22.11.2022

Короткий курс українофобії

Короткий курс українофобії: два оповідання Міхаіла Булгакова з екскурсом у роман «Бєлая гвардія»

На тлі вже другої від 2014 р. війни, котру РФ розпочала 24 лютого 2022 р. проти держави Україна у формі спецоперації, піднялася чергова хвиля спонтанної декомунізації і дерусифікації знизу. У багатьох наших містах і містечках, зокрема на Закарпатті, Буковині, на Східній і в Центральній Україні зносять пам’ятники Суворову, Горькому, авторові роману «Как закалялась сталь» Островському, демонтували погруддя Карла Маркса, що затрималося у Хотині, і мозаїку з цитатами Леніна на одній із будівель Києво-Могилянської академії. Мабуть, цю мозаїку студенти Могилянки консервували 30 років, щоб не забути: попередниками вільнодумного студентства були в цих стінах політруки – свою історію треба берегти! Водночас про пам’ятник Катерині ІІ в Одесі ніхто не згадує. Суворов – душитель Польщі і свободи у Європі − все стоїть в Ізмаїлі в очікуванні на законне виведення з реєстру пам’яток. У такій ситуації складно зрозуміти, на кого ж ми орієнтуємося – на ЄС чи на РФ? Із Суворовим і Катериною ІІ потрапити до ЄС навряд чи вдасться, бо світ символів іще ніхто не відміняв.

Фінляндизація, за словами Софі Оксанен, зіпсувала фінам моральний компас. В українському варіанті фінляндизація перетворилася на шизофренію національного масштабу. В умовах військового стану українці, керуючись самозбереженням, відчули нагальну потребу повернутися до незавершеної декомунізації й дерусифікації. Почалося перейменування вулиць, що носять імена класиків російської літератури: Пушкіна, Тургенєва, Толстого, Чехова – попри українське походження останнього, Герцена – попри його українські симпатії. Українці хочуть стерти зі своїх теренів імперські мітки, українці не хочуть жодних маркерів «русского мира», українці не вірять у жодних «хороших русскіх», поділяючи думку чи не Винниченка: російський демократ закінчується там, де починається українське питання.

Звісно, не всі громадяни України розуміють значення реформи декомунізації і дерусифікації, але під російськими бомбами голоси незгодних, котрі закликають плекати будь-яку культуру і гуманізм (що на практиці завжди виявляються російськими), звучать не надто переконливо. Трагічно, що саме російські ракети виявилися найістотнішим аргументом на користь декомунізації та дерусифікації України. Можливо, війни з Росією вдалося б уникнути, принаймні нинішня війна не була б такою жорстокою, якби українське суспільство проявило волю до реформування, що так і не завершилося протягом 30 років. Навпаки, українське суспільство, передусім українські владні еліти, виявляє хронічне небажання реформуватися. Українські реформи наче й розпочинаються, але їх так і не доводять до логічного кінця.

Нині київська влада випередила міністра культури Олександра Ткаченка, який застеріг від бездумної декомунізації, нічого попередньо не зробивши для того, аби була вона осмисленою. Наприклад, у Києві так і не з’явився музей тоталітаризму, куди можна було б звезти усі демонтовані пам’ятники, тож київські чиновники традиційно вдаються до половинчастих рішень: пам’ятник Пушкіну у Києві начебто демонтують, але вулицю його імені, на якій кілька десятиліть мешкав Нечуй-Левицький, не чіпатимуть. Бо хто такий Нечуй-Левицький на тлі великого Пушкіна? Пушкіна знає увесь світ – скажуть демагоги, а Нечуя не цінують самі українці – подумають вони ж. Так працює механізм української меншовартості, що глибоко вкорінений у психології української людини, котра бажає відчути свою причетність до імперської, виробленої культури, відмежувавшись від колоніальної, що завжди виглядає рустикальною, провінційною на тлі імперської. На українські претензії, любов і повагу до імперської російської культури існує одна відповідь: вдовольняйтеся, друзі, тим, що самі створили, пізнайте і цінуйте те, що належить вам по праву.

