Синдром звапнілого мозку

Кожен має свій пунктик в голові. Когось муляє те, когось тамте. Мене нічого не муляє. Окрім Табачніка. А Табачніка муляє Буковинський курінь.

У мене є сусід, який пересварився вже з цілою вулицею. В старого зрушилась дахівка. Всі це розуміють і ніхто уваги не звертає. Один з пунктів, які забилися цвяшком в його помутнілу голову і стосуються мене, це настирлива думка про те, що я вкрав у нього вапно, яке він закопав перед своїм будинком. Щоразу, побачивши мене, він бурчить щось нерозбірливе, а інколи цілком виразно шепоче "ЗЛОДІЙ" або "ЗУСТРІНЕМОСЯ У СУДІ!"

Його будинок сиплеться, занепадає, а я тут раптом добудував третій поверх. Кого б це не знервувало? І я його розумію. Ось куди пішло його вапно! Яке він закопав ще тридцять років тому!

Коли я бачу його, маючи гарний гумор, то вигукую: "Вапно давай!" або "Коли суд?!" Услід чую гнівне бурчання, яке приємно лоскоче мої плечі.

«Ліца» антипатріотизму

Професійні українофоби не здатні переінакшити суспільство, але залишаються одним із чинників дестабілізації ситуації в країні.

Один із відносно оптимістичних висновків із 20 років незалежності полягає в тому, що в Україні не так уже й багато її патентованих ворогів, відомих під загальною назвою «українофоби». Точніше, йтися має не про «українофобію» (від грец. «фобос» – страх), а про щось на кшталт «мізукраїнства» (від грец. «мізос» – ненависть).

Нерідко антиукраїнство проявлялось у відомих діячах не «від природи», а внаслідок особистих образ чи з кон’юнктурно-кар’єрних резонів. Так, екс-головнокомандувач Чорноморського флоту РФ Іґорь Касатонов став запеклим українофобом лише після того, як йому не вдалось очолити український флот. А покійний нині екс-губернатор Харківщини Євген Кушнарьов досконало володів українською, чимало зробив для зміцнення центральної влади за часів Леоніда Кучми і лише в дні Помаранчевої революції раптом став провіщати, що «до Киева от Харькова 480 километров, а до границы с Россией – 40». Таких прикладів можна навести чимало.

Разом із тим боротьба з «українізацією», а насправді, чого в мить відвертості не заперечують і самі «борці», з усім українським, – досить зручна та вигідна справа. Особливо в останні роки. Нечисленні, але добре організовані й суттєво (зокрема, фінансово) підтримані Кремлем «активісти» особливо помітні тоді, коли влада навіть не замислюється про речі, основоположні для існування будь-якої держави.

При цьому, щоправда, кількість громадян, які бажали б ліквідації суверенної України та її «злиття» з Росією, лишається незначною (зафіксований Центром Разумкова максимум за 20 років становив 8% опитаних). Тобто, на щастя, професійні українофоби не відпрацьовують грошей роботодавців.  

Утім, за невиконання – чи недовиконання – поставлених завдань деякі борці з українізацією України можуть відповісти. Так, перспективи відставки з міністерської посади Дмитра Табачника, яку довго обговорювали в кулуарах, фактично підтвердив глава Адміністрації президента Сергій Льовочкін.

Але це ще не означає, що професійні українофоби зовсім не досягають своєї мети. Адже їхня діяльність гарантовано вносить сум’яття та конфліктність і в без того бурхливу українську політику. А отже, заважає створенню в державі пов­ноцінної та відповідальної влади, причому незалежно від того, уособлює її в конкретний момент Ющенко, Тимошенко, Янукович чи хтось іще. Саме в такій слабкості нашого керівництва й зацікавлені куратори вітчизняних українофобів із «близького зарубіжжя»: зі слабкою владою значно легше «домовлятися».

Одне слово, окрім героїв Україна має й антигероїв, і Тиждень виокремив найгаласливіших за останні 20 років. Щоб нікого, бува, не образити, імена наведено в алфавітному порядку.

