних і фізичних осіб, насамперед вищих посадових осіб, відповідальних за агресію. Чимало компаній та олігархів теж опинились під санкціями як спонсори й посібники війни. Проте до чорного списку не потрапили діячі культури й науки, хоча багато хто з них роками готував ґрунт для війни своїми пропагандистськими, ідеологічно інтоксикованими творами та заявами. Десятки письменників, акторів, поп-зірок, кінорежисерів та науковців палко привітали анексію Криму в 2014 році, і так само ентузіастично заходились підписувати підлабузницькі листи на підтримку президента і того, що вони разом з ним називають “спеціальною військовою операцією” у 2022-му.

З ліберального погляду західної людини, підтримка війни і злочинної влади діячами культури мала би бути питанням радше моральної, ніж кримінальної відповідальності. Наївна тамтешня віра в те, що зі словом треба боротися словом, давала змогу російським пропагандистам тривалий час безперешкодно руйнувати західні інституції й підривати суспільну до них довіру. Лише події останніх років спонукали західні уряди відповідальніше поставитися до діяльності російських підривних центрів, накладаючи на них певні обмеження або й заборони. Тим часом культурна сфера розглядається й далі багатьма західними людьми як буцімто “аполітична”, відокремлена від геноцидної риторики російських лідерів, а тим більше від геноцидної практики російських військових. Пушкін, стверджують ліберали, не відповідає за Путіна, а Достоєвський не винен у тому, що робить Шойґу і його підлеглі.

Непролазні хащі української міфології

Хто тільки не береться писати про українську міфологію! Вже якась нестримна пошесть пішла: ледь не всі видавництва почали видавати примітивну антинаукову шизофренію. А що науковці від цієї зарази ще вакциновані, то займаються цим боговгодним ділом самі дилетанти, далекі від науки, розмаїті любителі і шарлатани. Вони тягнуть до української міфології усе, що під руку попаде – і античних богів, і християнських святих, і індійських, і фантазійних з «Велесової книги», і персонажів московитського і балканського фольклору, і вигаданих ними ж таки або вигаданих іншими письменниками.

Першим міфотворцем незалежної України був Сергій Плачинда, який спершу видав брошурку «Словник давньоукраїнської міфології», а потім уже доповнив і перевидав з ілюстраціями, повигадувавши неіснуючих в жодній літературі богів і духів, а оскільки мусив на когось посилатися, то посилався на свою маму – неписьменну, за його словами, селянку, яка й розповіла про індійських богів. У тій «міфології» та в інших своїх псевдоісторичних опусах він, услід за розмаїтими бебиками, переконував, що українці створили геть усю світову цивілізацію. Палестина – не дивуйтеся, це Палений Стан, який заселили трипільці. А звідси такий висновок: «отже, давні українці – перші поселенці Палестини».

Наступним після Плачинди псевдоміфологом виявися випускник Українського інституту інженерів водного господарства Валерій Войтович. Кому, як не водним інженерам, досліджувати українську міфологію? От він і видав кілька томів гречаної вовни.

Справжня російська культура – стріляти в потилицю

Ніхто в світі не сподівався, що історія може повторитися, хоч і в нових декораціях, і похмурий привид Третьої світової війни замайорить на обрії.

Однак це сталося. Все тепер у Росії перевернулося з ніг на голову. Божевільний диктатор зумів за двадцять років воскресити Сталіна і Дзєржинського, а дослідників ГУЛАГу посадити в тюрму або ж змусити замовкнути.

При всьому цьому страхітті, яке відбувається в Україні, світ не перестав читати і вивчати «велику» російську літературу. Письменник Джордж Сандерс написав книжку «Купіль у ставку в час дощу». Назва відсилає до оповідання А. Чехова «Аґрест». Книжка ця вийшла у Польщі й була позитивно сприйнята критиками. Сандерс викладає в Сіракузькому університеті не просто російську літературу, а читає лекції про російське оповідання ХІХ ст. Щороку він обирає 6 студентів із... не повірите!.. 600–700 охочих!

Але то були не звичайні слухачі, а майбутні письменники. Сандерс на прикладі оповідань Гоголя («Не віддамо Гоголя!» – це лише наш мишиний писк, він давно в усіх закордонних підручниках русскій), Чехова («І цей наш!» – теж ні), Тургенєва, Толстого і навчає, як треба писати. За семестр вони читають 30 оповідань, по два-три за заняття.

Хто ми такі? Це повинен знати кожен українець.

Юрій МУШКЕТИК, Герой України

Хто ми такі?

Юрій Мушкетик

В історії народів є факти, які висвітлюють всю історію цих (і інших) народів, вщент спростовують брехні їхніх недоброзичливців, ці факти мають знати всі представники цього народу. І тоді правда стає на повен зріст.

