Зло поряд і всередині

Українці мають навчитися використовувати українофобію як один із засобів подолання власного малоросійства

«Фашисти», «нацисти», «бандерівці», «хохли», «українофоби», «русофоби», «антисеміти» — цими та іншими численними словами переповнений інформаційний простір. Вживають їх хаотично, доречно й не доречно, нівелюючи та затьмарюючи первинні сенси, розмиваючи межі між добром і злом, своїм та чужим. У таких умовах українські інтелектуали прагнуть допомогти собі та оточенню додати трохи здорового глузду в цей хаотичний потік, виробити власний, україноцентричний, погляд на минуле та сучасне, донести його до масового читача та глядача, долаючи перешкоди та використовуючи надзвичайно мінімальні можливості.

28 березня 2013 року у Львові у рамках XXIV наукової сесії Наукового товариства ім. Шевченка, на спільному засіданні Комісії спеціальних (допоміжних) історичних дисциплін, Мовознавчої комісії і Правничої комісії у приміщенні Львівського національного університету імені Івана Франка відбувся ІІІ Всеукраїнський семінар «Українофобія як явище та політтехнологія». Науковці та представники громадськості головним чином обговорили визначення терміна «українофобія» (філологічний, історичний, політологічний, юридичний, філософський аспекти) та окреслили явища, які породжують українофобію: великодержавний шовінізм, імперіалізм, нацизм тощо, напрацювали пропозиції практичного реагування на прояви українофобії (моніторинг, правове реагування тощо).

Ініціаторами проведення семінарів є співробітники одного з найпродуктивніших осередків української історичної науки — Львівського відділення Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського Національної академії наук України А. Гречило, Н. Халак та ін. І це не дивно, адже засновником осередку був найвидатніший український історик другої половини ХХ ст. Ярослав Дашкевич, який у 1990-х роках одним із перших звернув увагу на небезпеку розгортання українофобських політтехнологій та, власне, вживав це поняття для характеристики явищ ненависті до українського та України, завдання їй шкоди, підриву соборності тощо.

Як створити образ ворога?

Сергій РУДЮК, історик

Газета «День», №160-161, п'ятниця, 9 вересня 2011

Підручники історії Росії формують україноненависництво у свідомості учнівської та студентської молоді Російської Федерації

Першого вересня мільйони учнів та студентів Російської Федерації прийшли у навчальні заклади і розгорнули свої підручники, зокрема з історії Росії. У них вони знайдуть відомості не тільки про минуле народів, що проживають в межах РФ, але й про історію своїх сусідів, які нині живуть в незалежних державах. Ці відомості залишаться в пам’яті читачів назавжди, бо підручник — це один із небагатьох засобів масової інформації, який «працює» на десятиліття. Як стверджують науковці: 

«...образ інших народів або власний образ, який живе в нашій душі, залежить від того, як в дитинстві нас навчали історії. Це закарбовується на все життя».

Який же образ українського народу та його держави формують у свідомості багатонаціональної учнівської та студентської молоді Російської Федерації підручники історії, схвалені федеральним міністерством освіти?

Так, згідно з офіційним російським курсом історичної освіти і науки:

1. Археологічні культури кам’яного віку, мідного віку (Трипільська культура) і бронзового віку розвивалися «у південних районах Євразії», а отже, належать і російській «євразійській» культурі.

2. Скіфська і «скіфоподібні» культури VII — IV ст. до н. е. на території Південно-Східної Європи були лише західною частиною великої «скіфо-сибірської» культурно-історичної спільноти і «є складовою російської культури».

3. Сучасні росіяни належать до східнослав’янського етносу, який у VI — VII ст. виділився з єдиної слов’янської етнолінгвістичної спільноти та у VIII ст. складався із 13 племінних союзів на території від Карпат до Уралу.

4. Східнослов’янський етнос у ІХ ст. утворив «давньоросійську» державу Київська Русь.

