Власть собственности или собственность власти?

Спустя 22 года после получения независимости Украины сохраняет множество рудиментов сталинского государства. Государственные институты и услуги постепенно приватизируются крупным капиталом. Это влечет постоянное ухудшение качества государственных услуг и его общей импотентности. В Украине назрела и перезрела реформа собственности.

Об этом размышлял в своем докладе «Власть собственности или собственность власти: к реформе собственности в Украине» директор Института глобальных стратегий Вадим Карасев. Доклад бы прочитан в Украинском революционном клубе в сентябре 2012 года.

Добрый день уважаемые слушатели Украинского Революционного Клуба. Если говорить о настоящих партиях снизу, у которых есть идеология, существует интеллектуальная инфраструктура, есть низовая активность, то они начинались с клубов. Может быть, вот здесь формируется зародыш такой новой украинской партийности, потому что эти партии сверху — партии денег, а не партии людей, уже достали. Они просто пока достали, но они скоро достанут страну, или просто ее угробят. Поэтому очень приятно, что существует такая возможность, чтобы выступить и на очень непростую тему — на тему собственности.

Если кратко сказать, что делать с частной собственностью в Украине? То, что сейчас у нас называется частной собственностью, имеет к ней очень отдаленное отношение. Она может быть названа «условная», «наделенный» кто-то собственностью, у нас есть «назначенные» собственники. Например, крупные олигархи, они же все назначенные были, особенно в России, а устоявшейся, защищенной частной собственности, и собственности вообще в Украине и на постсоветском пространстве нет.

Собственность это действительно всеобъемлющее понятие, охватывающее все сферы нашего бытия. Например, собственность — это суды. Нет суда нормального, нет собственности — завтра ее отберут. Сегодня вы собственник, а завтра — вы никто. Раз вы не знаете, будет у вас завтра эта собственность или нет, вы не будете в эту собственность вкладывать, не будете ею нормально распоряжаться, вы не будете заниматься ею как активом, как меновой ценностью. Нельзя заниматься тем, чего у вас нет.

Регіонали заговорили мовою класиків

Впродовж останнього часу Партія регіонів все частіше використовує у своєму суспільно-політичному лексиконі слова "фашизм" та "нацизм".

Ці терміни з минулого століття стали особливо популярними в середовищі правлячого режиму після появи у парламенті фракції ВО "Свобода".

Частота експлуатації Партією регіонів міфу про "фашистську загрозу в Україні" різко зросла у зв’язку із стрімким падінням рейтингу цієї колоніальної олігархічно-монополістичної сили.

Гарячково намагаючись зберегти рештки електорату на фоні тотального "покращення життя", організованого Партією регіонів, політтехнологи від влади вдалися до останньої крайньої спроби відвернути від себе народний гнів.

Тепер вони навішують на тих, хто становить найбільшу загрозу для панування нинішнього корумпованого режиму, ярлики "фашистів" та "нацистів".

Регіонали так активно захопились словесним жонглюванням, що заяви Вадима Колесніченка, Олени Бондаренко, Інни Богословської, Михайла Чечетова, Миколи Азарова, Геннадія Кернеса, Михайла Добкіна і інших менш відомих представників нинішньої влади цілковито копіюють московську комуністичну риторику часів існування совєтської імперії.

Іноді здається, що їхніми вустами промовляють комуністичні діячі періоду радянської імперії, а то й сам Йосиф Сталін.

Саме Партія регіонів – партія найкрупніших олігархів-капіталістів, стала активним ініціатором відродження в Україні сталінських комуністичних штампів, які використовуються нею задля очорнення своїх найбільш небезпечних політичних опонентів. Чому ж так сталося?

Голокост українців у Львові

Жертвы НКВД, Львов, 1941 г.

Рано утром 30 июня 1941 г. Львов был занят немецкими войсками. В город вошли части 1-й горнострелковой дивизии 49-го горнострелкового корпуса 17-й армии, а также батальон полка особого назначения “Бранденбург” с приданным украинским батальоном “Нахтигаль”. Во второй половине дня во Львове появилась походная группа ОУН (б), которая вечером того же дня на скорую руку провела собрание украинских национальных организаций, на котором было объявлено о независимости Украины и назначен глава “правительства” - первый заместитель Бандеры Я. Стецько; последний поручил И. Равлику организовать милицию для установления порядка и обеспечения безопасности граждан, а также приказал передать по радио сообщение о провозглашении независимости Украины [1].