Безнадійні українофоби

Основні гасла українофобів є непереконливими для більшості населення України і слугують для полегшення фантомних болів прихильників «Русского міра».

Європеєць ХХІ століття сприймає національні, релігійні чи «державні» фобії як явище, що перебуває поза правилами хорошого тону. Антисемітизм, антиафриканізм, франко- чи германофобія – сьогодні це неприпустимі форми суспільної та політичної поведінки. Чому ж в українському інформаційному просторі – у ЗМІ, на інтернет-форумах – наявні тисячі фактів вияву українофобії? Яка мета цих інформаційних кампаній безвідносно до того, хто їх замовляє?

Почнімо з прописної істини: мета будь-якої інформаційної кампанії – формування чи зміна громадської думки. Відповідно кожна з них має свого адресата, цільову аудиторію. Утім, проаналізувавши українофобську публіцистику, коментарі в мережі інтернет, про мету і цільові групи залишається лише здогадуватися. Особливо що стосується проросійської українофобії. Бо, приміром, польська дуже прикладна і має на меті формування антиукраїнських стереотипів у міжнародної спільноти (і щодо Волинської трагедії, і щодо післявоєнних кордонів). А ось для багатьох представників «Русского міра» це радше ліки від фантомного болю, аніж певний інструмент для досягнення мети.

Як приклад можемо навести кілька ідеологем проросійської українофобії, які безуспішно вкидаються в український інформаційний простір.

Української мови не існує, це діалект російської. Ця теза родом із ХІХ століття і була абсолютно логічною в контексті російської політики денаціоналізації. Проте у ХХІ столітті, коли Україна має понад 200-річну традицію літературної мови, а українська є рідною для більш як 40 млн людей, вона є, м’яко кажучи, неадекватною. Тому, коли російські ЗМІ активно тиражують ці смішні «лінгвістичні» відкриття «місцевого божевільного» Вассермана чи бригади «коментаторів» в інтернеті ображають українськомовних, хочеться спитати на «общєпонятном»: «What for?» Бо кожне інформаційне посилання повинне мати своїх адресата і мету. А який адресат і мета реінкарнованої валуєвщини сьогодні? Адже навряд чи 40 млн визнають, що немає мови, якою писали Шевченко, Франко, Стефаник, Драгоманов, Українка та інші класики і яка є активно вживаною в усіх сферах життя, науки, мистецтва. Вже не кажемо про те, що пасажі а-ля «нєт і нє било» любові до росіян та Росії і в українсько-, і в російськомовних українців однозначно не додадуть.

Ученые: более трети европейцев психически нездоровы

Около 38% европейцев страдают от различных неврологических и психических расстройств, выяснили ученые, сообщает РИА Новости со ссылкой на CBS News. К такому выводу пришли исследователи Технического университета Дрездена. Специалисты проанализировали данные о психических или неврологических расстройствах в 30 странах - Европейского Союза, а также Швейцарии, Норвегии и Исландии. Как выяснилось, наиболее часто встречающимся диагнозом является "постоянно испытываемое чувство страха" (14 процентов). За ним следуют бессонница и депрессии (по 7 процентов). Более четырех процентов страдают зависимостью от алкоголя или наркотиков. Пять процентов граждан в возрасте до 17 лет жалуются на синдром дефицита внимательности, а 30 процентов стариков в возрасте старше 85 лет страдают деменцией (маразм).

Еврейские лагеря в Киеве

Приказ о выявлении евреев, членов ВКП(ж), сотрудников НКВД. Евреев предписывается доставлять в еврейский лагерь на Керосинной.

Полицаи поддерживают порядок в толпе женщин у ограды стадиона «Зенит» (ныне «Старт») на улице Лагерной (Маршала Рыбалко), где в соседних казармах на улице Керосинной (Шолуденко) находился еврейский лагерь и лагерь для пленных. Женщины приходили сюда, чтобы найти и попытаться освободить своих мужей, сыновей, братьев. Евреев и пленных было так много, что немцы первое время отпускали местных жителей по домам.

