Що ми сьогодні скасовуємо

Чому культура під час війни перестає бути “м’якою силою”

У перші ж дні повномасштабного вторгнення Росії в Україну західні уряди запровадили широкий спектр санкцій проти різних російських юридичних і фізичних осіб, насамперед вищих посадових осіб, відповідальних за агресію. Чимало компаній та олігархів теж опинились під санкціями як спонсори й посібники війни. Проте до чорного списку не потрапили діячі культури й науки, хоча багато хто з них роками готував ґрунт для війни своїми пропагандистськими, ідеологічно інтоксикованими творами та заявами. Десятки письменників, акторів, поп-зірок, кінорежисерів та науковців палко привітали анексію Криму в 2014 році, і так само ентузіастично заходились підписувати підлабузницькі листи на підтримку президента і того, що вони разом з ним називають “спеціальною військовою операцією” у 2022-му.

З ліберального погляду західної людини, підтримка війни і злочинної влади діячами культури мала би бути питанням радше моральної, ніж кримінальної відповідальності. Наївна тамтешня віра в те, що зі словом треба боротися словом, давала змогу російським пропагандистам тривалий час безперешкодно руйнувати західні інституції й підривати суспільну до них довіру. Лише події останніх років спонукали західні уряди відповідальніше поставитися до діяльності російських підривних центрів, накладаючи на них певні обмеження або й заборони. Тим часом культурна сфера розглядається й далі багатьма західними людьми як буцімто “аполітична”, відокремлена від геноцидної риторики російських лідерів, а тим більше від геноцидної практики російських військових. Пушкін, стверджують ліберали, не відповідає за Путіна, а Достоєвський не винен у тому, що робить Шойґу і його підлеглі.

Непролазні хащі української міфології

Хто тільки не береться писати про українську міфологію! Вже якась нестримна пошесть пішла: ледь не всі видавництва почали видавати примітивну антинаукову шизофренію. А що науковці від цієї зарази ще вакциновані, то займаються цим боговгодним ділом самі дилетанти, далекі від науки, розмаїті любителі і шарлатани. Вони тягнуть до української міфології усе, що під руку попаде – і античних богів, і християнських святих, і індійських, і фантазійних з «Велесової книги», і персонажів московитського і балканського фольклору, і вигаданих ними ж таки або вигаданих іншими письменниками.

Першим міфотворцем незалежної України був Сергій Плачинда, який спершу видав брошурку «Словник давньоукраїнської міфології», а потім уже доповнив і перевидав з ілюстраціями, повигадувавши неіснуючих в жодній літературі богів і духів, а оскільки мусив на когось посилатися, то посилався на свою маму – неписьменну, за його словами, селянку, яка й розповіла про індійських богів. У тій «міфології» та в інших своїх псевдоісторичних опусах він, услід за розмаїтими бебиками, переконував, що українці створили геть усю світову цивілізацію. Палестина – не дивуйтеся, це Палений Стан, який заселили трипільці. А звідси такий висновок: «отже, давні українці – перші поселенці Палестини».

Наступним після Плачинди псевдоміфологом виявися випускник Українського інституту інженерів водного господарства Валерій Войтович. Кому, як не водним інженерам, досліджувати українську міфологію? От він і видав кілька томів гречаної вовни.

Справжня російська культура – стріляти в потилицю

Ніхто в світі не сподівався, що історія може повторитися, хоч і в нових декораціях, і похмурий привид Третьої світової війни замайорить на обрії.

Однак це сталося. Все тепер у Росії перевернулося з ніг на голову. Божевільний диктатор зумів за двадцять років воскресити Сталіна і Дзєржинського, а дослідників ГУЛАГу посадити в тюрму або ж змусити замовкнути.