Хоча вже багато говорилося і писалося про неприпустимість ідеологічного «перефарбовування»-переназивання, арку Дружби народів у Києві, котра дотепно звалася ярмом, перейменували дзеркально – стала вона аркою Свободи українського народу (мабуть, антиярмом). Незрозуміло, щоправда, що робити із тріщиною в арці. Ще кілька років тому вона символізувала надщербленість російсько-української дружби, тепер її доведеться зашліфувати, щоб у свободі українського народу не було дефекту. Хоча монумент росіянина й українця, котрі гордо несли орден «Дружби народів», зняли. Багатофігурна група, в центрі якої Богдан Хмельницький і посланець російського царя боярин Василь Бутурлін, так і стоїть під надщербленою аркою української свободи. Естетика цих скульптур сумнівна, ідеологічне значення – зі знаком мінус. Однак вражає сама колізія із демонтажем арки у Києві, що перетворюється на символ недореформованості України.

Здається, ані київських чиновників, ані киян така непослідовність не хвилює. Мабуть, завершення демонтажу нині не на часі – грошей, як завжди, на реформи бракує. Я вже не перелічуватиму решти пам’ятників із невизначеною долею у просторі міста: Щорс на коні без одного копита; Чкалов у клаптях облущеної фарби, що нагадує: сталінізм у Києві животіє; фейкова героїня Космодем’янська, дбайливо обсаджена Зеленбудом квіточками – добре, що хоча б не переодягнена у вишиванку; і нарешті Ватутін, якого не можна демонтувати, бо його демонтаж у межах українського законодавства незаконний – натомість могила посеред міста у межах того ж законодавства цілком прийнятна. Цей абсурд орвеллівського штибу, фарисейство, коли українці начебто засуджують комунізм і російський імперіалізм, але паралельно зберігають їх як мистецьку цінність, хоча перелічені пам’ятники (окрім коня Щорса, що справді гарний навіть без копита) відрізняються лише рівнем соцреалістичної огидності, є сутністю держави Україна, що її ми не надто успішно будуємо вже 30 років колективними зусиллями.

Десятки тисяч цивільних громадян з українським паспортом, котрі загинули від російського імперіалізму за три минулі місяці, а ще убиті росіянами українські діти все ж не дозволять передусім владі й далі сушити весла у питанні реформування України, бо українська недореформованість-недоформованість і є найістотнішою причиною нинішньої війни. Держава, що не спроможна захищати своїх громадян, держава, для якої права людини, зокрема національні, – на останньому місці, держава під вивіскою «Україна», що на практиці виявляється демократичною Росією з українською мовою як офіційною, територією, яку дерибанять олігархи та їхня обслуга, а у відповідь громадяни не виконують своїх обов’язків перед державою, − це вирок усім нам. Путін чудово це розуміє, тому і не боїться нападати на таку Україну і нападатиме доти, доки Україна не проведе усі необхідні реформи послідовно, не доведе на практиці, що гасло «Україна – це Європа!» − життєвий принцип суспільства. Саме реформування задля перетворення України на правове суспільство західного зразка із ефективною економікою й армією гарантуватиме мир в Україні, а дерусифікація і декомунізація – наша базова реформа.

Теорія «боротьби двох культур в Україні» заперечувала свого часу українізацію, але ця теорія містила незручну істину: співіснування української і російської культур в Україні неможливе, особливо в період деколонізації. Розстріляне Відродження – перший доказ неможливості такого співіснування.

Тому досить вже цих експериментів мирного співіснування з російською культурою, зокрема літературою, яка завжди за визначенням була і є інструментом російської політики, зокрема політики Путіна. Колективна вина російських інтелектуалів полягає передусім у тому, що вони змирилися з роллю політичного інструмента, відведеного їм російською владою. Російську культуру в Україні нема потреби забороняти. Від неї необхідно дистанціюватися – нехай собі існує і розвивається в Росії. В Україні має розвиватися культура українська, бо такою є логіка самозбереження.

Російську культуру в Україні мають вивчати фахівці, але через українську призму. І це природно, бо нас передусім цікавить не Булгаков взагалі, не особливості його стилю, а думки письменника про українців і УНР. Ці думки можна реконструювати на підставі хай різною мірою, але автобіографічних, опублікованих і неопублікованих за життя письменника творів. Про їхній автобіографізм свідчать передусім реальні прототипи персонажів і реальні події, відбиті в сюжеті. Алєксєй Турбін−Бакалєйніков−Яшвін – образи художні, до яких Булгаков дотичний не тільки як автор. Ці образи є його другим «я».

