Короткий курс українофобії: два оповідання Міхаіла Булгакова з екскурсом у роман «Бєлая гвардія»
На тлі вже другої від 2014 р. війни, котру РФ розпочала 24 лютого 2022 р. проти держави Україна у формі спецоперації, піднялася чергова хвиля спонтанної декомунізації і дерусифікації знизу. У багатьох наших містах і містечках, зокрема на Закарпатті, Буковині, на Східній і в Центральній Україні зносять пам’ятники Суворову, Горькому, авторові роману «Как закалялась сталь» Островському, демонтували погруддя Карла Маркса, що затрималося у Хотині, і мозаїку з цитатами Леніна на одній із будівель Києво-Могилянської академії. Мабуть, цю мозаїку студенти Могилянки консервували 30 років, щоб не забути: попередниками вільнодумного студентства були в цих стінах політруки – свою історію треба берегти! Водночас про пам’ятник Катерині ІІ в Одесі ніхто не згадує. Суворов – душитель Польщі і свободи у Європі − все стоїть в Ізмаїлі в очікуванні на законне виведення з реєстру пам’яток. У такій ситуації складно зрозуміти, на кого ж ми орієнтуємося – на ЄС чи на РФ? Із Суворовим і Катериною ІІ потрапити до ЄС навряд чи вдасться, бо світ символів іще ніхто не відміняв.
Фінляндизація, за словами Софі Оксанен, зіпсувала фінам моральний компас. В українському варіанті фінляндизація перетворилася на шизофренію національного масштабу. В умовах військового стану українці, керуючись самозбереженням, відчули нагальну потребу повернутися до незавершеної декомунізації й дерусифікації. Почалося перейменування вулиць, що носять імена класиків російської літератури: Пушкіна, Тургенєва, Толстого, Чехова – попри українське походження останнього, Герцена – попри його українські симпатії. Українці хочуть стерти зі своїх теренів імперські мітки, українці не хочуть жодних маркерів «русского мира», українці не вірять у жодних «хороших русскіх», поділяючи думку чи не Винниченка: російський демократ закінчується там, де починається українське питання.
Звісно, не всі громадяни України розуміють значення реформи декомунізації і дерусифікації, але під російськими бомбами голоси незгодних, котрі закликають плекати будь-яку культуру і гуманізм (що на практиці завжди виявляються російськими), звучать не надто переконливо. Трагічно, що саме російські ракети виявилися найістотнішим аргументом на користь декомунізації та дерусифікації України. Можливо, війни з Росією вдалося б уникнути, принаймні нинішня війна не була б такою жорстокою, якби українське суспільство проявило волю до реформування, що так і не завершилося протягом 30 років. Навпаки, українське суспільство, передусім українські владні еліти, виявляє хронічне небажання реформуватися. Українські реформи наче й розпочинаються, але їх так і не доводять до логічного кінця.
