Росіяни - бандерофоби

Не уявляю собі росіянина, який не є патріотом Росії. І це цілком нормально. Ненормально те, що росіяни відчувають патологічне несприйняття будь-якої з форм українського патріотизму. Насмілюся вважати, що в свідомості патріотів-росіян українець дефінітивно не може бути патріотом. Ба більше – українцеві просто-напросто заборонено бути патріотом України. Тупо це все: росіянин за Росію – це кльово, а українець за Україну – це зразу «нацист, бандерівець» і бозна-хто.

Хочу вірити, що я помиляюся. Проте тональність форумів і коментарів під більшістю блогів на «Однако» щоденно переконують мене в тому, що істерика та ярлики – це два симптоми ментального вірусу «бандерофобія». Не здивуюся, якщо й мене дехто з читачів ідентифікує з бандерівцем лише за двома ознаками: я зі Львова і я патріот України, який наголошує на фундаментальній відмінності українця/України від росіянина/Росії. Будь-який їхній агресивний випад в бік будь-чого українського викликає хвилю аплодисментів; будь-який агресивний випад українця в бік сусідньої держави розцінюється як вякання нацистів. Це дратує навіть мене, цинічного ліберала-федераліста. Тому що нормальна адекватна людина (навіть якщо вона і є прихильником імперської моделі Росії) зобовязана застосовувати ті самі критерії і до себе, і до ближнього свого. Я навіть не натякаю – я прямим текстом говорю, що росієфіли – це ненормальні й неадекватні люди, адже вони не здатні дозволити опонентам сповідувати те, що сповідують вони самі. Без психолога тут не обійтися. Їхньою мовою – без поллитра.

Чекістська настирливість дезінформаторів

Вступне слово Мойсея ФІШБЕЙНА на брифінґу у Міністерстві закордонних справ України 3 листопада 2008 року.

Високошановні пані й панове! Древні казали: “De mortuis aut bene, aut nihil” — “Про мертвих або добре, або ніяк”. Упродовж останніх років російські політики, дипломати, політологи, журналісти, ба навіть артисти естради, либонь, уподобали інший вислів: “De Ukraina aut male, aut nihil” — “Про Україну або погано, або ніяк”. І не залежить їм ні на логіці, ні на здоровому глузді, ні на чесності, ні на порядності — Україна у них, як та невістка в лютої свекрухи, як євреї в антисемітів, винна в усьому. У своєму імперському шаленстві, замішаному на хронічному комплексі меншовартості, російське керівництво намагається зомбіювати власною українофобією і світову спільноту, й російську громадськість, і — через підконтрольні ЗМІ та аґентів впливу — певну частину населення України.

Сьогодні дедалі більше громадян Росії вважає найвидатнішою постаттю СТАЛІНА. Ікона СТАЛІНА з’явилася у храмі на околиці Петербурга.

Відомий російський журналіст, редактор газети “Завтра” Алєксандр ПРОХАНОВ, про якого його співвітчизники кажуть: “Что у ПУТИНА на уме — у ПРОХАНОВА на языке”, — той Алєксандр ПРОХАНОВ, який відкрито називає себе імперіалістом, 17 вересня заявив в інтерв’ю радіостанції “Эхо Москвы”: “СТАЛИН становится лицом России”. В тому-таки інтерв’ю він сказав: “Россия — потенциальная сверхдержава. В противном случае она рассыплется”. Відтак Алєксандр ПРОХАНОВ заявив: “Мы добились вот этого кризиса на Украине”. І на запитання журналістки “Что сейчас нужно делать?” відповів: “Нейтрализовать ЮЩЕНКО”.

