06.12.2007

Постмодерний неоцинізм, його жерці, раби і жертви

Гряде неоцинізм. Я в ньому не існую.
Ліна Костенко

Безпосереднім стимулом для оцінки явища українського постмодернізму стала актуалізація цього явища на шпальтах українських видань. Зокрема у газеті “День”. Ось, наприклад, можна прочитати інтерв’ю із Сергієм Жаданом (“Цілком можливий рімейк “махновщини”…”, 17.11.2007р.), густо ілюстроване шматками текстів цього плодючого харківського автора, який, щоб висловити свої не завжди банальні спостереження, неспроможний чомусь уникнути інтелектуальних лексем “жопа”, “…ня”, “наї…” тощо. А ось інший випадок. Вельми цікавою, злободенною вийшла критична стаття у Назарія Назарова “Бурлеск. Буфонада. Балаганчик…” (2.11.2007р.), присвячену постмодерній презентації. При цьому пригадалася й інформація про те, що у провінційних центрах, зокрема в університетах, відбуваються зустрічі викладачів, студентства і місцевої громади із письменником Юрієм Андруховичем. Ситуація довкола цих зустрічей на прикладі Дрогобича, поведінка гостя, його ідеологія спонукали автора цих рядків запропонувати небайдужому читачеві декілька думок ширшого характеру.

На початку 90-х років минулого століття чимало відомих людей застерігали супроти новітнього чортополоху “антикультури”, котрий пишно зріс під шум боротьби з російським колоніальним режимом. На жаль, антикультура з усіма своїми різновидами – антирелігією, антиполітикою, антимистецтвом, антинаукою, антимораллю тощо – міцно вкорінилася в українській постімперській дійсності, наслідуючи гірші зразки минулого радянського та новітнього демоліберального, глобалізованого світу і часто переважаючи власне культурні галузі. Типовим прикладом цього може бути не лише переважно байдужа до насущних українських питань політика “держави Україна”, а й псевдонаукова діяльність низки гуманітаріїв, діяльність, котру Ліна Костенко окреслила як “десакралізація” (“Гуманітарна аура нації, або Дефект головного дзеркала”). Інший український класик-шістдесятник Валерій Шевчук характеризує творчість цих людей науки як “політичне антиукраїнське літературознавство” й зазначає наступне: “Ударів найбільше падає на Т.Шевченка, тут управляється Дж.Грабовіч, О.Забужко, якийсь герострат О.Бузина (на вульгарному рівні), Б.Сушинський та ін. Побивається М.Коцюбинський й український модернізм ([у дослідженнях] С.Павличко), Леся Українка, О.Кобилянська, І.Франко тощо – тобто йде активне знеславлення головних світочів українства. То що це, погляди? Та ж ні, цілком політична акція (курсив наш. – Авт.), і складається враження, що це чітко спрограмована кампанія, духовна війна проти України” (“Фемінізм – патологія ослабленого суспільства”). Додамо, війна, базована передусім на західних цінностях ліберальної демократії, передусім деструктивних ідеях постмодернізму.