Про українофобію мистця говорилося ще у зв’язку із п’єсою «Дні Турбіних», що була написана за мотивами роману «Бєлая гвардія», під час першої зустрічі українських та російських письменників у Москві в лютому 1929 р. Попередньо Микола Куліш дошкульно висміяв булгаківську нелюбов до українців у комедії «Мина Мазайло», роботу над якою завершив у грудні 1928 р. Тьотя Мотя із Курська описує харківським родичам свої враження від п’єси, побаченої в Москві: «Ах, мої ви милі, "Дні Турбіних". Це ж така розкіш. Така правда, що якби ви побачили, які взагалі осоружні, огидливі на сцені ваші українці, ви б зовсім одцуралися цієї назви… Грубі, дикі мужлани! Телефон попсувався, дак вони… Ха-ха-ха… трубку чоботом почали лагодити, об стіл, об стіл її, − бах, бах. Ідійоти! І хоть би один путній, хоть трішки пристойний був. Жодного! Ви розумієте? − Жодного! Всі, як один, дикі й жорстокі… Альошу, милого, благородного Альошу вбили, та як убили!… Якби ви, панове, знали, яка це драматична сцена, коли Альошина сестра довідується, що брата її вбито! Я плакала… (Утерла сльози). І тобі, Моко, після цього не сором називатися українцем, не сором поставати проти нового папиного прізвища! Та в "Днях Турбіних" Альоша, ти знаєш, як про українізацію сказав: все це туман, чорний туман, каже, і все це минеться. І я вірю, що все оце минеться. Зостанеться єдина, неподільна… <…> СРСР». В оригінальному архівному примірникові «Мини Мазайла» 1929 р. остання фраза Тьоті Моті відрізняється від загальновідомого тексту: «…Зостанемось ми (прихильники Російської імперії, – Р. Х.) і більшовики». Обидва варіанти думки, вкладеної в уста тьоті Моті, є антитезою до відчуттів Турбіна, наче петлюрівці із чекістами становлять цілість, бо хочуть знищити шляхетних російських монархістів.

 Сталіну п’єса «Дні Турбіних» сподобалася, адже вона демонструвала «всєсокрушающую сілу большевізма». Саме цей витвір, можливо, дозволив Булгакову померти власною смертю в СССР і написати п’єсу «Батум», присвячену Сталіну, але останній її не оцінив, письменник як конформіст не відбувся і лишився дисидентом. Натомість Куліш був розстріляний в Сандармоху за український націоналізм. Переконання драматурга про поєднання російського імперіалізму, білогвардійщини, яку оспівував Булгаков, з російським комунізмом, що набуло трагедійного звучання у наступній після «Мини Мазайла» п’єсі «Патетична соната», виявилося пророчим. Саме на його підставі ми й проводимо нині декомунізацію і дерусифікацію, без яких вільна і демократична Україна неможлива.

Ярослав Тинченко видав у 1997 р. книжку про роман «Бєлая гвардія», в якій немає тези ані про шовінізм, ані про українофобію Булгакова, але в ній ретельно досліджено автобіографічний підклад й історичний контекст роману, встановлено прототипи персонажів. Тинченко не мав на меті проаналізувати всі тексти, в яких відбито факт мобілізації Булгакова до війська Петлюри і дезертирства з нього, що й природно – його фах історичний, а не літературознавчий. Я теж не претендую на вичерпний текстологічний аналіз. Моя стаття є лише причинком до нього. Однак попри складність, котра зумовлена наявністю чотирьох текстів на одну тему − двох редакцій закінчення роману «Бєлая гвардія» і двох оповідань «В ночь на 3-є чісло» (з роману «Алий мах») і «Я убіл», висновки Тинченка можна підсумувати так: останній 20-й розділ «Бєлой гвардии» у першому, журнальному варіанті, друк якого розпочався 1924 р., але обірвався й не був опублікований за життя автора, є модифікацією оповідань «В ночь на 3-є чісло» і «Я убіл», тоді як 20-й розділ у загальновідомому тексті, що вперше був оприлюднений у Парижі 1929 р., є скороченням названих оповідань до мінімуму. З версією Тинченка можна погодитися, уточнивши, що в журнальному варіанті мотив убивства з’являється у сні Альоші Турбіна, тоді як оповідання «В ночь на 3-є чісло» повторюється майже дослівно. Завдяки сну Булгаков досягає ефекту, коли петлюрівці із чекістами стають одним цілим, а нещасний Турбін опиняється сам на сам з колишніми ворогами, що порозумілися. Красиво, звичайно, але реальність виявилася іншою.

