Імперське невігластво (відповідь одному професорові)

Нещодавно телеканал «Время» демонстрував виступ петербурзького професора Андрія Буровського, який в контексті розповіді про російську царицю Катерину ІІ назвав запорізьких козаків «зграєю розбійників та авантюристів, космополітичне зборище авантюристів і деструктивних елементів».

Сьогодні в Росії продовжується фальсифікація української історії, російському суспільству втовкмачують в голови негативний стереотип українця, голосять про зраду українців Російській імперії і приснопам’ятного СРСР та інші негації, що стосуються України і нинішньої її влади.

Нещодавно телеканал «Время» демонстрував виступ петербурзького професора Андрія Буровського, який в контексті розповіді про російську царицю Катерину ІІ назвав запорізьких козаків «зграєю розбійників та авантюристів, космополітичне зборище авантюристів і деструктивних елементів». Отже, типове твердження в дусі великодержавного шовінізму. Цей патентований критикан підкреслює, що Січ була зборищем авантюристів, яка заважала експансіоністським планам російських царів. Щось подібне було і в Радянському Союзі, де всі українські політичні лідери були «буржуазними націоналістами», німецько-австрійськими чи польськими «прихвоснями» чи «посіпаками». Нині та ж ситуація, зрештою, така вже природа імперіалізму, а російського, особливо, фальшувати історію, принижувати національну гідність підкорених народів, чіпляти вигідні для себе ярлики на невигідних для себе осіб, здійснювати традиційне «поділяй і пануй». Нашарування радянщини роблять цю імперську перверзію особливо гидкою.

Звільнення Києва: сотні тисяч життів – до свята Жовтневої революції

Танк з бійцями Першого Українського фронту на вулиці Червоноармійській. Київ, 1943

Бранців озброювали половинками цеглин і кидали на німців... То був другий геноцид проти українців... «На хрена обмундировывать и вооружать этих хохлов?» - сказав Жуков... Бранців озброювали половинками цеглин і кидали на німців... То був другий геноцид проти українців... 

Свято звільнення чи День жалоби? 

Довго думав, як назвати матеріал про визволення Києва від німецьких окупантів у листопаді 1943 року й вирішив, що цей заголовок буде найточніший. Писати чергові оди радянській владі й «талановитим» командирам Червоної армії, які виграли війну з Німеччиною не збираюся – останнім часом бажаючих це робити вдосталь. Хотів би вкотре нагадати прихильникам Комуністичної партії та її лідерам, що війну виграли не Сталін і Жуков, а прості люди, які мільйонами віддавали своє життя заради Перемоги, іноді через елементарні примхи тодішніх керівників.

Відомо, що звільнення столиці України 1943 року було приурочене до 26-ї річниці Жовтневої революції. Аби виконати побажання Сталіна, тодішні воєначальники загубили сотні тисяч людських життів, але наказ головнокомандувача виконали. Нещодавно представники комуністів зареєстрували в Верховні Раді законопроект про відзначення Жовтневої революції на державному рівні, а цей день у календарі зробити вихідним і, як на мене, дуже ймовірно, що за абсурдний документ врешті-решт проголосують нардепи більшості, адже вони не знають історії або підігрують у розумінні її північним сусідам. Комуністи (верхівка яких перебуває на утриманні в олігархів) давно нав’язують суспільству брехливу ідею про те, що без Жовтневої революції не було б сучасної України...

У мене при одній тільки думці про те, що в нас святкуватимуть день приходу до влади більшовиків, які за понад сімдесят років свого панування знищили мільйони українців і ніколи не визнавали української державності, мурашки бігають по тілу.

Та повернемося до звільнення Києва.

Нещодавно на Хрещатику став невільним слухачем радянських пісень на воєнну тематику, що гриміли в динаміки й, очевидно, за задумом організаторів готували киян до чергової річниці звільнення міста від нацистів. Згоден, такі дати в історії народу потрібно згадувати, навіть на державному рівні, от тільки не розумію оці радісно-святкові формулювання: «Святкуємо чергову річницю звільнення Києва», «Столиця відзначила чергову річницю звільнення від нацизму» тощо. Мені видається, що справедливо було б у всіх церквах і соборах міста відправити літургію по невинно загиблих під час звільнення Києва й відмовитися від цієї комуністичної тарабарщини. Повідомлення про цей день мали б звучати так: «Кияни в черговий раз відали дань загиблим визволителям», «У столиці пройшла молебень по загиблих воїнах у боях за Київ»...