УКРАЇНОФОБІЯ: ЛИШЕ ДВА ВИХОДИ

Олександр МУЗИЧКО, кандидат історичних наук,
доцент кафедри історії України
історичного факультету Одеського національного
університету ім. І. Мечникова (м. Одеса)

«Українофобія як історичне та суспільно-політичне явище: виклик та стимул для української нації» — саме так звучав заголовок лекції, прочитаної нещодавно у Вільному університеті Українського клубу Одеси. Власним баченням теми поділився зі слухачами корінний одесит, історик та публіцист, громадський діяч, Олександр Музичко.

Українофобія закорінена в історичні процеси, її існування зумовлено такими історичними явищами та ідеологіями, як існування України в складі кількох імперій, ідеї триєдиної руської нації, «русского мира», Великої Польщі, радянського комунізму. Власне, слово «українофобія» молодше за його прояви. Вкорінюючись в етнічні стереотипи середньовіччя та ранньомодерного часу, явище страху та ненависті щодо українців, безперечно, найсильніше проявилося в період формування націй та національних рухів модерної доби. Найбільшої сили українофобія як фактично частина державної політики набула в Російській імперії у другій половині ХІХ — початку ХХ століття (з деякими періодами послаблення тиску), СРСР 1930-х, 1970-х років, міжвоєнній Речі Посполитій, періоді Другої світової війни на територіях райхкомісаріату України та Трансністрії. Окреслюючи та описуючи явище неприязні, іноді — ненависті до українців фактично в категоріях, властивих українофобству, українські діячі доволі не часто вживали саме слово до початку ХХ століття і вже дещо частіше — починаючи від 1905—1907 років. З середини ХХ століття це поняття було забуте в СРСР, перемістившись у середовище української діаспори, звідки переважно повернулося в Україну в 1990-х.

РПЦ — "НЕ ГУНДИ" !

Утверждение, яко человеки спасают Церковь, а не Церковь человеков, признание сатанинской власти коммунистов, как власти богоданной, благословение богоборческой власти и сотрудничество с нею, бесстыдная ложь, будто гонений на верующих и на Церковь Христову нет, когда они были, предательство и предание на муки и смерть христиан православных не согласных со всей этой ложью, оклеветывая их яко преступников и клеймя их яко контрреволюционеров, называется  ЕРЕСЬЮ СЕРГИАНСТВА.

1. Московская Патриархия — это порождение советской власти, «архиереи» и«священники» которой состояли на службе ГПУ / НКВД / КГБ, открывали тайну исповеди, и без сомнения также в настоящее время состоят на службе ФСБ (бывшего КГБ). Руководство Московской Патриархии имеет такое же отношение к Русской Православной Церкви какое имела Советская коммунистическая власть к России, существовавшей до 1917 года.

Хронологія заборони української мови

* 1627 рік. Указом царя московського Олексія Михайловича та його батька патріарха Філарета звелено було книги українського друку зібрати і на пожежах спалити із суворою забороною будь-коли в майбутньому купувати українські книги. Так, у Москві спалено 'Учительное євангеліє' Транквіліона-Ставровецького разом з іншими його книгами та 'Катехизис' Лаврентія Зизанія Тустановського.

* 1669 рік. Після Люблінської унії – гоніння на українські книги, надруковані на польській території,

* 1672 рік. Указ про заборону в усіх містах усіх чинів людям тримати в себе вдома та на території Польщі відкрито чи таємно українського друку книги, а хто їх має, то суворо наказано приносити і здавати воєводі, місцевому правителю.

* 1677 рік. Патріарх московський Іоаким наказав з українських книг знищити листки, які мають різницю від книг московських.

* 1689 рік. Синод заборонив Києво-Печерській лаврі друкувати І том 'Четьї-мінеї' Дмитра Ростовського.