Ми є свідками відвертого синтезу чекістів із білогвардійцями у путінській Росії. Тож мав рацію Куліш. Турбін у путінській Росії явно «нє лішній чєловєк». Роман-реквієм Булгакова за білогвардійцями і російською інтелігенцією має сенс винятково в українському контексті. А це свідчить, що письменник все ж допускав, можливо, й підсвідомо боявся, що Петлюра у Києві − не тільки міф, а й нова грізна сила, що може змести російську інтелігенцію й імперське мислення.

Для того, щоби зрозуміти думки Булгакова про петлюрівщину і УНР, відповідно й українців, що з петлюрівцями ототожнюються, варто спинитися на оповіданнях «В ночь на 3-є чісло» (з роману «Алий мах») і «Я убіл», які, на відміну від першої редакції роману «Бєлая гвардія», з’явилися друком за життя письменника. Перше було опубліковано 1922 року у «Літературному додатку» до органу зміновіхівців «Наканунє» (додаток редагував Алєксєй Толстой, який спершу не прийняв російську комуністичну революцію, але згодом подав її як найвищу правду, осмислену російською інтелігенцією), єдиної емігрантської газети, котру дозволялося ввозити в радянську Росію, бо її фінансувала Москва, друге – 1926 р. у часописі «Мєдіцинский работнік». В обох ідеться про реальну подію – перебування Булгакова як лікаря у петлюрівському війську і його дезертирство з нього. Автобіографічність оповідання «В ночь на 3-є чісло» підтвердив і сам автор, і його перша дружина Тетяна Лаппа. Другий твір теж автобіографічний, але частково. Булгаков, на відміну від свого персонажа, жодного петлюрівця не вбив, але думка про вбивство петлюрівського офіцера була його ідеєю фікс. Про це сигналізує постійне повернення до зазначеного сюжету, драматизм його колізій, нарешті виправдання убивства петлюрівського полковника в оповіданні «Я убіл». Відчутна незавершеність, обірваність роману «Бєлая гвардія» наштовхує на думку, що читач взагалі має справу з множинним закінченням твору. Можливо, цей феномен пояснюється самоцензурою Булгакова. Зважитися письменникові, лікарю за фахом, на пряму маніфестацію власного людиноненависництва, хай у формі петлюроненависництва, було все ж непросто. Символічне убивство – теж убивство, а Булгаков, як казала тьотя Мотя про Альошу Турбіна, − «це мила, благородна, руська людина».

Отже, у першому із зазначених оповідань альтер еґо письменника, лікар Бакалєйніков, якого, як і Булгакова, звати Міхаіл, отримує посвідку про мобілізацію до 1-ого полку Синьої дивізії. В оповіданні описано події у Микільській Слобідці і враження Бакалєйнікова від українського війська, котре персонаж трактує як ґвалтівників і бандитів, що знищують цивільне населення Києва, передусім євреїв, без жодних причин, відступаючи з міста під натиском більшовиків. Гротескні описи пана курінного, полковника Мащенка і синьодивізійників – хлопців «в тазах на головах» – не тільки ідеологічно мотивовані. Уніформа 1-ого Синьожупанного полку, куди потрапив Булгаков-Бакалєйніков, була досить своєрідною. Тинченко з’ясував, що до полку доєдналися бахмутські повстанці, які не мали синіх одностроїв. Замість них їм видали темно-сині медичні халати. Оскільки шапок теж бракувало, повстанці отримали французькі каски. Тож автор оповідання іронізував над такою уніформою, що й не дивно. Бакалєйнікова «тази» і «халати» шокували, а зовнішність українських вояків викликала у нього відразу: «широкоскулоє нєчто, смутно напомінающєє чєловечєское ліцо, прікритое сєрим гєрманскім тазом», «широкоскулоє подобіє». В оповіданні містяться й інші емоційно марковані портретні деталі як національних типів, так і соціальних груп: у матросів з георгіївськими стрічками «грозниє ліца», зате в німців – «рожи с моноклямі», у синьожупанника – «рожа в шлємє», а в ремісника й спина «замаслєнная». Булгаков в оповіданні «В ночь на 3-є чісло» описав синьожупанників так, що в читача вони й досі викликають фізіологічну відразу. Любителі Булгакова заперечать: інших емоцій вбивці викликати й не можуть. Тож доведеться з’ясувати, чи були петлюрівці патологічними вбивцями.   

