Чому культура під час війни перестає бути “м’якою силою”
У перші ж дні повномасштабного вторгнення Росії в Україну західні
уряди запровадили широкий спектр санкцій проти різних російських
юридичних і фізичних осіб, насамперед вищих посадових осіб,
відповідальних за агресію. Чимало компаній та олігархів теж опинились
під санкціями як спонсори й посібники війни. Проте до чорного списку не
потрапили діячі культури й науки, хоча багато хто з них роками готував
ґрунт для війни своїми пропагандистськими, ідеологічно інтоксикованими
творами та заявами. Десятки письменників, акторів, поп-зірок,
кінорежисерів та науковців палко привітали анексію Криму в 2014 році, і
так само ентузіастично заходились підписувати підлабузницькі листи на
підтримку президента і того, що вони разом з ним називають “спеціальною
військовою операцією” у 2022-му.
З ліберального погляду західної
людини, підтримка війни і злочинної влади діячами культури мала би бути
питанням радше моральної, ніж кримінальної відповідальності. Наївна
тамтешня віра в те, що зі словом треба боротися словом, давала змогу
російським пропагандистам тривалий час безперешкодно руйнувати західні
інституції й підривати суспільну до них довіру. Лише події останніх
років спонукали західні уряди відповідальніше поставитися до діяльності
російських підривних центрів, накладаючи на них певні обмеження або й
заборони. Тим часом культурна сфера розглядається й далі багатьма
західними людьми як буцімто “аполітична”, відокремлена від геноцидної
риторики російських лідерів, а тим більше від геноцидної практики
російських військових. Пушкін, стверджують ліберали, не відповідає за
Путіна, а Достоєвський не винен у тому, що робить Шойґу і його підлеглі.