* 1690 рік. Московський патріарх Іоаким указом заборонив усе українське письменство, а І том книги 'Четьї-мінеї' Данила Заточника звелено спалити.

* 1693 рік. Лист Московського патріарха до Києво-Печерської лаври про заборону будь-яких книг українською мовою.

* 1709 рік. Указ Петра І про заборону друку книг українською мовою, а книги, друковані церковно-слов'янською мовою, звіряти з російським виданням, щоб у них ніякої різниці не було.

* 1720 рік. Указ Петра І, щоб знову книг ніяких, крім церковних попередніх видань, в Україні не друкувати, а ті старі книги з книгами великоросійського друку зрівняти, щоб ніякої різниці і особливого наріччя в них не було.

* 20 грудня 1720 року. Петро І видав указ київському губернському князю Голіцину, щоб – во всех монастырях, остающихся в Российском государстве, осмотреть и забрать древние жалованные грамоты и другие куртиозные письма оригинальные, а также книги исторические, рукописные и печатные.

1721 рік. Наказ Синоду надсилати книги з українських друкарень у синодальну контору для виправлення їх згідно з російськими вимогами та вимовою й звірення клеймом цензора.

* 1724 рік. Друкарня Києво-Печерської лаври оштрафована на одну тисячу карбованців за друкування книг, не у всьому схожих з великоросійськими. На таку ж суму і за таку ж 'провину' оштрафовано і Чернігівську друкарню, яку перевезли до Москви.

* 1726 рік. Київський митрополит Іосиф Кроковський склав акафіст святій Варварі. Москва дозволила Лаврі друк, але з умовою його перекладу на російську мову ("на великороссійское нарЂчіе"). У серпні 1726 р. розпорядження Синоду про заборону друкувати будь-яку книжку, яка раніше не друкувалася санкт-петербурзькою або московською синодальною друкарнями. Знову наказано, щоб правопис і наголоси точно повторювали московські.

* 1729 рік. Наказ Петра І про переписування в Україні державних постанов та розпоряджень з української мови на російську.

1740 рік. Російська імператриця Анна Іванівна створила правління гетьманського уряду під керівництвом московського князя Олексія Шаховського та запровадила російську мову в діловодстві на території України. Переписи 1740 – 1748 рр. свідчать, що в семи полках Гетьманщини на 1094 села припадало 866 шкіл з викладанням українською мовою. У 1804 р. було видано царський указ, який заборонив навчання українською мовою. Результати національного гніту одразу позначились на стані освіти в Україні. Уже перепис 1897 р. показав, що на 100 осіб було лише 13 письменних.

* 1748 рік. Наказ Синоду Київському митрополитові Самуїлу Милославському ввести в Києво-Могилянській академії та в усіх школах України російську мову викладання, в результаті чого на Лівобережжі зникло 866 українських шкіл.

* 1750 рік. Після скасування Канцелярїї міністерського правління малоросійських справ у

* 1750 рік. Після скасування Канцелярїї міністерського правління малоросійських справ у м. Глухові з неї вилучені та перевезені до Росії справи таємного діловодства. Документи архіву Запорозької Січі, знайдені під час розорення Січі генерал-поручиком Текелією у скрині під престолом січової церкви, опинилися в Московському відділенні загального архіву Головного штабу.

* 1755 рік. Синод наказав Києво-Печерській лаврі перекласти на російську мову 'Четьї-мінеї' св. Дмитрія Ростовського та Києво-Печерський патерик.

* 1763 рік. Указ Катерини ІІ про заборону викладати українською мовою в Києво-Могилянській академії.

* 1764 рік. Скасування Катериною ІІ українського гетьманства, а з ним – ліквідація українських навчально-культурних закладів та усунення від влади україномовних чиновників.

* 1765 рік. Ліквідація Катериною ІІ козацького устрою на Слобожанщині та козацьких шкіл.