Російські високопосадовці вголос висувають Україні територіальні претензії. Плекані й вітані російським керівництвом провокатори плюндрують українські національні святині на нашій Говерлі, шматують і топчуть український прапор коло одного з посольств України. Відтак постійний представник Російської Федерації при ООН Віталій ЧУРКІН на своїй прес-конференції 28 жовтня цього року, кажучи про Голодомор 1932–33 років, заявляє: “(…) украинское правительство использует этот вопрос с целью рассорить наши два братских народа, посеять международную рознь. (…) какие бы репрессии или действия ни проводились СТАЛИНСКИМ режимом, его нельзя называть первопричиной Голода (…) И говорить, что сталинский режим был направлен против украинского народа, неверно”. Не знаю, чи російський дипломат ЧУРКІН читав книгу “Всё течёт” — книгу про Голодомор, що її написав видатний російський письменник Васілій ҐРОССМАН. Не знаю, чи пан ЧУРКІН узагалі читає щось, крім “інструкцій з Центру”. Але ця його заява — безсоромне блюзнірство. Безсоромним блюзнірством і зухвалою брехнею є й інші його заяви, зроблені на цій прес-конференції в штаб-квартирі ООН. Цитую: “Второй вопрос, (…) имеющий, на мой взгляд, определенную логическую взаимосвязь с первым — это вопрос о героизации нацизма. (…) Президент Украины в приказе о награждении назвал героем одного из одиозных членов украинского нацистского движения господина ШУХЕВИЧА, который был нацистом. (…) Вы припоминаете, что на территории Киева были убиты тысячи евреев? Большинство из этих людей, которые убивали евреев в Бабьем Яру, были украинские нацисты”. “Украинские нацисты”?

Себто якісь українці, що буцімто були членами гітлерівської НСДАП, а не німці з “айнзацкоманде” розстрілювали євреїв у Бабиному Яру? “ШУХЕВИЧ, который был нацистом”? Себто ШУХЕВИЧ, який буцімто був членом НСДАП й, перебуваючи в Галичині, в якийсь спосіб був причетний до розстрілів у Бабиному Яру? Сказати таке міг або невіглас, або свідомий дезінформатор. Сподіваюся, бодай невігласом пан ЧУРКІН не є.

Нагадаймо панові ЧУРКІНУ, що саме СРСР, правонаступницею якого нині є Російська Федерація, з 39-го по 41-й рік був союзником нацистської Німеччини. Чого варті бодай кадри кінохроніки зі спільними радянсько-німецькими військовими парадами! Нагадаймо й про те, як ведеться дезінформаційна спецоперація щодо Головного командира УПА генерала Романа ШУХЕВИЧА. Спочатку до ЗМІ закинули версію, буцімто Роман ШУХЕВИЧ був “капітаном СС”. Дезінформаторам відповіли, що такого звання взагалі не існувало. Тоді дезінформатори перетворили Романа ШУХЕВИЧА на якогось “оберштурмфюрера”. Їм пояснили, що для того, аби до 1944 року потрапити в “СС”, треба було довго доводити своє “арійське походження”, якого Роман ШУХЕВИЧ, звісно ж, не мав. Тоді дезінформатори закинули до ЗМІ версію, буцімто Роман ШУХЕВИЧ отримав військову нагороду з рук ГІТЛЕРА. Дезінформаторам нагадали, що з рук ГІТЛЕРА військову нагороду отримав лише ГІМЛЕР. Що ж до Головного командира УПА Романа ШУХЕВИЧА, то, згідно з інформацією Військового архіву Німеччини, котрий міститься в місті Фрайбурзі, Роман ШУХЕВИЧ взагалі не був нагороджений жодною німецькою нагородою.

Але дезінформаторам конче треба дискредитувати і генерала ШУХЕВИЧА, і УПА, і весь український національно-визвольний рух, і президента України Віктора ЮЩЕНКА.

Тож вони вдалися до давньої чекістської провокації й розіграли “єврейську карту”: одних звинуватили у винищенні євреїв, а інших — у “героїзації” тих, хто буцімто винищував. Прийом відомий: відвернути євреїв від українського національного відродження, відвернути і євреїв, і весь цивілізований світ від тих, хто хоче відродити справжню, українську Україну. Українську за духом своїм, за мовою своєю, за пам’яттю про своїх геніїв та героїв. Українську — для всіх у ній сущих, незалежно від етнічного походження.