Факт перший. У Константинопольських (грецьких) хроніках є повідомлення, що за часів кесаря (імператора) Юстеніана до Константинополя приїздив князь Кий. З цього кілька вкрай важливих висновків: Кий не був, як за легендою, перевізником на Дніпрі (в чому сумнівався і автор “Повісті минулих літ” Нестор), а таки був князем; далі: теорія про те, що Київська Русь постала від варягів, що київські князі варяги — теж вигадка. Її з усіх сил надимали й надимають московити, їм нехай би київські князі були з папуасів, аби не з місцевих, не з українців. І чи не основне: з грецького і давньоримського літочислення ми дізнаємося, що Юстеніан сів на престол 527 року. Про яких тут варягів могло йтися, якщо Олег приїхав до Києва в кінці IX століття і вбив київських князів Аскольда і Діра? Отже, руси вже згадуються і в грецьких, і в готських хроніках VI століття. Нині ж московити торочать про те, що Москва веде свій родовід від Києва, від його початку. А Москва згадується вперше 1147 року як мордовська “дєрєвня” Кучки; та й пізніші назви Москва, Волга, Ока — мордовські.

Націоналізм і комунізм, або Антиманіфест комуністичної партії біороботів

Після Біблії Маніфест комуністичної партії, мабуть, – найпопулярніше друковане видання всіх часі та народів. Так само як і Біблія, він містить певну концепцію світового устрою на момент написання (1848 р.) і програму побудови людської цивілізації «майбутнього» на «нових» засадах.

Перше українське видання «Маніфесту комуністичної партії» (Львів, 1902). Переклад вірогідніше всього зроблений Лесею Українкою в 1901–1902 роках.

Друга світова війна була перемогою не лише одних держав над іншими, а територіальним перерозподілом Європи і світу. Вона була глобальною перемогою лівого світогляду над правим, комплексу лівих ідей над комплексом правих ідей.

Серед країн переможниць у Другій світовій війні виявилась і країна, що була абсолютним злом планети, – Радянський союз. Це була єдина рабовласницька держава серед країн Європи. Країна, де раби становили більшість населення, на відміну від класичних рабовласницьких країн давнини. Країна, де місце Біблії, як то було у християнських країнах, зайняв саме Маніфест комуністичної партії. Причому сфера впливу цієї країни поширилась на половину Європи.

Невдовзі після війни ще понад один мільярд людей встали під прапор Маніфесту – виникли комуністичний Китай, В’єтнам, Корея, де всі «принади» комуністичного способу життя проявились ще більше, ніж у Радянському союзі.

Ідеї Маніфесту глибоко вкорінились і у решті країн Європи і навіть у Північній Америці. Більшість членів всіх парламентів Європи – це люди лівих поглядів. Вони не називають себе комуністами. Цей – термін, з огляду на злочини комуністичних режимів різних країн, тепер не дуже популярний. Вони ховаються під іншими прапорами і гаслами, але при цьому залишаються людьми Маніфесту.

Онуфрий ни разу не вспомнил о российской агрессии, когда комментировал атаку на собор в Одессе

Обращение Митрополита УПЦ (МП) Онуфрия (Березовского) от 23 июля к жителям Одессы после последних ракетных обстрелов вызывает некоторые замечания. С одной стороны, оно полн слов сострадания и поддержки, с другой – не содержит прямого осуждения российской агрессии, стоящей за этими трагедиями.

В обращении Онуфрий пишет о «очередной вражеской атаке на город Одессу», но не называет, кто именно враг.

«С глубокой грустью восприняли известие об очередной вражеской атаке на город Одессу, в результате чего разрушен Спасо-Преображенский кафедральный собор, жилые дома и другие сооружения. Особой болью является то, что в сегодняшнюю ночь снова погибли люди, многие ранены и госпитализированы. Примите мои искренние соболезнования в связи с этой великой трагедией», – начинает своё обращение Онуфрий, не упоминая ни о российских ракетных обстрелах, ни о полномасштабной войне в своём обращении дальше в тексте.

В справі українсько-жидівських відносин

Соломон Гольдельман

Соломон Гольдельман у 1920-1922 р.
Фото з книги Лева Биковського
"Соломон Ізраїлевич Ґольдельман 1885-1974:
біо-бібліографічні матеріяли",
Денвер-Єрусалим, 1976

Мені здається, що у громадського або політичного діяча з України, який волею обставин попадає в наші часи за кордон, а особливо в такий центр української еміґрації, як Відень, — найбільше здивовання повинна викликати та цілковита відсутність правдивої информації про те, що робилося і робиться там, в далекій країні, з якої зустрічається тут на кожному кроці, поміж всіх кол без ріжниці: українських, жидівських, соціалістичних і буржуазних, взагалі у цілої опінії за кордоном.