До наших дней сохранилась решетчатая ограда стадиона, ставшего широко известным с лета 1942 года, когда здесь проходили товарищеские футбольные матчи между командой «Старт» хлебозавода № 4, состоявшей в основном из игроков довоенного состава киевского «Динамо», и футболистами оккупационных войск.

То же место. Позируя перед камерой, улыбается полицай. На нём фуражка комначсостава РККА с чёрным околышем (артиллерист, танкист или связист) и солдатский ремень. На левом рукаве шинели — белая матерчатая повязка с двумя полосами по диагонали, из всех надписей читается только крупная - «Wehrmacht».

В Киеве во время оккупации действовало три еврейских лагеря: на Сырце - для военнопленных евреев-мужчин, на Керосинной - лагерь для еврейских женщин и стариков и детский дом для еврейских детей, и на Институтской, 5 - строительный лагерь для евреев-мужчин.

В каждом лагере содержалось более трех тысяч евреев - то-есть всего более десяти тысяч евреев в Киеве...

Откуда у истории ноги растут. Любителям историй про Бабий Яр

Человечество, в основной своей массе, глупо. Непроходимо. Нелепо. Волшебно. Примерам несть числа: «Панама». Открытие Шлиманом Трои. «Уже нынешнее поколение советских людей будет жить при коммунизме!» Высадка американцев на Луну. «МММ». 9/11.

Человечество – идеальная питательная среда для различного рода мошенников и демагогов. От него не убудет. Человечество прекрасно себя ощущает как на плоской Земле, так и на шарообразной; видя над собой небесную твердь или бездонную глубину космоса; веря, что бог благ, либо в то, что его вовсе не существует. Тысячекратно облапошенное, человечество вновь и вновь восстает к приятию новой лжи. Отчего так, спросите вы? Все просто – большую часть своего знания человек черпает не из личного опыта. Волга впадает в Каспийское море? А много ли людей имели возможность непосредственно в этом убедиться? Кольца Сатурна? А кто их видел? И так далее… Человечество доверяет специалистам… и тем, кто выдает себя за таковых. И несет свои (и не только свои) деньги Сергею Мавроди – он ведь лучше знает, что с ними делать! И аплодирует Нилу Армстронгу – на опытном, не прошедшем испытаний корабле тот долетел до Луны и сумел вернуться!.. Вау!

Правду про Бабин Яр мусять знати всі

У неділю 2 червня 1996 року відділ УК Ради в Кергонксоні (Нью-Йорк) та відділ УККА зорганізували доповідь про найновіші історичні дослідження відносно братських могил у Бабиному Яру в Києві. Про це докладно інформував «Вечірній Київ» (20 жовтня 1995 року та 16-19 березня 1996 року). Доповідь відбулася в залі церкви святої Трійці, виповненій членами кергонксонської громади, а також гістьми з осередку «Союзівка» Українського Народного Союзу. Доповідав голова Спілки прихильників України в США д-р Мирослав Драган.

Доповідач розповів про історичні розшуки, що тривали протягом шести років в Україні і в США. У Національному архіві у Вашингтоні віднайдено численні аерофотознімки окупованого німцями Києва. Вони дозволяють твердити, що за час війни в Бабиному Яру не було жодної свіжої братської могили, себто у ярах та ярчаках Реп'яхівського та Бабиного ярів, поруч з жидівським кладовищем, не поховано жодного іудея. Натомість ці знімки, зроблені ще в травні 1939 року, дають змогу виявити могили жертв ЧК-НКВД з 1922-34 років у Бабиному Яру, далеко від жидівського кладовища. Поки Київ став столицею України, тут до 1934 року хоронено розстріляних у підвалах ЧК-НКВД в будинку царського Інституту благородних дівиць в середмісті Києва. Після 1934 року НКВД почав ховати жертви за Дніпром, у Биківні.