* 1766 рік. Синод видав суворий указ Києво-Печерській лаврі друкувати лише ті книги, які в московській друкарні

1769 рік. Синод заборонив Києво-Печерській лаврі друкувати букварі українською мовою і наказав відібрати у людей ті букварі, які були вже на руках.

* 1782 рік. Катерина ІІ створила комісію для заведення в Росії народних училищ, завданнями яких було запровадження єдиної форми навчання та викладання російської мови в усіх школах імперії.

* 1784 рік. Синод наказує митрополитові Київському і Галицькому Самуїлу карати студентів та звільняти з роботи учителів Києво-Могилянської академії за відхід від російської мови.

* 1785 рік. Наказ Катерини ІІ по всіх церквах імперії правити службу Божу російською мовою. Російська мова заведена у всіх школах України.

* 1786 рік. Синод знову наказує митрополитові Київському контролювати Лаврську друкарню, щоб ніякої різниці з московськими виданнями не було, а в Києво-Могилянській академіі негайно ввести систему навчання, узаконену для всієї імперії.

1789 рік. У Петербурзі з ініціативи Катерини ІІ видано Порівняльний словник усіх мов, у якому українська мова визначається як російська, спотворена польською.

* 1811 рік. Закриття Києво-Могилянської академії.

* 1847 рік. Розгром Кирило-Мефодіївського братства.

* 1853 рік. Покалічено видання Літопису Грабянки.

* 1862 рік. Позакривано українські недільні школи. Припинилось видання українського літературного та науково-політичного журналу Основа.

* 1863 рік. Валуєвський циркуляр: 'Української мови не було, немає і бути не може, а хто цього не розуміє – ворог Росії'.

1864 рік. Тисячі пудів архівних матеріалів вивезли до Москви після судової реформи. Згідно з обіжником Міністерства юстиції від 3 грудня 1866 року, туди потрапила велика кількість документів ліквідованих установ із Волинської, Київської, Катеринославської, Подільської, Хе*рсонської та Чернігівської губерній.

* 1869 рік. За законом, чиновникам усіх відомств призначалась значна доплата за русифікацію.

* 1876 рік. Емський указ. Заборона ввозити українські книги з-за кордону, заборона підписувати українські тексти під нотами, заборона українських вистав. Невипадково хор М.Лисенка змусили співати у концерті українську народну пісню Дощик французькою мовою.

* 1881 рік. Закон про дозвіл на друкування словників українською мовою, але за російським правописом, а постановка українських вистав залежить від місцевого начальства.

* 1887 рік. Рукопис граматики української мови цензор повернув, не читаючи, відписавши авторові, що нема потреби дозволяти до друку граматику тієї мови, яка приречена на небуття.

* 1888 рік. Указ Олександра ІІІ 'Про заборону вживания в офіційних установах української мови та хрещення українськими іменами'.

* 1889 рік. У Києві, на археологічному з'їзді, дозволено читати реферати всіма мовами, крім української.

* 1892 рік. Російський уряд наказує цензорам суворо стежити за тим, щоб не допустити українських літературних перекладів з російської мови.

* 1894 рік. Заборона ввезення українських книг з-за кордону.

* 1895 рік. Заборона української читанки та українських книг для дітей.

* 1903 рік. На відкритті пам'ятника І.Котляревському у Полтаві не дозволено промови українською мовою.

* 1905 рік. Кабінет Міністрів Росії відкинув клопотання Київського та Харківського університетів про скасування заборони української мови, визначаючи це несвоєчасним.

* 1906 і 1907 рік. Закриття Просвіти в Одесі та Миколаєві.

* 1908 рік. Указ сенату про те, що освітня робота в Україні шкідлива й небезпечна для Росії.

* 1910 рік. Указ Столипіна про зарахування українців до розряду інородців і про заборону будь-яких українських організацій.

* 1914 рік. Указ Миколи І про заборону української преси.