Я шаную Росію Бориса ПАСТЕРНАКА, Андрія САХАРОВА, Андрія та Арсенія ТАРКОВСЬКИХ, Васілія ҐРОССМАНА. Росія Путіна з Медведєвим мені чужа.

І насамкінець. 1942–43 років дружина Головного командира УПА Романа ШУХЕВИЧА пані Наталія ШУХЕВИЧ переховувала в себе єврейську дівчинку Іру Райхенберґ. Генерал ШУХЕВИЧ зробив дівчинці фальшивий паспорт на ім’я Ірини РИЖКО. Коли Ґестапо заарештувало пані Наталію ШУХЕВИЧ, дівчинку переправили до сиротинця при жіночому монастирі в селі Куликів, що на Львівщині. Там дівчинка пережила нацистську окупацію, пережила війну. Ось її фотографія. Типове єврейське обличчя. Торік Ірина РИЖКО померла в Києві. В цій залі перебуває її син Володимир.

Автор: Мойсей ФІШБЕЙН (на фото)

ДОВІДКА: Мойсей ФІШБЕЙН — визначний український поет і перекладач, лауреат премії імені Василя СТУСА, член Українського Центру Міжнародного PEN-клубу та Національної спілки письменників України. Академік Іван Дзюба назвав його Поетом з Божої ласки. Про Мойсея Фішбейна пишуть світові енциклопедії. В Україні його нагороджено орденом князя Ярослава Мудрого V ступеня й орденом Святого Рівноапостольного князя Володимира Великого ІІІ ступеня.

До 90-річчя декрету «Про червоний терор»

Хуторяни І.Афанасюк і С.Прокопович, були оскальповані живцем. У ближнього, І.Афанасюка, на тілі сліди опіків від розпеченої шашки

5 вересня 2008 року виповнюється 90 років з дати прийняття радянським урядом декрету «Про червоний терор», що став законодавчою базою для проведення масштабних репресій у відношенні імущих шарів населення: священнослужителів, інтелігенції, підприємців, офіцерів, чиновників.

При цьому фізичне винищення неугодних режиму почалося ще восени 1917 р.

У перший тиждень піс­ля Жовтневого перевороту, 31 жовтня 1917 р., у Царському Селі в Петрограді червоногвардійцями був убитий протоієрей Іоанн Кочуров.

У період із грудня 1917 р. по січень 1918 р. в Севастополі було по-звірячому убито близько 800 офіцерів і цивільних осіб. У Євпаторії стратили понад 300 чоловік, попередньо піддавши їх катуванням. Страти вчинялися на гідрокрейсері «Румунія» і транспортному судні «Трувор». Жертву виводили з трюму на палубу, роздягали, відрізали ніс, вуха, губи, статеві органи, відрубували руки, ноги і скидали в море.

Росiяни, руськi чи московити?

Обурлива заява росiйського дипломата образила мiльйони українців

По-перше, це були слова офiцiйного представника Росiйської Федерацiї, який працює на територiї України, i вони були сказанi публiчно. Це вже не iстерики колишнього московського градоначальника Лужкова.

По-друге, консул, ляпнувши абсолютну дурницю, досі не вибачився, хоча так личило б зробити вихованій людинi.

По-третє, швидка i правильна реакція консула, який би своєчасно спробував виправити недоречність, лише засвідчила б його професійність.

Але консул не зробив цього. Навпаки, вiн розповсюдив вiдкритого листа росiйською мовою, що тiльки розпалив пристрастi, оскiльки все це бiльше скидалося на недолугу спробу загасити скандал, анiж пояснити свою позицiю.

Це змушує нас зробити детальний аналiз цiєї ситуацiї.

Станіслав Губерначук: Ми все ще у полоні міфів

Кореспондент «Персоналу Плюс» Андрій Гусєв взяв інтерв’ю у відомого українського філолога, дослідника походження української мови Станіслава Губерначука

— Пане Станіславе, кожному українцеві приємно чути, що українська мова одна з найстаріших у світі. У вашій книжці «Як гул століть, як шум віків — рідна мова» ви наводите переконливі аргументи древності нашої мови.