Оскільки зазначені оповідання написані на історичному матеріалі, Тинченко-історик прокоментував відповідність їхніх реалій і подій історичним фактам. Безперечно, Булгаков історичні факти пересмикував, бо, по-перше, петлюрівці все ж воювали за ідею – українську демократичну державу УНР, по-друге, зображені прозаїком безчинства петлюрівців не стикуються з тим, що Директорія відмінила смертну кару й шляхетно повелася з тисячами полонених російських офіцерів, зокрема і з братом письменника, якого через поранення відпустили. Тинченко подав дані комуністичної преси про 100 осіб, які загинули у Києві у цей час. В основному це були дезертири, провокатори, панікери, саботажники, яких розстрілювали за законами військового часу, а також випадкові перехожі. За іншими даними, наведеними Тинченком, в ніч з 2 на 3 лютого 1919 р. було розстріляно 16 колишніх матросів, яких підозрювали у більшовизмі. Особливо упередженим в оповіданні «В ночь на 3-є чісло» є образ полковника Мащенка, прототипом якого слугував полковник і командир 1-го Синьожупанного полку Марко Вовчок-Пащенко – просвітянин, людина без військової освіти, можливо, не блискучий інтелектуал, але все ж не «гнусная обєзьяна». Звичайно, письменник не є істориком, він має право на художній вимисел, може помилятися в деталях, тасувати їх. Але гарний письменник, тим паче письменник світової слави, все ж ніколи не помиляється у передачі загального сенсу історичної доби, гарний письменник намагається зрозуміти мотивацію різних сил, що беруть участь у процесі, вбачає у своїх ідеологічних противниках людей із власним внутрішнім світом, політичними цілями й ідеалами, а не вроджених головорізів і дикунів, котрі б’ють людей ні за що або за те, що людина єврей. Булгаков, що не дистанціювався від свого персонажа Бакалєйнікова, відмовляв петлюрівцям у праві зватися насамперед людьми, а вже потім вояками, цинічно забуваючи про чорносотенців, котрі все ж псували іконописний образ бездоганно чесного російського офіцера-монархіста. Світ Булгакова чорно-білий, без нюансів. Такий світ притаманний зазвичай агітаційній, а не художній літературі. Особливу відразу на тлі січовиків, тобто січових стрільців і гайдамаків (або ж «хвостів», бо їхні шапки були зі шликами), у Бакалєйнікова викликають саме синьожупанники. Попри тверді монархічні переконання, цей персонаж чекає на прихід більшовиків-рятівників, а Яшвін в оповіданні «Я убіл» поширює власні почуття на всіх киян: увесь Київ чекав більшовиків не тільки із нетерпінням, а й із захопленням.

Дехто пояснює лояльність Булгакова до більшовиків вимогою друку. Однак серед великих російських письменників був іще один дуже талановитий інтелігент, котрий одразу відчув неминучу поразку російської монархії й зрозумів значення більшовиків для відродження Росії. Маю на увазі Алєксандра Блока, який у поемі «Двєнадцать» зобразив більшовиків в образі апостолів Христа. Ідуть більшовики державним кроком, за ними – голодний пес, а «в бєлом вєнчіке із роз – впєрєді Ісус Хрістос». І коментар відповідний: революція, прагнення справедливості – невід’ємна риса «православного русского чєловека». Після такого пояснення складно відмахнутися від думки, що російський варіант християнства – блюзнірство дуже високого рівня. Блок не заслужив увічнення в СССР передусім через культ атеїзму. Якби не радянський атеїзм – мали б ми вулиці його імені теж (хоча, на диво, у Львові вулиця Блока таки була, – ред.). Симпатії Булгакова до більшовиків, на відміну від Блока, були ситуативними, але між двох вогнів петлюрівщини і більшовизму у критичний момент він обирав більшовизм, бо «Пэтурра» − міф, а більшовизм розмовляв все ж російською мовою.