* 1919 рік. Після завоювання України більшовиками – знищення національно свідомої частини населення та заборона всіх українських літературних, драматичних та усних творів, серед яких лише українських народних пісень – триста тисяч.

* 1921-1923 роки. Голод в Україні.

* 1922 рік. Ліквідація Просвіт на Кубані, в Зеленому Клину та в інших місцях проживання українців.

* 1929 рік. Арешт українських науковців та духовенства – заміщення їх російськомовними.

* 1932 рік. Спланована та здійснена за підтримкою, чи пак з мовчазної згоди 'світового співтовариства', акція ліквідації українського народу. В Україні, яка володіє 40 % світового чорнозему, умертвлено голодом до 12 мільйонів носіїв української мови, саме селян, щоб зберегти зрусифіковане міське населення. У містах введено карткову систему та паспорти.

* 1933 рік. Телеграма Сталіна про припинення українізації і знищення більшості українських письменників.

* 1938 рік. Постанова ЦК КП (б) про обов'язкове вивчення в школах республіки російської мови.

* 1939 рік. Після "визволення" Західної України – закриття частини українських і відкриття російських шкіл.

* 1940 рік. Депортація населення Галичини у Сибір.

* 1946 рік. Постанова Ради Міністрів Радянського Союзу про затвердження українського правопису, наближеного до російського. Голод в Україні.

1947 рік. Каганович провів чистку серед діячів української культури. Знов депортація в Сибір населення Західної України. План вивезення українців у Сибір зірвався через нестачу вагонів.

* 1949 рік. Заборона повертатися в Україну тим робітникам, котрі були вивезені під час війни разом зі своїми заводами. Для відбудови промисловості в Україні присилали росіян. З КП (б) У виключено за націоналізм 3 % комуністів на XVI з'їзді партії. На цілину – в Казахстан та Сибір – вивезено 100 тисяч українських юнаків та дівчат.

* 1958 рік. Постанова Пленуму ЦК КПРС про перехід українських шкіл на російську мову викладання. 17 вересня 1959 р. Верховна Рада УРСР прийняла відповідну Постанову.

* 1961 рік. ХХІІ з'їзд КПРС – нова програма партії про злиття націй в єдиний радянський, тобто російський, народ.

* 1947 рік. Каганович провів чистку серед діячів української культури. Знов депортація в Сибір населення Західної України. План вивезення українців у Сибір зірвався через нестачу вагонів.

* 1949 рік. Заборона повертатися в Україну тим робітникам, котрі були вивезені під час війни разом зі своїми заводами. Для відбудови промисловості в Україні присилали росіян. З КП (б) У виключено за націоналізм 3 % комуністів на XVI з'їзді партії. На цілину – в Казахстан та Сибір – вивезено 100 тисяч українських юнаків та дівчат.

* 1958 рік. Постанова Пленуму ЦК КПРС про перехід українських шкіл на російську мову викладання. 17 вересня 1959 р. Верховна Рада УРСР прийняла відповідну Постанову.

* 1961 рік. ХХІІ з'їзд КПРС – нова програма партії про злиття націй в єдиний радянський, тобто російський, народ.

1979 рік. Ташкентська конференція – Російська мова – мова дружби народів.

* 1983 рік. Постанова ЦК КПРС і Ради Міністрів Радянського Союзу Про поліпшення вивчення росіиської мови у школах республік. Доплата за російську мову викладання 15 % та поділ класів.

* 1989 рік. Постанова ЦК КПРС Про єдину офіційну загальнодержавну мову в Радянському Союзі (російську). Те ж у проекті Конституції М.Горбачова.

* 1990 рік. Верховна Рада Радянського Союзу. Закон про мови народів Радянського Союзу закріплює за російською мовою статус офіційної на всій території Радянського Союзу.

* 1994 рік. Намагання надати російській мові статус офіційної в незалежній Україні.

* 1995 рік. Алма-Ата. Спільний науковий простір (тобто російський) для СНД."