При всьому цьому страхітті, яке відбувається в Україні, світ не перестав читати і вивчати «велику» російську літературу. Письменник Джордж Сандерс написав книжку «Купіль у ставку в час дощу». Назва відсилає до оповідання А. Чехова «Аґрест». Книжка ця вийшла у Польщі й була позитивно сприйнята критиками. Сандерс викладає в Сіракузькому університеті не просто російську літературу, а читає лекції про російське оповідання ХІХ ст. Щороку він обирає 6 студентів із... не повірите!.. 600–700 охочих!

Але то були не звичайні слухачі, а майбутні письменники. Сандерс на прикладі оповідань Гоголя («Не віддамо Гоголя!» – це лише наш мишиний писк, він давно в усіх закордонних підручниках русскій), Чехова («І цей наш!» – теж ні), Тургенєва, Толстого і навчає, як треба писати. За семестр вони читають 30 оповідань, по два-три за заняття.

Хто ми такі? Це повинен знати кожен українець.

Юрій МУШКЕТИК, Герой України

Хто ми такі?

Юрій Мушкетик

В історії народів є факти, які висвітлюють всю історію цих (і інших) народів, вщент спростовують брехні їхніх недоброзичливців, ці факти мають знати всі представники цього народу. І тоді правда стає на повен зріст.

Факт перший. У Константинопольських (грецьких) хроніках є повідомлення, що за часів кесаря (імператора) Юстеніана до Константинополя приїздив князь Кий. З цього кілька вкрай важливих висновків: Кий не був, як за легендою, перевізником на Дніпрі (в чому сумнівався і автор “Повісті минулих літ” Нестор), а таки був князем; далі: теорія про те, що Київська Русь постала від варягів, що київські князі варяги — теж вигадка. Її з усіх сил надимали й надимають московити, їм нехай би київські князі були з папуасів, аби не з місцевих, не з українців. І чи не основне: з грецького і давньоримського літочислення ми дізнаємося, що Юстеніан сів на престол 527 року. Про яких тут варягів могло йтися, якщо Олег приїхав до Києва в кінці IX століття і вбив київських князів Аскольда і Діра? Отже, руси вже згадуються і в грецьких, і в готських хроніках VI століття. Нині ж московити торочать про те, що Москва веде свій родовід від Києва, від його початку. А Москва згадується вперше 1147 року як мордовська “дєрєвня” Кучки; та й пізніші назви Москва, Волга, Ока — мордовські.

Націоналізм і комунізм, або Антиманіфест комуністичної партії біороботів

Після Біблії Маніфест комуністичної партії, мабуть, – найпопулярніше друковане видання всіх часі та народів. Так само як і Біблія, він містить певну концепцію світового устрою на момент написання (1848 р.) і програму побудови людської цивілізації «майбутнього» на «нових» засадах.

Перше українське видання «Маніфесту комуністичної партії» (Львів, 1902). Переклад вірогідніше всього зроблений Лесею Українкою в 1901–1902 роках.

Друга світова війна була перемогою не лише одних держав над іншими, а територіальним перерозподілом Європи і світу. Вона була глобальною перемогою лівого світогляду над правим, комплексу лівих ідей над комплексом правих ідей.

Серед країн переможниць у Другій світовій війні виявилась і країна, що була абсолютним злом планети, – Радянський союз. Це була єдина рабовласницька держава серед країн Європи. Країна, де раби становили більшість населення, на відміну від класичних рабовласницьких країн давнини. Країна, де місце Біблії, як то було у християнських країнах, зайняв саме Маніфест комуністичної партії. Причому сфера впливу цієї країни поширилась на половину Європи.

Невдовзі після війни ще понад один мільярд людей встали під прапор Маніфесту – виникли комуністичний Китай, В’єтнам, Корея, де всі «принади» комуністичного способу життя проявились ще більше, ніж у Радянському союзі.