Битва за Київ: погляд очевидця

“Уже в перших днях липня значніші партійні робітники Києва почали вивозити свої родини на схід, за ними – менші, а там – і дрібнота з партійних комітетів потяглася за ними... Ця паніка керівних верхів не могла не знайти відгомону в масах і, справді, - підсиливши ті настрої, що панували в широких колах населення, - вона набрала лише інших форм, а саме: небувалого масового дезертирства. Неявка покликаних мобілізацією резервістів набрала масового характеру. Я добре пам‘ятаю японсько-російську війну, яка, як відомо, була дуже непопулярна в народі; не менш добре пам‘ятаю першу світову війну. Пробувши три роки на фронті, я добре знаю настрої солдатських мас, але чогось бодай здалека подібного мені не довелося ні спостерігати, ні чути”.

Це – фрагмент з книги “Велика Вітчизняна війна”. Саме так, у лапках. Написав її Федір Пігідо-Правобережний (1888-1962). Його біографія була стандартною для великого числа наддніпрянської інтелігенції. Селянин із Стайків на Київщині, він здобув середню медичну та вищу економічну освіту, потім працював у радянських виробничих структурах, викладав у вузах. У часи війни перебував на зайнятій нацистами території, потім, як і сотні тисяч українців, евакуювався на Захід, не бажаючи знову опинитися під владою Сталіна. Прихильником нацизму ніколи не був. Працював в українських емігрантських виданнях, у наукових центрах, був активним діячем Української революційно-демократичної партії. Вперше книга його спогадів опублікована в Канаді 1954 року, перевидана в Україні 2002 року. Але, боюся, вона відома тільки кільком тисячам допитливих читачів...

Російську мову в українських містах впровадили через поліційний терор

Російська мова у Києві і, взагалі, на Правобережжі до початку ХІХ століття практично ніде не звучала, а звучали майже виключно українська, єврейська (ідиш) та польська, що, власне, й була панівною (теж з «історичних» причин) принаймні до 1830 року.

Таку позицію висловив політолог Микола Рябчук в інтерв’ю ZAXID.NET.

Музей окупації Латвії: роздуми українського музейника

До написання цієї статті про Ризький Музей окупації Латвії мене підштовхнула думка про його незвичність та актуальність, якої іноді так бракує нашим музеям.

Я була в цьому музеї 1 вересня цього року. Після його відвідання у мене з’явилося немало причин замислитися над побаченим, проаналізувати та зробити деякі висновки не лише з позиції громадянина, а й з точки зору музейного працівника. Можливо, моя оповідь буде сплітати в одну думку аналіз кількох тем, проте хочу написати саме про цей музей.

З Вашого дозволу, я не торкатимуся тут мого враження щодо інших музеїв та музейно-туристичної складової Риги, як столиці держави, на загал. Про це, мабуть, варто написати окремо, бо є про що говорити, порівнювати, аналізувати.

Отже, експозиція в Музеї окупації побудована таким чином, що її можна і варто оглядати самостійно, бо це дає можливість не поспішаючи за екскурсоводом, за його текстом і думкою, усе прочитати, поміркувати, а якщо треба — повернутися на кілька експонатів назад — і ще раз усе переглянути. У музеї, не дивлячись на вихідний день та на вир розважального життя зовсім поруч (музей знаходиться в історичній старій частині Риги), багато відвідувачів, переважно різного віку туристів; усі уважно читають тексти (трьома мовами) і, таким чином, самостійно «йдуть по експозиції». Спочатку у мене склалося враження, що у них взагалі немає екскурсоводів, бо за текстами, світлинами й експонатами і так все зрозуміло відвідувачу, якщо допитливість вже привела його до музею. Зрештою таки виявилося, що для туристів тут ні екскурсійного супроводу, ні аудіогідів немає, і далі стане зрозуміло чому. Екскурсовод-науковець лише для учнів (екскурсійних груп) дає деякі пояснення та коментарі, бо молоді люди іще не зовсім готові до повноцінного й самостійного сприйняття матеріалу.