— Якщо виходити із панівної ще й досі офіційної версії, що українська мова постала із так званих праслов’янської та давньоруської мов та ще й у XIV ст., тоді залишаються нероз­гаданими таємницями чимало мовних фактів із історії розвит­ку української мови. Наприклад. Чим пояснити, що на роз’єд­наних протягом майже тисячі років, ще з доби Русі-України, Чернігівщині, Київщині, Волині, Галичині, Закарпатті вия­вилася однакова мова — українська? Адже ті наші землі зібрані докупи уже в наші часи.

Інший факт. Чому так багато нинішніх українських міст, сіл, хуторів, річок, озер, гір, урочищ носили свої сучасні ук­раїнські назви ще в літописні часи? Адже згадуються вони у наших літописах ХІ-ХІІІ ст. Ще одне. А чим пояснити ук­раїнські мовні корені та мовні форми імен українських Богів сонцепоклонницької віри, а надто — українських людських імен особових, сотні яких зафіксовані літописами Русі-Украї­ни та й набагато давнішими античними авторами? Або. Як пояснити українську мову багатьох наших ще докиєворуських язичницьких колядок, щедрівок, веснянок, русальних, купальських та інших українських язичницьких обрядових пісень? Адже ті пісні, за багатьма показниками та доказами, складені десь у сивій сонцепоклонницькій прадавнині, задов­го до насадження на наших землях християнської віри.

Постмодерний неоцинізм, його жерці, раби і жертви

Гряде неоцинізм. Я в ньому не існую.

Ліна Костенко

Безпосереднім стимулом для оцінки явища українського постмодернізму стала актуалізація цього явища на шпальтах українських видань. Зокрема у газеті “День”. Ось, наприклад, можна прочитати інтерв’ю із Сергієм Жаданом (“Цілком можливий рімейк “махновщини”…”, 17.11.2007р.), густо ілюстроване шматками текстів цього плодючого харківського автора, який, щоб висловити свої не завжди банальні спостереження, неспроможний чомусь уникнути інтелектуальних лексем “жопа”, “…ня”, “наї…” тощо. А ось інший випадок. Вельми цікавою, злободенною вийшла критична стаття у Назарія Назарова “Бурлеск. Буфонада. Балаганчик…” (2.11.2007р.), присвячену постмодерній презентації. При цьому пригадалася й інформація про те, що у провінційних центрах, зокрема в університетах, відбуваються зустрічі викладачів, студентства і місцевої громади із письменником Юрієм Андруховичем. Ситуація довкола цих зустрічей на прикладі Дрогобича, поведінка гостя, його ідеологія спонукали автора цих рядків запропонувати небайдужому читачеві декілька думок ширшого характеру.

На початку 90-х років минулого століття чимало відомих людей застерігали супроти новітнього чортополоху “антикультури”, котрий пишно зріс під шум боротьби з російським колоніальним режимом. На жаль, антикультура з усіма своїми різновидами – антирелігією, антиполітикою, антимистецтвом, антинаукою, антимораллю тощо – міцно вкорінилася в українській постімперській дійсності, наслідуючи гірші зразки минулого радянського та новітнього демоліберального, глобалізованого світу і часто переважаючи власне культурні галузі. Типовим прикладом цього може бути не лише переважно байдужа до насущних українських питань політика “держави Україна”, а й псевдонаукова діяльність низки гуманітаріїв, діяльність, котру Ліна Костенко окреслила як “десакралізація” (“Гуманітарна аура нації, або Дефект головного дзеркала”). Інший український класик-шістдесятник Валерій Шевчук характеризує творчість цих людей науки як “політичне антиукраїнське літературознавство” й зазначає наступне: “Ударів найбільше падає на Т.Шевченка, тут управляється Дж.Грабовіч, О.Забужко, якийсь герострат О.Бузина (на вульгарному рівні), Б.Сушинський та ін. Побивається М.Коцюбинський й український модернізм ([у дослідженнях] С.Павличко), Леся Українка, О.Кобилянська, І.Франко тощо – тобто йде активне знеславлення головних світочів українства. То що це, погляди? Та ж ні, цілком політична акція (курсив наш. – Авт.), і складається враження, що це чітко спрограмована кампанія, духовна війна проти України” (“Фемінізм – патологія ослабленого суспільства”). Додамо, війна, базована передусім на західних цінностях ліберальної демократії, передусім деструктивних ідеях постмодернізму.