Булгаков любив російську інтелігенцію, оплакував її історичну поразку, самокритично пояснював цю поразку на прикладі Бакалєйнікова боягузтвом: російський інтелігент не спромігся убити пана курінного і «гнусную обєзьяну в алой шапкє» − полковника Мащенка. Саме неспроможність убити бодай одного петлюрівця довела Бакалєйнікова до психозу. Його світ розчахнувся на два світи: реальний і уявний. Альтер еґо письменника жорстоко убиває українських вояків у власній уяві під контролем більшовиків, тоді як у художній реальності і в житті письменник і його автобіографічний персонаж втекли з війська Петлюри додому – на Андріївський узвіз, котрий в оповіданні зветься Олександрівським. Паралельно домашні Бакалєйнікова перебувають в очікуванні на чергову зміну влади у Києві. Домовласник, буржуй, інженер і боягуз Василіса, прототипом якого слугував Василь Листовничий, тремтить за власну шкуру. Жінка чоботаря Авдотья бездоганно виконує роль голосу народу. Їй належить крилата фраза: «Чтоб он іздох, этот Пєтлюра, сколько бєспокойства людям...» Друг Бакалєйнікова Юрій Леонідович, прототипом якого був друг Булгакова Юрій Леонідович Гладиревський, терміново переробляє свій імідж на більшовицький: одягається у рваний светр, зачісується по-пролетарськи. Не забуває наратор познущатися й над словом «голярня». Саме так у тодішньому Києві називалися перукарні – вивіски українізували галичани. Хоча булгакознавці схильні пояснювати нелюбов письменника до української мови тим, що ця мова була слабко розповсюдженою у перші десятиліття ХХ ст. серед інтелігенції, таке пояснення далеке від істини.

Лист Миколи Лукаша до Бориса Харчука від 03.04.1964 р.

Український читач оповідання заскочений (іще одне слово-кандидат в ізгої), що письменник світової слави піддавав остракізмові українські слова типу «голярня». А як би Булгаков відреагував на польське слово «lotnisko» чи на чеське «divadlo»? Мабуть, ці слова теж звучать неприродно й дико для шляхетного російського вуха. Мовний шовінізм зазвичай трагікомічний. У цьому зв’язку хочеться згадати випадок, описаний Миколою Лукашем у листі до мого батька від 3.04.1964 р. Лукаш переклав для Київської опери лібрето до Моцартового «Дон Жуана»: «Я мусив кілька днів сидіти з концертмейстером, перевіряти, чи всюди текст добре лягає на музику, чи зручно буде співати. Як завжди, не обійшлось без курйозів – концертмейстер (Люся Самійлівна Нейман) чіплялась іноді до найзвичайніших слів: "Публіка етого не поймєт, я вас уверяю, да і пєвци тоже пєть нє станут, повєрьте мнє, я же іх знаю". Раніше я в таких випадках гарячкував, але тепер сприймаю все це гумористично і без галасу, спокійно обстоюю своє». Як бачимо, в радянському Києві ставлення до української мови, що була поширена саме серед українських інтелігентів, зовсім не змінилося від часів занепаду російського монархізму, коли української інтелігенції у місті бракувало. Драматичною виявилася боротьба за існування української мови з неприйнятними для російського вуха словами в російському, українському радянському і пострадянському Києві – досить згадати нинішніх Альон і Крістін, Нікіт і Даніілов, котрі категорично відмовляються бути Оленами і Христинами, Микитами чи Данилами. Інакше як фонетичною ненавистю таке несприйняття й не назовеш. Булгакову воно теж притаманне і пояснюється просто: письменник і його оточення не визнавали існування української мови засадничо. Вона видавалася не тільки «диковинною» чи неправильною. Українська мова дратувала, як і козацькі шапки зі шликами чи українська зовнішність. Про це свідчить розмова у компанії Турбіних з 19 розділу журнальної, ранньої редакції «Бєлой гвардіі». Мишлаєвський, прототипом якого був штабс-капітан артилерії Петро Олександрович Бржезицький, твердив, наче українську мову вигадав Винниченко, що цією мовою «нікакой дьявол нє говоріл» − одномоментно мільйони українських селян опинилися за бортом людства. Степанов на прізвисько Карась (цей літературний образ нагадував Петра Богданова) теж нічого спільного з українською мовою мати не бажав, хоча й служив у петлюрівській продовольчій управі. Мишлаєвський іронізує над приятелем: «І нє імєй… подозрітєльная лічность етот Вінніченко, а ти джентльмен». Альоша Турбін, що був присутній при цій розмові, «покорнєйше» просить свого брата Ніколку не говорити «цією», тобто українською мовою. Усупереч коментаторам-булгакознавцям інтелігенти і письменники зразка Винниченка для Булгакова-Турбіна мали таке ж значення, як і українські селяни − нульове. Наведена розмова ілюструє примітивізм Булгакових-Турбіних і їхнього київського оточення, свідчить про те, що російський письменник-шовініст може мати світову славу, але в Україні він матиме славу українофоба.