Бабин Яр: Критичні питання та коментарі

Бабин Яр: Критичні питання та коментарі

Герберт Тідеманн

«Мужність означає вжиття заходів заради істини і проголошення її!»
Жан Жорес

1. Преамбула

Тема "Бабин Яр" бентежить з багатьох причин. Тому для загального огляду коротко окреслимо основні проблеми:

1. Масові вбивства в Бабиному Яру відбулися майже за чотири місяці до конференції в Ванзеє, де нібито вперше були заплановані вбивства.

2. В різних джерелах широкі розбіжності між стверджуваними датами цього вбивства.

3. Залежно від джерела, кількість жертв відрізняється на два порядки.

4. Припускається велика кількість різних методів і знарядь вбивства.

5. Також відсутня єдина думка щодо місця уявних вбивств.

6. Свідки або повідомлення надають вкрай суперечливі відомості щодо інших обставин того що сталося.

7. Число стверджуваних жертв значно перевищує число жидів, що залишилися в Києві після радянської евакуації.

8. Досі не проведена судово-медична експертиза місця і знаряддя вбивства. Не здійснено жодної спроби встановити і забезпечити хоч якісь докази.

9. Також видається дивним, що совєти використовували як звалище для спалювання міського сміття місце, де заклятий ворог нібито вбив безліч безневинних людей під час «Великої Вітчизняної війни».

10. І, нарешті, твердження про масові вбивства спростовані аерофотозйомками воєнних часів.

Для дослідження вищезазначених проблем ми будемо використовувати стандартні наукові методології. Після вступної інформації, яка полегшить спільне розуміння теми, окремими розділами будуть представлені перші повідомлення, свідчення очевидців, інші джерела; також будуть обговорені конкретні питання, що виникають з контексту. Окремий розділ присвячений основним питанням [1].

2. Вступ

Із взяттям німцями 19 вересня 1941 р. Києва безлади в місті не припинилися. Після вступу німецьких військ, в Києві «потужні вибухи відбувалися один за іншим». [2] 24 вересня був висаджений в повітря готель "Континенталь" разом із штабом польової комендатури 6-ї армії. 25 вересня місце охопили пожежі, повністю запалав Хрещатик. Заздалегідь встановленими мінами були знищені майже всі громадські будівлі після розташування там німецьких військ, котрі внаслідок вибухів зазнали значних втрат[2]. Наприкінці вересня були знайдені радянські мапи з місцями установки радіокерованих мін, де були позначені щось із 50 підготовлених для підривання об'єктів. Також виявлено величезну кількість мін, вибухових речовин і "коктейлів Молотова".

Значну частину центру міста було спалено і біля 50000 осіб залишились безхатченками. Сотні німецьких солдат загинули при гасінні пожеж. В місті перебувало чимало надісланих совєтами організованих диверсантів і партизанів - Київ залишався полем бою.

Депутаты-недоумки из Горловки обозвали поэта Василия Стуса фашистом (!)

На сессии горсовета Горловки (Донецкая область) депутаты-идиоты не поддержали установление в городе бюста поэта-диссидента Василия Стуса возле школы, где он учительствовал.

При обсуждении этого вопроса глупые и злобные депутаты-кретины от Партии регионов назвали писателя "бандеровцем", "фашистом" и обвинили в "убийстве наших детей". 

Всего на сессии зарегистрировались 68 депутатов. Голоса за установление бюста отдали лишь 13 депутатов из необходимых 39. Стоит отметить, что ни город, ни бюджет не понесли бы никаких затрат на установку бюста. Все средства должна была предоставить Горловская городская партийная организация ВО "Свобода".

Николай Пыжов, выступавший против установления бюста, заявил, что в Горловке уже есть музей Стуса и одна из школ города названа его именем, хотя "для социально-экономического развития города Горловки Стус ничего не сделал". Вместо этого депутат предложил установить памятники людям, которые жили, работали, защищали Родину от немецко-фашистских захватчиков. По словам Пыжова, это и "маршал Советского Союза Иван Пересыпкин, Герой Советского Союза Борис Котов и другие".