Суперечливість політики „українізації” та її впливу на розвиток українознавства

В умовах розбудови незалежної України неухильно зростає роль українознавства, історії його розвитку. З огляду на це, актуальним є осмислення уроків і суперечливого досвіду запровадження українознавства в системі освіти та розгортання українознавчих досліджень в умовах більшовицької політики “українізації” 1920-х – початку 1930-х років. У наявних працях [1] ця проблема ще не дістала належного висвітлення. Їх автори здебільшого зосереджуються на формуванні української інтелігенції, запровадженні української мови, розвитку національної освіти і культури, розгортанні репресій тощо. Метою пропонованої статті є з’ясування впливу політики “українізації” на розвиток українознавства, її позитивних і негативних наслідків для нього.

Як відомо, в процесі національно-визвольних змагань 1917–1920 років, відновлення і розбудови національної державності в період Центральної Ради, Гетьманату та Директорії українознавство отримало потужний імпульс для саморозвитку, але він був згорнутий збройним експортом більшовицького режиму з Росії і насадженням його в Україні. Наштовхнувшись на шалений спротив національно-демократичних сил, більшовики були змушені в спекулятивних цілях вдатися до гасел національно-культурного відродження. Маневром для своєрідного “утихомирення” стало загравання з некомуністичними силами українського суспільства під маскою захисту його національних інтересів для остаточного встановлення своєї влади і насадження відповідної ідеології[2, 572]. Одним із засобів реалізації цієї мети став спецпроект під гучною назвою політики “коренізації” (або „українізації”). Ця політика розглядалась як складовий елемент стратегії придушення українського руху опору, завоювання українського села, радянізації суспільства, легалізації, а відтак і виявлення справжніх борців за українську справу. Попри позитивні моменти, які створювали сприятливе середовище для розбудови українознавства, багато хто з інтелігентів зрозумів досить швидко її реальну сутність. В оприлюдненій празьким журналом „Нова Україна” статті „Модерні єзуїти” Д. Ісаєвич наголошував, що „українізаторська місія більшовиків” є не що інше, як підготовка широкомасштабного нищення всіх проявів українства та заманювання з еміграції українських елементів при створенні позитивного іміджу більшовицької влади у світової громадськості[3, 366]. Недаремно ж більшість науковців бере цей термін у „лапки”.

Битви за історію України: від постмодерністських інтерпретацій до прямої українофобії

В суспільствах і державах всіх часів і народів історична пам'ять, історичні знання, історична свідомість і, взагалі історія, відігравали важливу роль, як своєрідне "легітимне посвідчення" спільноти, її уявлень про навколишній світ і своє власне місце у ньому. Тому питання про те, що таке історія, що і як вона вивчає, наскільки об'єктивними є історичні знання та історична наука стають визначальними, вихідними в процесі історичного пізнання. Свого часу нам уже доводилося порушувати ці та інші проблеми методології історії (1).

В даній статті робиться спроба проаналізувати деякі нові тенденції в сучасній українській історіографії, які, з одного боку тісно пов'язані з т.зв. "постмодернізмом", а фактично ліберальними космополітично-глобалістськими рецептами писання історії України, а з другого – з прямими українофобськими фальсифікаціями. Тобто, антиукраїнський наступ йде не просто по всьому фронту, який в основному "тримають мертві герої", а спрямований в основи нації – її історію, мову, літературу , культуру, звичаї, традиції, церкву, інформаційний простір і т.д.