Ідеї Маніфесту глибоко вкорінились і у решті країн Європи і навіть у Північній Америці. Більшість членів всіх парламентів Європи – це люди лівих поглядів. Вони не називають себе комуністами. Цей – термін, з огляду на злочини комуністичних режимів різних країн, тепер не дуже популярний. Вони ховаються під іншими прапорами і гаслами, але при цьому залишаються людьми Маніфесту.

Онуфрий ни разу не вспомнил о российской агрессии, когда комментировал атаку на собор в Одессе

Обращение Митрополита УПЦ (МП) Онуфрия (Березовского) от 23 июля к жителям Одессы после последних ракетных обстрелов вызывает некоторые замечания. С одной стороны, оно полн слов сострадания и поддержки, с другой – не содержит прямого осуждения российской агрессии, стоящей за этими трагедиями.

В обращении Онуфрий пишет о «очередной вражеской атаке на город Одессу», но не называет, кто именно враг.

«С глубокой грустью восприняли известие об очередной вражеской атаке на город Одессу, в результате чего разрушен Спасо-Преображенский кафедральный собор, жилые дома и другие сооружения. Особой болью является то, что в сегодняшнюю ночь снова погибли люди, многие ранены и госпитализированы. Примите мои искренние соболезнования в связи с этой великой трагедией», – начинает своё обращение Онуфрий, не упоминая ни о российских ракетных обстрелах, ни о полномасштабной войне в своём обращении дальше в тексте.

В справі українсько-жидівських відносин

Соломон Гольдельман

Соломон Гольдельман у 1920-1922 р.
Фото з книги Лева Биковського
"Соломон Ізраїлевич Ґольдельман 1885-1974:
біо-бібліографічні матеріяли",
Денвер-Єрусалим, 1976

Мені здається, що у громадського або політичного діяча з України, який волею обставин попадає в наші часи за кордон, а особливо в такий центр української еміґрації, як Відень, — найбільше здивовання повинна викликати та цілковита відсутність правдивої информації про те, що робилося і робиться там, в далекій країні, з якої зустрічається тут на кожному кроці, поміж всіх кол без ріжниці: українських, жидівських, соціалістичних і буржуазних, взагалі у цілої опінії за кордоном.

Це нерозуміння становища річей на Україні виявляє також позіція жидівських громадських кол, а саме тої їх частини, що тісно звязана з життям жидівського громадянства на Україні і завше готова так чи инакше вплинути на зміну його становища.

Я говорю про активну частину, громадсько та політично орґанізовану, чи то є кола буржуазні, як сіоністи, чи кола національно-соціалістичні, як Поалей-Ціон, або Бунд.

Ці кола розвязують заплутану проблєму українсько-жидівських відносин, як це не дивно, числючись з соціально-ріжнородним їх складом, однаково: вони всі отверто ворожі українській національній державности.

Безумовно, загальною психолоґичною підставою цього відношення треба числити ту хвилю погромів, що прокотилася по Україні в січні-березні 1919 року, в час большевицького наступу на Україну, і яка в тих чи инших формах продовжувалась потім ще скілька місяців, головне — на теренах селянських повстань проти большевицької влади.

В законодавстві України вперше з'явилося визначення українофобії

У законодавстві України вперше з'явилися визначення українофобії й русифікації. Ці поняття депутати прописали в новому законі про заборону пропаганди російської імперської політики й деколонізацію, який президент Володимир Зеленський підписав 21 квітня.

Українофобія – це, згідно з законом, дискримінаційні дії й публічно висловлені заклики (зокрема у медіа чи творах), що заперечують суб’єктність України, української нації, боротьбу проти підкорення, експлуатації, асиміляції українського народу, а також правомірність захисту політичних, економічних, культурних прав українського народу, розвитку української національної державності, науки, культури, зневажають питомі етнокультурні ознаки українців, ігнорують українську мову та культуру.

Русифікація в законі визначається як складова російської імперської політики, спрямована на нав’язування використання російської мови, пропагування російської культури як вищих порівняно з іншими національними мовами та культурами, витіснення з ужитку української мови, звуження українського культурного та інформаційного простору.