Повертаючись до квартири на Олександрівському/Андріївському узвозі в оповіданні «В ночь на 3-є чісло». Дружина Бакалєйнікова Варя (прототип – вже згадана Тетяна Лаппа) не знаходила собі місця. Її найбільше лякала перспектива, що петлюрівці, відступаючи, заберуть її чоловіка з собою в Галичину. Це ж страшна країна, во много разів гірша за Сибір, куди заслав був цар декабристів – в Галичину Варя ні ногою! Так що у родині Булгакових не любили не тільки петлюрівців. Не любили в ній також галичан, а в підсумку − усіх свідомих українців. Натомість здобних київських баб зразка Авдотьї, що не вживали паскудних слів типу «голярня» й не жалували Петлюру, письменник толерував. Вибірковим і непослідовним виявляється булгаківське людинолюбство. За сюжетом, Бакалєйніков щасливо втікає з українського війська, повертається додому, посивівши за одну ніч – довели петлюрівці інтелігента. Приятель і родичі заспокоюють нещасного, крапають йому заспокійливе, опролетарений Юрій Леонідович зі співчуттям заявляє, що Петлюра − каналія. Однак Бакалєйніков виправляє приятеля: петлюрівці – бандити, себе ж називає інтелігентською мраззю через нездатність убити курінного, а найперше полковника Мащенка.

Тема нездатності до вбивства саме українського вояка, що його Булгаков категорично трактував винятково як бандита без жодної ідеї (зрештою гайдамаки, за спостереженням Шевченка у «Холодному яру», теж були у російському сприйнятті, конкретно у сприйняття історика Скальковського, поголовно «разбойніками» і «ворамі», як згодом бандитами стануть усі бандерівці), не давала спокою письменнику, тому він повернувся до неї і в пізнішому оповіданні «Я убіл», персонажем якого є лікар Яшвін. Його також мобілізують до українського війська, але лікар не може себе уявити в «блістатєльной арміі, оставляющєй трупи на уліце». Яшвін не встигає втекти від мобілізації, сидить на валізі, коли його забирають до полковника Лещенка (саме так тепер звуть вже знаного нам Вовчка-Пащенка), погрожуючи розстрілом за саботаж, оскільки лікар порушив закон і не з’явився в пункт призначення протягом двох годин. Ця деталь, до речі, свідчить, що урядування Петлюри у Києві було не таким беззаконним, як хотів показати Булгаков. Переживання Яшвіна приблизно такі ж, як і в його попередника Бакалєйнікова. Однак на відміну від Бакалєйнікова Яшвін виявляється сміливцем – випускає у полковника Лещенка із браунінга 7 куль. Ейгену Шауману вистачило й трьох, щоб смертельно поранити генерал-губернатора Великого князівства Фінляндського Миколу Бобрікова. Гіпербола – 7 куль – може мати багато пояснень, але перше, що спадає на думку, – рівень ненависті автора тексту до українських націоналістів. Адже момент пострілу вигаданий – від автора залежало, яку кількість куль обрати. Булгаков обирає максимальну. Варто звернути увагу й на мотивацію убивства. Яшвін убиває Лещенка після того, як український офіцер призначив 25 шомполів безстрашній правдомовній жінці, котра плюнула петлюрівцю в лице за незаконний розстріл чоловіка, паралельно присоромивши Яшвіна за допомогу бандитам. Епізод із жінкою виразно постановний. Уявити жінку, що плює в обличчя якомусь полковнику, а її слина звисає з вуса офіцера, звичайно, можна. Такою уявою були наділені згодом кіношники і письменники-соцреалісти, що спеціалізувалися на німцях-фашистах. Вони застосовували ті ж прийоми, що й Булгаков, замінивши російський імперіалізм соцреалізмом, петлюрівців − фашистами, але результат отримуємо той же – ідейні вороги перетворюються на карикатурні, ідеологічно мотивовані, екзистенційно нестерпні образи. Важливо розуміти, що булгаківські описи петлюрівців є джерелом пізніших їхніх карикатурних зображень у комуністичній пресі, тож соцреалістичний стиль невіддільний від російського імперського стилю, коли йдеться про зображення ідеологічних ворогів.