Сформированная ОУН милиция, используя обнаружение в тюрьмах города жертв массовых расстрелов, совершенных НКВД в конце июня, возложила на евреев коллективную ответственность за эти убийства и еще в тот же день приступила к арестам евреев-мужчин. Арестованные доставлялись на участки милиции и уже там подвергались истязаниям. Часть арестованных была пригнана в тюрьмы города, чтобы похоронить обнаруженные там жертвы НКВД. В телеграмме 49-го горнострелкового корпуса в штаб 17-й армии, отправленной в 12.00 1 июля, об этих жертвах говорится следующее: 

“…После вступления немецких войск 30.6.41 во Львов в трех тюрьмах города были обнаружены несколько сот трупов мужчин и женщин, которые были убиты в течение последних дней. Так, в подвалах военной тюрьмы Львова только в одной камере были обнаружены около 120 трупов мужчин и женщин, сложенных друг на друга. Наибольшее количество убитых было выявлено в тюрьме ГПУ. В одной комнате тюрьмы друг на друге лежали 65 трупов мужчин и женщин. Во дворе тюрьмы были обнаружены 2 массовые могилы, в которых находилось около 150 трупов. Еще одна массовая могила была подготовлена для захоронения других убитых. В камерах тюрьмы ГПУ также находится много убитых, точное количество которых не могло быть установлено, так как вход в эти камеры замурован. Как показал осмотр обнаруженных трупов, убийству предшествовали сильные пытки и истязания. На всех частях тела трупов имеются тяжелые ранения от ударов и уколов. У некоторых трупов были раздавлены и переломаны пальцы рук и ног. Убитые в основном являются украинцами, остальные поляки. По показаниям свидетелей, в эту тюрьму были также доставлены 2 раненых немецких летчика… Наверняка, и оба этих летчика находятся среди убитых, которых невозможно идентифицировать” [2].

Визначення терміну «Українофобія»

5 березня 2013 року народними депутатами від ВО «Свобода» Ігором Мірошниченком та Олександром Мирним на розгляд парламенту був поданий законопроект № 2342-1 «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо запобіганню та протидії дискримінації в Україні». Депутати, зокрема, пропонують законодавчо закріпити поняття українофобії як однієї з форм дискримінації. Під українофобією розуміються рішення, дії або бездіяльність, спрямовані на приниження України як держави, української нації, культури, мови, історії та традицій.

«Українофобія – форма дискримінації, яка полягає в рішеннях, діях або бездіяльності, спрямованих на  приниження України як держави,  української нації, культури, мови, історії та традицій.» 

Заборонені теми в соціальних мережах

Хочете бути популярним – покажіть цицьки, намалюйте карикатуру на Христа, дістаньте пісюн. Особливо великі шанси, якщо ви, або вас… і ви гей, що відстоює сімейні цінності. Популярно виступати проти жорстокого поводження з тваринами (хоча продовжують їсти мясо). Можна все, якщо не пробуєте серйозно виступити (вибачаюсь, висловитись) за національне, релігійне, расове, анти-гомосексуальне.

Диктатура лібералізму вражає своїми лагідними, добрими очима. Цього разу не буду згадувати, скільки мільйонів тон вибухівки щороку підривають борці за мир. Так завжди було. Але все одно кожного разу, коли згадують страшні війни римської імперії, різанину козаків, хрестові походи, нацистську Німеччину як причину кровопролиття чи контролю особистості виникає дисонанс. Але ж кровопролиття відбувається не в нашому місті, і канонади артилерії десь далеко в Афганістані, Іраку, Сербії. Так далеко, що для нас ця відстань тотожна рокам, скажімо 1943-45-м. Давно це… далеко це було. Але репресивний апарат ліберальних структур знаходиться поруч. Але для тебе (мене), обивателя, – це не відчутно. Так само казали в радянські часи про більшовицьку владу. Ори землю, здавай профспілкові внески, виконуй норму, ходи на суботники, голосуй по команді і все буде ОК. Дисидентів реально не розуміли. А хулі вони висовуються?

Коли ж і ми спробуємо підняти голову, то побачимо, що аргументи автора статті – не параноя. Якщо ви – публічна особа, журналіст, посадовець, то навіть не думайте про свободу слова. Вона для гомосексуалістів, феміністок та супротивників релігійних культів. Їм можна казати все, незважаючи на свій соціальний статус. Але спробуйте ви зачепити єврейське питання... Ось бачите, я навіть не написав, яке саме питання, але речення вже вважається антисемітським. Про євреїв можна писати або добре, або не писати. Забанять. Натомість на днях Іван Ургант у передачі «Смак» заявив, що він «порубав зелень, як червоний комісар мешканців українського села". Навряд би він наважився на аналогічну метафору, скажімо, щодо порося в мікрохвильовій пічці та євреїв-в’язнів Освенціму.