• Закон про деколонізацію забороняє давати географічні назви, пов'язані з Росією, та визнає російську імперську політику злочинною.

Кінець московської церкви в Україні - контрольний постріл

УПЦ МП залишається частиною РПЦ, і ніким у православному світі не визнається як окрема від РПЦ Церква. Своєю діяльність та бездіяльністю керівництво УПЦ демонструє небажання стати окремою від РПЦ Церквою, що є відвертим демонстративним викликом щодо Української держави, суспільства та більшості власних вірян.

Релігієзнавча експертиза Статуту про управління УПЦ на наявність церковно-канонічного зв’язку з Московським патріархатом стосувалася лише норм Статуту УПЦ у співвідношенні з іншими документами, що безпосередньо стосуються Статуту, переважно через Грамоту. Також в Експертизі виконано норму чинного законодавства України і проаналізовано статут РПЦ. І без останнього висновки із Експертизи однозначні.

Але прозвучали думки, що може виявлена у Статуті та пов’язаних документах належність до РПЦ не реалізується у практиці правозастосування. Як для людини, що роками викладала філософію права та філософію міжнародного права, досконало знає значення практики правозастосування, це питання видається надзвичайно актуальним.

Відповідно, необхідним є релігієзначий аналіз очевидної наявності церковно-канонічного зв’язку з Московським патріархатом через аналіз основоположних норм Статуту у їх співвідношенні обставинами історичного розвитку українського і світового православ’я, які загальновідомі для експертів з проблематики розвитку церковних відносин у православному світі та фахівцям у галузі вивчення православного канонічного права.

Якщо релігієзнавча експертиза аналізує самі по собі норми Статуту про управління Української Православної Церкви на наявність церковно-канонічного зв’язку з Московським патріархатом (у співвідношенні з нормами документів, безпосередньо пов’язаними з Статутом), то ця Аналітична записка надає релігієзнавчу експертизу цих же норм статуту у практиці їх правозастосування в УПЦ та РПЦ з 1990 року і до сьогодні.

Специфіка канонічного права така, що практика правозастосування має не менше значення, ніж самі норми канонічного права і норми статутів УПЦ чи РПЦ. У канонічному правозастосуванні існували та існують різні інтерпретації того, у якому саме сенсі УПЦ має зв’язок із РПЦ та є частиною РПЦ. Врахування практики правозастосування дозволяє повніше розкрити тезу про те, що УПЦ залишається частиною РПЦ, а не є самостійною Церквою, окремою від РПЦ.

Також аналіз практики правозастосування основоположних норм статуту УПЦ від 1990 року і до сьогодні дозволяє повніше розкрити той факт, що УПЦ навіть не має статусу автономної Церкви, а лише користується правами «широкої автономії». І саме аналіз цієї практики правозастосування дозволяє зрозуміти, чим є цей стан «користування правами» автономної Церкви без наявності статусу автономії і без наявності статусу автокефалії.

