03.07.2011

Забуті українці - в’язні Аушвіца

«Музей Аушвіца щороку відвідують тисячі людей, і вони досі не мають інформації про жертви українського народу, одного з найбільших у Європі, — каже голова київського товариства «Меморіал» Роман Круцик. — Тривалий час українцям приписували ледь не суцільний «колабораціонізм з нацистами», мовляв, усі українці — явні чи приховані «поліцаї», що серед українців — ледь не найбільше наглядачів у концтаборах. Усі ці міфи могла б розвіяти правдива експозиція в одному з найбільших місць пам’яті про злочини нацистів».

Один з лідерів закордонного українства, мешканець Брюсселя Омелян Коваль, нагадує, що в Аушвіці перебувало найбільше число українських політв’язнів, заарештованих німецьким гестапо після проголошення Акта відновлення Української держави 30 червня 1941 року у Львові. Тобто в тому таборі смерті перебував український цвіт політичної і збройної боротьби проти гітлерівської Німеччини. Омелян Коваль, арештований за проголошення Акта відновлення державності у рідному містечку Волинське на Прикарпатті, потрапив до першої групи українців–політв’язнів, яку німці називали «Бандера–группе». «У першу чергу, в Аушвіці слід збудувати пам’ятник українським політв’язням, які залишили там своє життя, — вважає пан Коваль. — Між замордованими були два брати Степана Бандери — Олекса і Василь, а також деякі члени Державного правління. Їхні портрети треба вивісити на стінах виставкової зали. Також треба представити всі книжкові і газетні видання. Це і «Таборовий Альманах» 1943 року, і кілька чисел журналу під заголовком «Жіноча недоля», книжку доктора Петра Мірчука «В німецьких млинах смерті», літературний твір Данила Чайківського «Хочу жити», дослідження Маруняка «В боротьбі за волю України». 

Ще в 1946 році Омелян Коваль описав своє перебування в творі «Катакомби Аушвіца», надрукованому тоді ж у «Літописі політв’язня». Страждання українських дітей в Аушвіці описала Оксана Іваненко у книзі «Рідні діти». У 2001 році в Києві вийшла друком книга Степана Петелицького «До Освенціма за Україну».

Здається, не зайвими були б ці видання і в експозиції київського Меморіального комплексу «Музей Великої вітчизняної війни», де нацистські політв’язні–українці поки що не згадуються. Утім, як уже зазначалося, усе залежить від політичного рішення. І буде шкода, якщо воно з’явиться вже після того, як у вільному на сьогодні бараку розмістять експозицію, створену державою–спадкоємицею СРСР у стилі совєцьких агіток.

«До Освенціма — за Україну!»
Так називається книга колишнього в’язня Аушвіца Степана Петелицького. Нацисти арештували його навесні 1943–го, в одному з ним «етапі» до табору прибув Богдан Качор. Петелицькому витатуювали номер 154922. Автор подає список українських політичних в’язнів, перевезених до Аушвіца зі Львова та інших міст. «Ми чули про вбивства в гетто. Проте до того, як я потрапив до Біркенау, не мав справжнього уявлення про те, що діється у таборах», — пише Петелицький. Його поселили в бараку 4. Там був капо єврей, який бив і знущався, називаючи українців «поліцаями». Декілька новоприбулих померли протягом першої ночі. Частина померли на карантинній території. Автор наголошує, що кожна людина, яка вчинила воєнний злочин — це індивідум, а не представник якоїсь нації чи віросповідання: «Я не вважаю ту наволоч, яка на моїх очах катувала або вбивала моїх друзів, євреями, поляками, німцями чи будь–ким, я вважаю їх лише мерзенними вбивцями. Я наполягаю, що треба судити жахливі діяння цих індивідумів, а не країни чи народи, що їх породили».

Барак 11 у «старому Освенцімі» майже повністю населяли українці. Разом із Петелицьким на нарах були Петро Мірчук і Данило Чайківський. Мірчук знав ідиш, був юристом і його в Аушвіці дуже шанували інші ув’язнені, особливо єврейська молодь. У блоці 11 жили також радянські військовополонені, серед яких велика група українських жінок. Інколи Петелицький чув, як вони вночі співали українських пісень. За три тижні спів обірвався — жінок розстріляли.

19 січня 1945 року напівживого Петелицького перевезли до концтабору Маутхаузен, потім до Ебензе (невдовзі звільненого американцями). 27 січня 1945–го в Аушвіц увійшли радянські війська.

Надруковано в "Україна молода", число 228 за 08.12.2007

Комментариев нет:

Отправить комментарий