Спробуйте ви, як публічна особа, висловити думку щодо небезпеки емігрантського руху з Африки, і вас заклеймують фашистом. Журналіст після матеріалу на цю тему більше не знайде роботи, кінорежисер не знайде інвесторів. Навіть знаменитий «жорсткий» режисер Тарантіно в кожному фільмі вилизує дупу «униженным и аскарбленным» націям. Мені, як і більшості читачів цього тексту, байдужі питання африканців, євреїв та гомосексуалістів. Але вражають репресії за розмови на подібні теми. Гомофобія, фашизм, антисемітизм… Моя мати, працювала в київській гімназії східних мов. Учням по шкільній програмі довелося пояснювати, що гомофобія – це погано, що є хлопчики, які люблять хлопчиків. За власну думку щодо цієї теми почалася сварка з директором. Довелося йти з роботи. Чи хочемо ми, аби цьому вчили наших дітей? Якщо ми пояснимо дитині вдома, що насправді це погано, ми в її очах, за курсом підручника «Валеологія» будемо гомофобами. Поганими людьми, коротше кажучи. Педераст, як колективний Сталін. Про нього так само – або добре, або ніяк.

Якщо ви – лідер націоналістичного, антигейського, християнського фундаменталістського руху, вам однозначно ніколи не дадуть візу в Євросоюз та Штати.

Але існують люди, які не є журналістами або чиновниками. Існують блогери. Кожен, хто має доступ до І-нету, має право голосу. Коли це почалося, ми думали, це збільшення свободи. Перевороти й заворушення в багатьох країнах зорганізувалися з дискусій та груп у соцмережах. Тут можна писати все. Писати все про ворогів лібералізму. Саме в країнах з таким правлінням можна було писати все проти влади. Але варто нам зачепити демократичні «цінності»... Можна ставити карикатури на Христа, опускати Чавеса, постити еротичні картинки з монашками. Але напишіть із п’ять постів на Фейсбуку про, скажімо, геїв чи репресії ліберальної диктатури, і вам пришлють повідомлення з аватарками ваших друзів, яких ви маєте вгадати. Якщо ж не встигнете за 3 хвилини – вас забанять. Причина бану та, що ви не знаєте своїх друзів, а отже, є спамером, ботом, чи ще чимось жахливим. Тобто, забанити можна будь-кого. Але банять тих, хто підіймає анти-ліберальні гасла. Днями мою знайому Надію Моклюк забанили за православні дискусії на антидемократичні теми. Особливо розсмішило, коли забанили ЖЖ Дмитра Корчинського за те, що він розсилає спам і є ланкою в мережі ботів. Цей мій Фейсбук із часом теж забанять, скопіюйте матеріал, аби поміркувати потім. Соцмережі для писання ні про що. Або про переваги лібералізму. Крок в сторону, і ви ізгой.

Система влаштована так, що можливостей для спілкування обивателів дедалі більше. Свобода слова надзвичайна. Пиши, що хочеш. Говори, що хочеш. Але нас із вами туди не беруть. Точніше, не братимуть. Випруть. Щасливе майбутнє лібералів не для нас. Його контролюють педерасти. І в прямому значені, і в переносному.

Олексій Середюк

http://www.bratstvo.info/ua/tvori/4751-zaboroneni-temi-v-sotsialnih-merezhah

Зло поряд і всередині

Українці мають навчитися використовувати українофобію як один із засобів подолання власного малоросійства

«Фашисти», «нацисти», «бандерівці», «хохли», «українофоби», «русофоби», «антисеміти» — цими та іншими численними словами переповнений інформаційний простір. Вживають їх хаотично, доречно й не доречно, нівелюючи та затьмарюючи первинні сенси, розмиваючи межі між добром і злом, своїм та чужим. У таких умовах українські інтелектуали прагнуть допомогти собі та оточенню додати трохи здорового глузду в цей хаотичний потік, виробити власний, україноцентричний, погляд на минуле та сучасне, донести його до масового читача та глядача, долаючи перешкоди та використовуючи надзвичайно мінімальні можливості.

28 березня 2013 року у Львові у рамках XXIV наукової сесії Наукового товариства ім. Шевченка, на спільному засіданні Комісії спеціальних (допоміжних) історичних дисциплін, Мовознавчої комісії і Правничої комісії у приміщенні Львівського національного університету імені Івана Франка відбувся ІІІ Всеукраїнський семінар «Українофобія як явище та політтехнологія». Науковці та представники громадськості головним чином обговорили визначення терміна «українофобія» (філологічний, історичний, політологічний, юридичний, філософський аспекти) та окреслили явища, які породжують українофобію: великодержавний шовінізм, імперіалізм, нацизм тощо, напрацювали пропозиції практичного реагування на прояви українофобії (моніторинг, правове реагування тощо).

Ініціаторами проведення семінарів є співробітники одного з найпродуктивніших осередків української історичної науки — Львівського відділення Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського Національної академії наук України А. Гречило, Н. Халак та ін. І це не дивно, адже засновником осередку був найвидатніший український історик другої половини ХХ ст. Ярослав Дашкевич, який у 1990-х роках одним із перших звернув увагу на небезпеку розгортання українофобських політтехнологій та, власне, вживав це поняття для характеристики явищ ненависті до українського та України, завдання їй шкоди, підриву соборності тощо.