УКРАЇНОФОБІЯ

Українофобія (від "Україна", "український" та грец. φόβος — страх, ненависть) — один із різновидів етнополітичного шовінізму, система дискримінаційних, агресивних поглядів і дій, що заперечують суб’єктність Укр. д-ви, укр. народу та нації, питомі етнокульт. ознаки та уявлення українців, державотворчий потенціал українців, нав’язують українцям не властиві для них етнокульт. риси, ігнорують укр. мову та к-ру, державно-нац. символи. Непереконливими є спроби розмити явище У. у визначенні, що У., мовляв, — це будь-який акт, що завдає шкоди Україні, зокрема корупція. Одними з перших у новітній час окреслили українофобські тенденції як суспільно-політ. явище представники шістдесятництва І.Дзюба та Л.Костенко. Ці погляди були розвинуті у працях провідних укр. філософів і публіцистів С.Грабовського та І.Лосєва. До 2010-х рр. у процес осмислення У. найбільший внесок зробили представники націоналістичної ідеології (В.Рог, О.Баган та ін.). У. вони розглядали переважно як політ. та ідеологічне явище. Конституюванню та осмисленню явища У. сприяло проведення у Львові 2012—16 зусиллями викладачів Львівського національного університету та Львів. відділення Ін-ту укр. археографії та джерелознавства ім. М.Грушевського НАН України 9-ти семінарів під заг. назвою: "Українофобія як явище та політтехнологія". Учасники семінарів передусім зосередилися на істор. та мовних аспектах У., при цьому розглядали У. не лише як виключно рос. явище, а і як частину польс. політики. Проте унікальність цього заходу, відстороненість від нього держ. структур лише підкреслили брак уваги до проблеми. У. закорінена в істор. процесі. Перш за все У. виникла як антипод явищу та поняттю "українофільство". Існування У. зумовлено такими істор. явищами та ідеологіями, як існування України у складі кількох імперій, ідеями триєдиної рус. нації, "Русского мира", "Великої Польщі", рад. комунізму. Власне, поняття "українофобія" молодше позначеного ним явища. Закарбоване в етнічних стереотипах середньовіччя та ранньомодерного часу, явище страху та ненависті щодо українців найсильніше виявилось у період формування націй та нац. рухів модерної доби — у 19—20 ст. Найбільшої сили У. як частина держ. політики набула у Рос. імперії у 2-й пол. 19 — на поч. 20 ст. (з деякими періодами послаблення тиску), в СРСР 1930-х і 1970-х рр., у Польщі між двома світ. війнами, в часи Другої світової війни на територіях Райхскомісаріату Україна та Трансністрії. Вперше на ідеологічному рівні У. була обґрунтована ідеологами чорносотенних організацій у містах Російської імперії на поч. 20 ст. (див. також "Чорна сотня").

Короткий курс українофобії

Короткий курс українофобії: два оповідання Міхаіла Булгакова з екскурсом у роман «Бєлая гвардія»

На тлі вже другої від 2014 р. війни, котру РФ розпочала 24 лютого 2022 р. проти держави Україна у формі спецоперації, піднялася чергова хвиля спонтанної декомунізації і дерусифікації знизу. У багатьох наших містах і містечках, зокрема на Закарпатті, Буковині, на Східній і в Центральній Україні зносять пам’ятники Суворову, Горькому, авторові роману «Как закалялась сталь» Островському, демонтували погруддя Карла Маркса, що затрималося у Хотині, і мозаїку з цитатами Леніна на одній із будівель Києво-Могилянської академії. Мабуть, цю мозаїку студенти Могилянки консервували 30 років, щоб не забути: попередниками вільнодумного студентства були в цих стінах політруки – свою історію треба берегти! Водночас про пам’ятник Катерині ІІ в Одесі ніхто не згадує. Суворов – душитель Польщі і свободи у Європі − все стоїть в Ізмаїлі в очікуванні на законне виведення з реєстру пам’яток. У такій ситуації складно зрозуміти, на кого ж ми орієнтуємося – на ЄС чи на РФ? Із Суворовим і Катериною ІІ потрапити до ЄС навряд чи вдасться, бо світ символів іще ніхто не відміняв.

Фінляндизація, за словами Софі Оксанен, зіпсувала фінам моральний компас. В українському варіанті фінляндизація перетворилася на шизофренію національного масштабу. В умовах військового стану українці, керуючись самозбереженням, відчули нагальну потребу повернутися до незавершеної декомунізації й дерусифікації. Почалося перейменування вулиць, що носять імена класиків російської літератури: Пушкіна, Тургенєва, Толстого, Чехова – попри українське походження останнього, Герцена – попри його українські симпатії. Українці хочуть стерти зі своїх теренів імперські мітки, українці не хочуть жодних маркерів «русского мира», українці не вірять у жодних «хороших русскіх», поділяючи думку чи не Винниченка: російський демократ закінчується там, де починається українське питання.