УКРАЇНА І ЖИДИ

Мені тяжко забирати слово до питання українсько-жидівських відносин, бо на підставі мого республікансько-демократичного креда та політичної і особливо воєнної діяльности в часі ІІ-ї світової війни, німецькі нацисти, на основі інформації українських антисемітів, уважали мене юдофілом і польонофілом. Я ж ніколи не вважав себе жодним «філом», а коли на початку німецькосовєцької війни, в районах, де до 15-го листопада 1941 року, в обійдених німцями багнистих теренах Полісся, була наша воєнна адміністрація, не був не тільки розстріляний, але навіть ограбований якоюсь бандою жоден поляк та жид, то це випливало з нашого воєнного обов’язку забезпечити життя і майно всього населення даної території. Натомість пізніше, коли контрольовану нами територію посіла німецька адміністрація, а ми пішли в протинімецьке підпілля — і звідти протестували проти винищування німцями жидів і поляків на українській території як національних меншин України, то це також не було ніяке «філство», а державні методи дії.

ЯВИЩЕ "БАНДЕРОФОБІЇ" В РОСІЙСЬКІЙ СВІДОМОСТІ

"Мені не доводилося зустрічати більших консерваторів 

у національному питанні, ніж росіяни..." 1

Явище, про котре йтиметься в цій статті, належить до числа фундаментальних, базових конструкцій російської ментальности в її ставленні до України та українців. "Бандєровщина" в російській свідомості має мало спільного з бандерівщиною як реальним феноменом української історії. Можна навіть говорити про специфічну російську модель тлумачення цього руху, модель, яка через свої численні ірраціональні елементи дає всі підстави визначати її як міф, складову інших російських міфів на українську тематику2. Ставлення до українського національного руху в колах навіть освічених і ліберальних російських інтелігентів залишається на рівні суто пропагандистському, що змушує згадувати часи радянського Агітпропа з його "об'єктивним" і "науковим" "дослідженням" поглядів ідейних супротивників. Великим поступом в осмисленні цього явища російською свідомістю було б забуття бодай істерично-звинувачувального тону, що панує практично в усіх російських текстах, навіть тих, котрі мають претензію на академічність. У цій свідомості, а ще більше підсвідомості, історична реальність перетворилася на символ, що живе своїм автономним від істини життям. Цей символ надзвичайно активно використовується у багатьох публікаціях, що мають за мету створювати негативний імідж України, окремих її регіонів та політичних сил.

Країна Моксель, або чому московитів почали називати кацапами

6 жовтня 2006 р. відбулася презентація книги Володимира Белінського “Страна Моксель или открытие Великороссии”, в якій автор показав правдиву історію формування етносу русскіх і справжню, несфальсифіковану історію Російської імперії.

Роман-дослідження, виданий російською мовою видавництвом імені Олени Теліги, містить факти, що взяті з історичних джерел. В переліку літератури, на яку посилається автор, є серед іншого дуже авторитетні енциклопедичні словники і монографії 19 і початку 20 століття, матеріали про Золоту орду з арабських творів, збірники літописів, археологічні та лінгвістичні дослідженння дуже поважних науковців і дослідників, а також спеціалізовані наукові праці, що закриті в московських архівах наукових інститутів.

Серед книжок, які використовував у своєму дослідженню автор і які виніс в цей перелік, є також книги з історії Чингізхана і книги про “альтернативну” історію Золотой орди Улиса Жоши. І це невипадково. Адже Московія і Московське царство сформувалися за ініціативи золотоординської татарської еліти на територіях корінного угро-фінського населення. Золота Орда стала державотворчим ферментом майбутньої Російської імперії, а Московія – улюбленим улусом Золотої орди в її ж складі і з дозволу її хана.