Що ми сьогодні скасовуємо

Чому культура під час війни перестає бути “м’якою силою”

У перші ж дні повномасштабного вторгнення Росії в Україну західні уряди запровадили широкий спектр санкцій проти різних російських юридичних і фізичних осіб, насамперед вищих посадових осіб, відповідальних за агресію. Чимало компаній та олігархів теж опинились під санкціями як спонсори й посібники війни. Проте до чорного списку не потрапили діячі культури й науки, хоча багато хто з них роками готував ґрунт для війни своїми пропагандистськими, ідеологічно інтоксикованими творами та заявами. Десятки письменників, акторів, поп-зірок, кінорежисерів та науковців палко привітали анексію Криму в 2014 році, і так само ентузіастично заходились підписувати підлабузницькі листи на підтримку президента і того, що вони разом з ним називають “спеціальною військовою операцією” у 2022-му.

З ліберального погляду західної людини, підтримка війни і злочинної влади діячами культури мала би бути питанням радше моральної, ніж кримінальної відповідальності. Наївна тамтешня віра в те, що зі словом треба боротися словом, давала змогу російським пропагандистам тривалий час безперешкодно руйнувати західні інституції й підривати суспільну до них довіру. Лише події останніх років спонукали західні уряди відповідальніше поставитися до діяльності російських підривних центрів, накладаючи на них певні обмеження або й заборони. Тим часом культурна сфера розглядається й далі багатьма західними людьми як буцімто “аполітична”, відокремлена від геноцидної риторики російських лідерів, а тим більше від геноцидної практики російських військових. Пушкін, стверджують ліберали, не відповідає за Путіна, а Достоєвський не винен у тому, що робить Шойґу і його підлеглі.

Непролазні хащі української міфології

Хто тільки не береться писати про українську міфологію! Вже якась нестримна пошесть пішла: ледь не всі видавництва почали видавати примітивну антинаукову шизофренію. А що науковці від цієї зарази ще вакциновані, то займаються цим боговгодним ділом самі дилетанти, далекі від науки, розмаїті любителі і шарлатани. Вони тягнуть до української міфології усе, що під руку попаде – і античних богів, і християнських святих, і індійських, і фантазійних з «Велесової книги», і персонажів московитського і балканського фольклору, і вигаданих ними ж таки або вигаданих іншими письменниками.

Першим міфотворцем незалежної України був Сергій Плачинда, який спершу видав брошурку «Словник давньоукраїнської міфології», а потім уже доповнив і перевидав з ілюстраціями, повигадувавши неіснуючих в жодній літературі богів і духів, а оскільки мусив на когось посилатися, то посилався на свою маму – неписьменну, за його словами, селянку, яка й розповіла про індійських богів. У тій «міфології» та в інших своїх псевдоісторичних опусах він, услід за розмаїтими бебиками, переконував, що українці створили геть усю світову цивілізацію. Палестина – не дивуйтеся, це Палений Стан, який заселили трипільці. А звідси такий висновок: «отже, давні українці – перші поселенці Палестини».

Наступним після Плачинди псевдоміфологом виявися випускник Українського інституту інженерів водного господарства Валерій Войтович. Кому, як не водним інженерам, досліджувати українську міфологію? От він і видав кілька томів гречаної вовни.