Звісно, не всі громадяни України розуміють значення реформи декомунізації і дерусифікації, але під російськими бомбами голоси незгодних, котрі закликають плекати будь-яку культуру і гуманізм (що на практиці завжди виявляються російськими), звучать не надто переконливо. Трагічно, що саме російські ракети виявилися найістотнішим аргументом на користь декомунізації та дерусифікації України. Можливо, війни з Росією вдалося б уникнути, принаймні нинішня війна не була б такою жорстокою, якби українське суспільство проявило волю до реформування, що так і не завершилося протягом 30 років. Навпаки, українське суспільство, передусім українські владні еліти, виявляє хронічне небажання реформуватися. Українські реформи наче й розпочинаються, але їх так і не доводять до логічного кінця.

Израиль - враг Украины и союзник России в проведении "спецоперации по денацификации Украины"

Израиль - враг Украины и союзник России в проведении "спецоперации по денацификации Украины". Риторика обеих стран относительно "возрождения нацистской идеологии на Украине" является абсолютно одинаковой.

Президент фашистской России и премьер Израиля Нафтали Беннет

Израиль не присоединился к санкциям против России и русских олигархов и помогает обходить санкции, наложенные на них за войну против Украины. В Израиле это объясняет тем, что у них якобы отсутствуют правовые структуры, которые позволяли бы применять израильские санкции в отношении активов и граждан страны, которая не определена законом как враждебное государство.

Поскольку Израиль не присоединялся к санкциям против России, олигархи, многие из которых евреи, а некоторые имеют еще и израильское гражданство, пытаются спасти свои активы в Израиле.

Израиль - одна из немногих стран, поддерживающих теплые отношения с Россией, которая контролирует воздушное пространство над Сирией, в котором Израиль действует против иранских сателлитов. Израильская авиация неоднократно наносила удары по иранским позициям, чтобы помешать заклятому шиитскому врагу продвинуться к своей северной границе. Путин, чья армия воюет вместе с президентом Башаром Асадом в гражданской войне в Сирии, позволяет израильтянам делать все, что им заблагорассудится.

Ранее Украина обращалась к Израилю с просьбой о продаже вооружения, в частности беспилотников. Израиль отказал Украине, продолжая поставлять России комплектующие для беспилотников и товары двойного назначения.

Ірина Фаріон про український етнонім "жид"

Ірина Фаріон розповіла чому українцям потрібно вживати стародавній український етнонім "жид", а не російське слово "єврей".

"Всі сучасні лексикографічні джерела фіксують етнонім "жид" як нейтральну лексичну одиницю без жодної конотації, так само як не має конотації слово "українець". У польській мові слово "жид" не має конотації, в чеській не має, в сербській немає, в словацькій не має. Нам не треба накидувати московської оптики - в этом языке вони чомусь розмежували поняття "етнонім єврей" та "етнонім жид", мовляв, "єврей" без конотації, а "жид" з конотацією".

Держстат розрахував портрет середньостатистичного українця

Державна служба статистики назвала середню вагу та зріст українських чоловіків і жінок.

Згідно з оприлюдненими на сайті Держстату даними, середні зріст і вага повнолітніх українців становлять 169 сантиметрів і 75 кілограмів. 

Середні зріст і вага українських чоловіків та жінок за рік не змінилися і становлять 175 сантиметрів і 80 кілограмів (чоловіки) і 164 сантиметри та 71 кілограм (жінки).

РОДОВЕ ПРОКЛЯТТЯ УКРАЇНИ АБО РАБИ З БІЛОЇ АФРИКИ

Я сам колись таким був...