* 2012 рік. Київ...

Від українофобії до сепаратизму

У Львівському національному університеті імені Івана Франка українські інтелектуали, громадські активісти, науковці, політики й історики висловили готовність об’єднатися під спільним знаменом боротьби проти українофобії, випадки якої усе частіше проявляються у нашій країні. Обговорення проблем, пов’язаних із антиукраїнськими налаштуваннями, відбулося у Дзеркальній залі Університету 22 травня 2012 року під час семінару “Українофобія як явище та політтехнологія” і викликало широкий суспільний резонанс.

Потреба проведення такого заходу виникла через збільшення випадків національної нетерпимості до панівного народу та сепаратистських проявів у регіонах України. Символічним початком згаданого засідання було відзначення 151-ої річниці перепоховання Тараса Шевченка на Чернечій горі.

Виховання приниженням

Народи зазвичай дуже ревно ставляться до того, як їх зображають сусіди та інші іноземці у своїх творах красного письменства, фільмах, газетних та журнальних публікаціях. Це природно, адже ставлення до тебе з боку інших визначається тим, яким вони тебе сприймають, яким бачать, з якими рисами характеру змальовують

Це природно, адже ставлення до тебе з боку інших визначається тим, яким вони тебе сприймають, яким бачать, з якими рисами характеру змальовують. Жодні дипломатичні декларації, палкі запевняння в споконвічній "історичній дружбі" не переконують, якщо в сусідній країні нас показують дурнями, пройдисвітами, зрадниками і негідниками. Не переконують саме тому, що перше - це офіціоз, а друге - від душі, справжнє, природне.

Новим міністром культури Росії став брехун, українофоб і рідкісний фальсифікатор

Нового міністра культури Російської Федерації Владіміра Мєдінского українські шанувальники історії знають давно. Його книжки «Міфи про Росію» та «Війна. Міфи СРСР 1939–1941» свого часу здійняли бурхливу дискусію серед читачів своїм явним перекручуванням фактів на користь ідеї «Русского міра»

Уродженець українського міста Сміла Владімір Мєдінскій - не культурний діяч і не фаховий організатор. Натомість він вправний агітатор. За фахом журналіст, закінчив факультет міжнародної журналістики МДІМВ. Ще за радянських часів працював у прес-службі Посольства СРСР у США. В активі чинного міністра культури РФ чимало посад у різних відомствах. До партії «Єдиная Россия» він приєднався від самого початку її існування і обіймав у ній низку посад. Але насамперед цікавить той світогляд, який він збирається впроваджувати в середовищі росіян, зазначає tyzhden.ua.

Семінари “Українофобія як явище та політтехнологія"

Що спільного між організованою польською владою пацифікацією в Галичині 1930 р., Голодомором в УРСР 1932-1933 рр. та кривавою угорською розправою над Карпатською Україною 1939 р.? Чому в сучасній Україні все робиться для розколу держави, щоб унеможливити її інтеграцію в європейські структури та підняти рівень життя? Навіщо з українців ліпиться “образ ворога”, фальсифікується історія та спотворюється національна пам’ять? 

У всіх цих проблем єдине джерело – УКРАЇНОФОБІЯ. Українофобія вже давно перестала бути побутовим явищем, а перетворилася на потужну політичну технологію, засіб тиску й руйнування української державності, мови, культури, економіки. Українське суспільство мусить протиставити українофобії національну єдність.

Розгляду різних аспектів цієї проблеми й присвячений всеукраїнський науково-практичний семінар “Українофобія як явище та політтехнологія”. Проведення семінарів розпочинається в 151-шу річницю перепоховання Т. Шевченка на Чернечій горі: перше засідання відбудеться 22 травня 2012 року о 15 год. у Дзеркальній залі Львівського національного університету імені Івана Франка. Будуть заслухані та обговорені дві доповіді.