Це нерозуміння становища річей на Україні виявляє також позіція жидівських громадських кол, а саме тої їх частини, що тісно звязана з життям жидівського громадянства на Україні і завше готова так чи инакше вплинути на зміну його становища.

Я говорю про активну частину, громадсько та політично орґанізовану, чи то є кола буржуазні, як сіоністи, чи кола національно-соціалістичні, як Поалей-Ціон, або Бунд.

Ці кола розвязують заплутану проблєму українсько-жидівських відносин, як це не дивно, числючись з соціально-ріжнородним їх складом, однаково: вони всі отверто ворожі українській національній державности.

Безумовно, загальною психолоґичною підставою цього відношення треба числити ту хвилю погромів, що прокотилася по Україні в січні-березні 1919 року, в час большевицького наступу на Україну, і яка в тих чи инших формах продовжувалась потім ще скілька місяців, головне — на теренах селянських повстань проти большевицької влади.

В законодавстві України вперше з'явилося визначення українофобії

У законодавстві України вперше з'явилися визначення українофобії й русифікації. Ці поняття депутати прописали в новому законі про заборону пропаганди російської імперської політики й деколонізацію, який президент Володимир Зеленський підписав 21 квітня.

Українофобія – це, згідно з законом, дискримінаційні дії й публічно висловлені заклики (зокрема у медіа чи творах), що заперечують суб’єктність України, української нації, боротьбу проти підкорення, експлуатації, асиміляції українського народу, а також правомірність захисту політичних, економічних, культурних прав українського народу, розвитку української національної державності, науки, культури, зневажають питомі етнокультурні ознаки українців, ігнорують українську мову та культуру.

Русифікація в законі визначається як складова російської імперської політики, спрямована на нав’язування використання російської мови, пропагування російської культури як вищих порівняно з іншими національними мовами та культурами, витіснення з ужитку української мови, звуження українського культурного та інформаційного простору.

• Закон про деколонізацію забороняє давати географічні назви, пов'язані з Росією, та визнає російську імперську політику злочинною.

Кінець московської церкви в Україні - контрольний постріл

УПЦ МП залишається частиною РПЦ, і ніким у православному світі не визнається як окрема від РПЦ Церква. Своєю діяльність та бездіяльністю керівництво УПЦ демонструє небажання стати окремою від РПЦ Церквою, що є відвертим демонстративним викликом щодо Української держави, суспільства та більшості власних вірян.

Релігієзнавча експертиза Статуту про управління УПЦ на наявність церковно-канонічного зв’язку з Московським патріархатом стосувалася лише норм Статуту УПЦ у співвідношенні з іншими документами, що безпосередньо стосуються Статуту, переважно через Грамоту. Також в Експертизі виконано норму чинного законодавства України і проаналізовано статут РПЦ. І без останнього висновки із Експертизи однозначні.

Але прозвучали думки, що може виявлена у Статуті та пов’язаних документах належність до РПЦ не реалізується у практиці правозастосування. Як для людини, що роками викладала філософію права та філософію міжнародного права, досконало знає значення практики правозастосування, це питання видається надзвичайно актуальним.

Відповідно, необхідним є релігієзначий аналіз очевидної наявності церковно-канонічного зв’язку з Московським патріархатом через аналіз основоположних норм Статуту у їх співвідношенні обставинами історичного розвитку українського і світового православ’я, які загальновідомі для експертів з проблематики розвитку церковних відносин у православному світі та фахівцям у галузі вивчення православного канонічного права.

Якщо релігієзнавча експертиза аналізує самі по собі норми Статуту про управління Української Православної Церкви на наявність церковно-канонічного зв’язку з Московським патріархатом (у співвідношенні з нормами документів, безпосередньо пов’язаними з Статутом), то ця Аналітична записка надає релігієзнавчу експертизу цих же норм статуту у практиці їх правозастосування в УПЦ та РПЦ з 1990 року і до сьогодні.

Специфіка канонічного права така, що практика правозастосування має не менше значення, ніж самі норми канонічного права і норми статутів УПЦ чи РПЦ. У канонічному правозастосуванні існували та існують різні інтерпретації того, у якому саме сенсі УПЦ має зв’язок із РПЦ та є частиною РПЦ. Врахування практики правозастосування дозволяє повніше розкрити тезу про те, що УПЦ залишається частиною РПЦ, а не є самостійною Церквою, окремою від РПЦ.

Також аналіз практики правозастосування основоположних норм статуту УПЦ від 1990 року і до сьогодні дозволяє повніше розкрити той факт, що УПЦ навіть не має статусу автономної Церкви, а лише користується правами «широкої автономії». І саме аналіз цієї практики правозастосування дозволяє зрозуміти, чим є цей стан «користування правами» автономної Церкви без наявності статусу автономії і без наявності статусу автокефалії.