Оповідання «Я убіл» було оприлюднене у лікарському журналі, бо в ньому заторкнуто тему лікарської присяги. Булгаков, що підписав в університеті Св. Володимира факультетську обіцянку «помогать прібєгающім к моєму пособію страждущім», фактично виступив адвокатом свого персонажа Яшвіна, «хірурга з пістолетом в руці», який не тільки убиває свого пацієнта, а й вважає цей вчинок виправданим і моральним. Хоча це оповідання, на відміну від попереднього, не є достеменно автобіографічним, час дії обох творів збігається: ніч на 3 лютого 1919 р. була у житті Булгакова кошмаром, котрий тривав 10 років. Останній, скорочений варіант його зафіксовано у другій редакції роману «Бєлая гвардія» 1929 р. В оповіданні «Я убіл» письменник дає зрозуміти, що вбивство петлюрівця – обов’язок чесного російського інтелігента. Оскільки і Булгаков, і Бакалєйніков виявилися надто м’якими для цього обов’язку, Яшвін виконує компенсаторну функцію. Загалом творчість цього мистця показує, що талановиті російські письменники, навіть нобелівські лауреати − Іосіф Бродський у вірші «На нєзавісімость Украіни» і Алєксандр Солженіцин у статті «Как нам обустроіть Россію» − відмовлялися від гуманізму, щойно доходили до українського питання.

Який практичний висновок зі сказаного? Працівники музею Булгакова, якщо вже цей музей існує і він такий необхідний у Києві, зобов’язані подавати вичерпну інформацію про Булгакова, не замовчуючи його українофобії на тій підставі, наче персонажів, котрі ненавидять петлюрівців, не можна ототожнювати з письменником. Як бачимо, ці персонажі нехай різною мірою, але автобіграфічні. Аргумент про те, що ненависть до петлюрівців не збігається з ненавистю до українців, також не витримує критики, бо з петлюрівцями і бандерівцями саме росіяни в різні історичні проміжки ототожнювали свідомих українців. Саме з російської подачі і внаслідок віртуозного російського вміння мислити пропагандистськими штампами вирази «петлюрівці», «бандерівці» й «українці» перетворилися на синонімічні. Негативні булгаківські стереотипи петлюрівців свідчать, що демократична українська держава була для письменника неприйнятною і ненависною. Оскільки у творчості Булгакова нема жодного образу культурного чи бодай симпатичного українця, висновок напрошується простий: українці – зло.

Якщо музей не подає інформацію вповні, замовчує факти − він втрачає функції культурної інституції, перетворюючись з місця пам’яті на місце сакралізації російського письменника, який випадково народився у Києві й цим ощасливив місто і всіх у ньому сущих. Булгаков виховувався як особистість, сформувався як письменник в російській імперській культурі. Саме тому він не розумів, що російський характер Києва – явище тимчасове, адже за кілька десятиліть до появи Булгакова на світ Київ ще був виразно польським містом. Не розумів мистець, можливо, й боявся розуміти, що Україна – не вигадка Петлюри і галичан, а політична і культурна реальність, яку утверджували вже кілька поколінь української інтелігенції протягом ХІХ – початку ХХ ст. на Наддніпрянщині і в Галичині. Українську мову Булгаков трохи знав, бо іноді й досить точно передавав російською графікою фрази петлюрівців. Однак він відкидав українську мову, що у його часи була вже не тільки мовою села, а й мовою літератури. Така практика є нормальною для шовініста, але не для культурної людини. Наприклад, Шевченко, опинившись на засланні серед казахів, як і його приятель поляк-засланець Броніслав Залеський, цікавилися казахським побутом, вірою, звичаями. 1865 р. Залеський презентував у Парижі альбом «La vie des steppes Kirghizes» зі своїми власними офортами, доповненими офортами Шевченка, завдяки яким Європа дізналася про казахів, котрих у ХІХ ст. називали киргизами. І це був прояв гуманізму, культури. А що відкрив світові про українців, серед яких народився і виріс, Булгаков? Він явив світові лише власну нетерпимість до української незалежної держави, своє неприйняття українського демократизму і шовінізм щодо української мови. І нема на то ради, бо факти – річ уперта. 

Роксана Харчук, 08.06.2022

Комментариев нет:

Отправить комментарий