У цій битві за збереження національної ідентичності важливе місце посідає історія України, як наукова та навчальна дисципліна. Адже, історична пам'ять – це своєрідний духовний потенціал народу, а історичні традиції є духовним світоглядним оснащенням спільноти, яка намагається себе усвідомити та ідентифікувати, як народ та націю. Тому історична пам'ять є основою для історичної свідомості того чи іншого народу, а на їх ґрунті формується національна свідомість. Виходячи з цього, зрозуміло, що в умовах незалежності історики чи не вперше отримали можливість подивитися на історію України не просто незаангажованим поглядом, а образно кажучи, через "українські окуляри", тобто поглянути на національну історію очима українця! Це надзвичайно принципово, оскільки впродовж століть нам, українцям, нав'язували російські, польські та інші історичні схеми, а нині постмодерністські, космополітично-глобалістські концепції. Зважаючи на те, що прихильники цих теорій спираються на західну постмодерністську історіографію є потреба, принаймні стисло, зупинитися на окремих основних її постулатах.

Российские историки просят убрать непатриотичные картины Репина из Третьяковки

Историки и общественные деятели просят убрать картину Ильи Репина «Иван Грозный и сын его Иван 16 ноября 1581 года» в запасники, поскольку она, по их мнению, оскорбляет патриотические чувства русских людей. Об этом говорится в обращении общественности к министру культуры России Владимиру Мединскому и директору Государственной Третьяковской галереи Ирине Лебедевой, распространенном в сети интернет.

Авторы обращения отмечают, что в галерее множество замечательных картин, которые по-своему отражают художественные поиски лучших представителей русского народа, талантливых художников. «Однако в замечательном собрании галереи есть ряд картин, содержащих клевету на русский народ, на русское государство, на русских благочестивых царей и цариц», - пишут авторы послания, отмечая, что таким картинам явно не место в этом собрании русских живописных шедевров.

...І не морочити собі голову міфічною «Великою Україною»

Миколa РЯБЧУК

(епістолярне інтерв'ю)

Листування відходить в минуле. Можна шкодувати, можна з цього тішитися, але такою є реальна тенденція. Поки ж тенденція не стала фактом, поки «відходить» ще не стало «відійшло», пропоную вашій люб'язній увазі – за погодженням з Миколою Рябчуком – епістолярне обговорення його недавнього тексту «Замість "відродження"»

— Отже, Миколо, замість сподіваної єдиної громадянської української нації (чи то, правильніше, громадянської нації України) маємо в Україні дві етнічні нації. Одна – «примордіальна» українська нація («правильна» в посполитому розумінні), інша – з, як Ти пишеш, «тутешньо-реґіонально-совєтсько-східнослов'янською ідентичністю» або, за Шульманом,  «українська східнослов’янська». Ти наполегливо уникаєш її атрибувати як російськомовну. Більше того, сутність її, диференціюючий чинник  окреслюєш «інтерналізацією, тобто присвоєнням, прийняттям в себе, у своє «я» російських імперських міфів та російсько-совєтської спадщини». А під усіма іншими оглядами, в тому числі мовою чи політичними преференціями, – «можуть не відрізнятися від носіїв української "емансипованої" ідентичності». Я не буду говорити про статистичну кореляцію між інтерналізацією «русскаго міра» і мовою та певними політичними преференціями – я хочу спитати: а чи оце прийняття в себе російських імперських міфів не веде в масі своїй (бо, звичайно, є індивідуальні винятки) причинно-наслідковим зв'язком до російськомовності? І чи не є електоральні результати певним семантичним диференціалом, що проявляють оцю інтерналізацію?

— Взагалі, кожну спільноту бажано називати так, як вона себе називає сама. У нашому випадку це  проблематично, бо одні й другі називають себе «українцями». Точніше – «українцями» й «укрáинцами» (з характерним південноруським наголосом на «а», всупереч стандартній російській граматиці). Можна б, звісно, піти шляхом такого розрізнення, але його побічний ефект – імпліцитне ототожнення спільноти «укрáинцев» з російською мовою. А тим часом ситуація значно складніша. Я згоден, що російська мова є дуже важливим маркером, який з високою мірою вірогідності вказує на певні політичні орієнтації, цінності, символічні коди. Вказує, але не детермінує. Існує справді висока статистична кореляція між мовою й ідентичністю, проте нема абсолютної, жорсткої залежності.