Вірив, що викатування яйцем допоможе позбутися ворогів та успішно здати іспит в інституті. Першу червону нитку у 92-му мені зав'язала цілителька Вєра-Стефанія з Троєщини, що утаємничено сповістила: "у тєбя много нєдругов в тєатрє русской драми так нітка защітіт от єврєйскіх кавєрз". Другу вже у 2000-х в'язала лаврська паломниця та дружина відомого ресторатора Р.Б. Віолєтта. "Ето нітка Рахілі с Єрусаліма - тайний знак каббали. Отводіт сглаз і помогаєт в дєлах" - утаємничено сповістила вона, але частину гонорару за проведений корпоратив так і не виплатила.

Спотворене обличчя української незалежності

Зізнаюсь, я завжди належав до тих людей в Україні, котрі вважали ставлення української діаспори до євреїв дещо упередженим, а її нарікання на американські мас-медія, що відбивають, мовляв, переважно єврейську, виразно антиукраїнську позицію, - значним перебільшенням. Ближче знайомство з американською пресою і, взагалі, з пересічними американцями переконало мене, що їхнє ставлення до України і справді не відзначається ані великою прихильністю, і ані, зрештою, обізнаністю.

Досить часто американці взагалі не знають нічого про цю країну, крім одного: це - «колиска антисемітизму», країна погромів і зоологічної ненависті до євреїв. У приватних розмовах і. особливо, під час публічних лекцій, хоч би якою була їхня тема, питання про так званий «український і антисемітизм» незмінно виникає в аудиторії і щоразу мені, як злочинцю (чи нащадку зло­чинців), доводиться виправдо­вуватись перед самозваними прокурорами - доводити, що я не верблюд (і не нащадок верблюдів), хоч, здавалося б, громадяни демократичної і правової країни мусили б зна­ні про таку річ, як презумпція невинності.

Як перекладається слово "єврей" українською

Словотвір: перекладаємо слово "єврей"

жид

Жид, -да, м. 1) Еврей, жидъ. 2) = насѣк. Гук. Вх. Пч. I. 7. Ум. Жидок, жидочок, жидунь, жидик. Ув. Жидюга. Шевч. 133. Жидяка. Мнж. 147.

Жид — етнонім на позначення євреїв у лексиці багатьох народів, зокрема, і в українців. У деяких регіонах, які тривалий час перебували в складі Польщі, Австро-Угорської імперії, а також в літературних джерелах збереглося необразливе, традиційне використання цього етноніма для означення євреїв. Поняття та термін жид також обіймає в українській мові, українській культурі та українській історії не лише євреїв, але і кримчаків з караїмами.

Зиновій Книш: Чому євреїв варто називати жидами

В українських книжкових інтернет-магазинах у відкритому доступі продається книга українського письменника Зиновія Книша під назвою «Євреї або жиди», в якій він розповідає, що не слід вживати слово «євреї» в українській мові, а використовувати інший термін.  Книгу Книша можна придбати за 65 гривень в м'якій палітурці.

Зино́вій Миха́йлович Книш (псевдонім: Богдан Михайлюк; народ. 16 червня 1906, Коломия — 14 листопада 1999, Торонто, Канада) — український політичний діяч, журналіст, історик, перекладач з есперанто. Ось як він обгрунтовує тезу про те чому євреїв варто називати жидами:

Більшість українців визнають факт зовнішнього управління країною

Згідно з опитуваннями, більша частина українців вважає, що країна знаходиться під зовнішнім управлінням. Найбільше в цьому впевнене населення східних і південних регіонів.

Більшість жителів України (65 відсотків) вважають, що країною керують з-за кордону. Такі дані були отримані в ході опитування, проведеного Українським інститутом майбутнього.

Опитування проводилося в січні-лютому поточного року серед 2,4 тис. українців. Так в східних регіонах країни з думкою про зовнішнє управління країною погодилися 75% опитаних, в південних регіонах - 71%. У західних областях з цією тезою згодні 56% українців.

Распятий мальчік у трусіках і одягнені дорослі без совісті