Як створити образ ворога?

Сергій РУДЮК, історик

Газета «День», №160-161, п'ятниця, 9 вересня 2011

Підручники історії Росії формують україноненависництво у свідомості учнівської та студентської молоді Російської Федерації

Першого вересня мільйони учнів та студентів Російської Федерації прийшли у навчальні заклади і розгорнули свої підручники, зокрема з історії Росії. У них вони знайдуть відомості не тільки про минуле народів, що проживають в межах РФ, але й про історію своїх сусідів, які нині живуть в незалежних державах. Ці відомості залишаться в пам’яті читачів назавжди, бо підручник — це один із небагатьох засобів масової інформації, який «працює» на десятиліття. Як стверджують науковці: 

«...образ інших народів або власний образ, який живе в нашій душі, залежить від того, як в дитинстві нас навчали історії. Це закарбовується на все життя».

Який же образ українського народу та його держави формують у свідомості багатонаціональної учнівської та студентської молоді Російської Федерації підручники історії, схвалені федеральним міністерством освіти?

Так, згідно з офіційним російським курсом історичної освіти і науки:

1. Археологічні культури кам’яного віку, мідного віку (Трипільська культура) і бронзового віку розвивалися «у південних районах Євразії», а отже, належать і російській «євразійській» культурі.

2. Скіфська і «скіфоподібні» культури VII — IV ст. до н. е. на території Південно-Східної Європи були лише західною частиною великої «скіфо-сибірської» культурно-історичної спільноти і «є складовою російської культури».

3. Сучасні росіяни належать до східнослав’янського етносу, який у VI — VII ст. виділився з єдиної слов’янської етнолінгвістичної спільноти та у VIII ст. складався із 13 племінних союзів на території від Карпат до Уралу.

4. Східнослов’янський етнос у ІХ ст. утворив «давньоросійську» державу Київська Русь.

УКРАЇНОФОБІЯ: ЛИШЕ ДВА ВИХОДИ

Олександр МУЗИЧКО, кандидат історичних наук,
доцент кафедри історії України
історичного факультету Одеського національного
університету ім. І. Мечникова (м. Одеса)

«Українофобія як історичне та суспільно-політичне явище: виклик та стимул для української нації» — саме так звучав заголовок лекції, прочитаної нещодавно у Вільному університеті Українського клубу Одеси. Власним баченням теми поділився зі слухачами корінний одесит, історик та публіцист, громадський діяч, Олександр Музичко.

Українофобія закорінена в історичні процеси, її існування зумовлено такими історичними явищами та ідеологіями, як існування України в складі кількох імперій, ідеї триєдиної руської нації, «русского мира», Великої Польщі, радянського комунізму. Власне, слово «українофобія» молодше за його прояви. Вкорінюючись в етнічні стереотипи середньовіччя та ранньомодерного часу, явище страху та ненависті щодо українців, безперечно, найсильніше проявилося в період формування націй та національних рухів модерної доби. Найбільшої сили українофобія як фактично частина державної політики набула в Російській імперії у другій половині ХІХ — початку ХХ століття (з деякими періодами послаблення тиску), СРСР 1930-х, 1970-х років, міжвоєнній Речі Посполитій, періоді Другої світової війни на територіях райхкомісаріату України та Трансністрії. Окреслюючи та описуючи явище неприязні, іноді — ненависті до українців фактично в категоріях, властивих українофобству, українські діячі доволі не часто вживали саме слово до початку ХХ століття і вже дещо частіше — починаючи від 1905—1907 років. З середини ХХ століття це поняття було забуте в СРСР, перемістившись у середовище української діаспори, звідки переважно повернулося в Україну в 1990-х.

РПЦ — "НЕ ГУНДИ" !

Утверждение, яко человеки спасают Церковь, а не Церковь человеков, признание сатанинской власти коммунистов, как власти богоданной, благословение богоборческой власти и сотрудничество с нею, бесстыдная ложь, будто гонений на верующих и на Церковь Христову нет, когда они были, предательство и предание на муки и смерть христиан православных не согласных со всей этой ложью, оклеветывая их яко преступников и клеймя их яко контрреволюционеров, называется  ЕРЕСЬЮ СЕРГИАНСТВА.

1. Московская Патриархия — это порождение советской власти, «архиереи» и«священники» которой состояли на службе ГПУ / НКВД / КГБ, открывали тайну исповеди, и без сомнения также в настоящее время состоят на службе ФСБ (бывшего КГБ). Руководство Московской Патриархии имеет такое же отношение к Русской Православной Церкви какое имела Советская коммунистическая власть к России, существовавшей до 1917 года.