03.07.2011

Забуті українці - в’язні Аушвіца

«Музей Аушвіца щороку відвідують тисячі людей, і вони досі не мають інформації про жертви українського народу, одного з найбільших у Європі, — каже голова київського товариства «Меморіал» Роман Круцик. — Тривалий час українцям приписували ледь не суцільний «колабораціонізм з нацистами», мовляв, усі українці — явні чи приховані «поліцаї», що серед українців — ледь не найбільше наглядачів у концтаборах. Усі ці міфи могла б розвіяти правдива експозиція в одному з найбільших місць пам’яті про злочини нацистів».

Один з лідерів закордонного українства, мешканець Брюсселя Омелян Коваль, нагадує, що в Аушвіці перебувало найбільше число українських політв’язнів, заарештованих німецьким гестапо після проголошення Акта відновлення Української держави 30 червня 1941 року у Львові. Тобто в тому таборі смерті перебував український цвіт політичної і збройної боротьби проти гітлерівської Німеччини. Омелян Коваль, арештований за проголошення Акта відновлення державності у рідному містечку Волинське на Прикарпатті, потрапив до першої групи українців–політв’язнів, яку німці називали «Бандера–группе». «У першу чергу, в Аушвіці слід збудувати пам’ятник українським політв’язням, які залишили там своє життя, — вважає пан Коваль. — Між замордованими були два брати Степана Бандери — Олекса і Василь, а також деякі члени Державного правління. Їхні портрети треба вивісити на стінах виставкової зали. Також треба представити всі книжкові і газетні видання. Це і «Таборовий Альманах» 1943 року, і кілька чисел журналу під заголовком «Жіноча недоля», книжку доктора Петра Мірчука «В німецьких млинах смерті», літературний твір Данила Чайківського «Хочу жити», дослідження Маруняка «В боротьбі за волю України». 

Ще в 1946 році Омелян Коваль описав своє перебування в творі «Катакомби Аушвіца», надрукованому тоді ж у «Літописі політв’язня». Страждання українських дітей в Аушвіці описала Оксана Іваненко у книзі «Рідні діти». У 2001 році в Києві вийшла друком книга Степана Петелицького «До Освенціма за Україну».

Здається, не зайвими були б ці видання і в експозиції київського Меморіального комплексу «Музей Великої вітчизняної війни», де нацистські політв’язні–українці поки що не згадуються. Утім, як уже зазначалося, усе залежить від політичного рішення. І буде шкода, якщо воно з’явиться вже після того, як у вільному на сьогодні бараку розмістять експозицію, створену державою–спадкоємицею СРСР у стилі совєцьких агіток.

«До Освенціма — за Україну!»
Так називається книга колишнього в’язня Аушвіца Степана Петелицького. Нацисти арештували його навесні 1943–го, в одному з ним «етапі» до табору прибув Богдан Качор. Петелицькому витатуювали номер 154922. Автор подає список українських політичних в’язнів, перевезених до Аушвіца зі Львова та інших міст. «Ми чули про вбивства в гетто. Проте до того, як я потрапив до Біркенау, не мав справжнього уявлення про те, що діється у таборах», — пише Петелицький. Його поселили в бараку 4. Там був капо єврей, який бив і знущався, називаючи українців «поліцаями». Декілька новоприбулих померли протягом першої ночі. Частина померли на карантинній території. Автор наголошує, що кожна людина, яка вчинила воєнний злочин — це індивідум, а не представник якоїсь нації чи віросповідання: «Я не вважаю ту наволоч, яка на моїх очах катувала або вбивала моїх друзів, євреями, поляками, німцями чи будь–ким, я вважаю їх лише мерзенними вбивцями. Я наполягаю, що треба судити жахливі діяння цих індивідумів, а не країни чи народи, що їх породили».

Барак 11 у «старому Освенцімі» майже повністю населяли українці. Разом із Петелицьким на нарах були Петро Мірчук і Данило Чайківський. Мірчук знав ідиш, був юристом і його в Аушвіці дуже шанували інші ув’язнені, особливо єврейська молодь. У блоці 11 жили також радянські військовополонені, серед яких велика група українських жінок. Інколи Петелицький чув, як вони вночі співали українських пісень. 

19 січня 1945 року напівживого Петелицького перевезли до концтабору Маутхаузен, потім до Ебензе (невдовзі звільненого американцями). 27 січня 1945–го в Аушвіц увійшли радянські війська.

Надруковано в "Україна молода", число 228 за 08.12.2007

Комментариев нет:

Отправить комментарий