06.12.2007

Постмодерний неоцинізм, його жерці, раби і жертви

Гряде неоцинізм. Я в ньому не існую.
Ліна Костенко

Безпосереднім стимулом для оцінки явища українського постмодернізму стала актуалізація цього явища на шпальтах українських видань. Зокрема у газеті “День”. Ось, наприклад, можна прочитати інтерв’ю із Сергієм Жаданом (“Цілком можливий рімейк “махновщини”…”, 17.11.2007р.), густо ілюстроване шматками текстів цього плодючого харківського автора, який, щоб висловити свої не завжди банальні спостереження, неспроможний чомусь уникнути інтелектуальних лексем “жопа”, “…ня”, “наї…” тощо. А ось інший випадок. Вельми цікавою, злободенною вийшла критична стаття у Назарія Назарова “Бурлеск. Буфонада. Балаганчик…” (2.11.2007р.), присвячену постмодерній презентації. При цьому пригадалася й інформація про те, що у провінційних центрах, зокрема в університетах, відбуваються зустрічі викладачів, студентства і місцевої громади із письменником Юрієм Андруховичем. Ситуація довкола цих зустрічей на прикладі Дрогобича, поведінка гостя, його ідеологія спонукали автора цих рядків запропонувати небайдужому читачеві декілька думок ширшого характеру.

На початку 90-х років минулого століття чимало відомих людей застерігали супроти новітнього чортополоху “антикультури”, котрий пишно зріс під шум боротьби з російським колоніальним режимом. На жаль, антикультура з усіма своїми різновидами – антирелігією, антиполітикою, антимистецтвом, антинаукою, антимораллю тощо – міцно вкорінилася в українській постімперській дійсності, наслідуючи гірші зразки минулого радянського та новітнього демоліберального, глобалізованого світу і часто переважаючи власне культурні галузі. Типовим прикладом цього може бути не лише переважно байдужа до насущних українських питань політика “держави Україна”, а й псевдонаукова діяльність низки гуманітаріїв, діяльність, котру Ліна Костенко окреслила як “десакралізація” (“Гуманітарна аура нації, або Дефект головного дзеркала”). Інший український класик-шістдесятник Валерій Шевчук характеризує творчість цих людей науки як “політичне антиукраїнське літературознавство” й зазначає наступне: “Ударів найбільше падає на Т.Шевченка, тут управляється Дж.Грабовіч, О.Забужко, якийсь герострат О.Бузина (на вульгарному рівні), Б.Сушинський та ін. Побивається М.Коцюбинський й український модернізм ([у дослідженнях] С.Павличко), Леся Українка, О.Кобилянська, І.Франко тощо – тобто йде активне знеславлення головних світочів українства. То що це, погляди? Та ж ні, цілком політична акція (курсив наш. – Авт.), і складається враження, що це чітко спрограмована кампанія, духовна війна проти України” (“Фемінізм – патологія ослабленого суспільства”). Додамо, війна, базована передусім на західних цінностях ліберальної демократії, передусім деструктивних ідеях постмодернізму.

26.08.2007

УКРАЇНА І ЖИДИ

Мені тяжко забирати слово до питання українсько-жидівських відносин, бо на підставі мого республікансько-демократичного креда та політичної і особливо воєнної діяльности в часі ІІ-ї світової війни, німецькі нацисти, на основі інформації українських антисемітів, уважали мене юдофілом і польонофілом. Я ж ніколи не вважав себе жодним «філом», а коли на початку німецькосовєцької війни, в районах, де до 15-го листопада 1941 року, в обійдених німцями багнистих теренах Полісся, була наша воєнна адміністрація, не був не тільки розстріляний, але навіть ограбований якоюсь бандою жоден поляк та жид, то це випливало з нашого воєнного обов’язку забезпечити життя і майно всього населення даної території. Натомість пізніше, коли контрольовану нами територію посіла німецька адміністрація, а ми пішли в протинімецьке підпілля — і звідти протестували проти винищування німцями жидів і поляків на українській території як національних меншин України, то це також не було ніяке «філство», а державні методи дії.

02.06.2007

ЯВИЩЕ "БАНДЕРОФОБІЇ" В РОСІЙСЬКІЙ СВІДОМОСТІ

"Мені не доводилося зустрічати більших консерваторів 
у національному питанні, ніж росіяни..." 1


Явище, про котре йтиметься в цій статті, належить до числа фундаментальних, базових конструкцій російської ментальности в її ставленні до України та українців. "Бандєровщина" в російській свідомості має мало спільного з бандерівщиною як реальним феноменом української історії. Можна навіть говорити про специфічну російську модель тлумачення цього руху, модель, яка через свої численні ірраціональні елементи дає всі підстави визначати її як міф, складову інших російських міфів на українську тематику2. Ставлення до українського національного руху в колах навіть освічених і ліберальних російських інтелігентів залишається на рівні суто пропагандистському, що змушує згадувати часи радянського Агітпропа з його "об'єктивним" і "науковим" "дослідженням" поглядів ідейних супротивників. Великим поступом в осмисленні цього явища російською свідомістю було б забуття бодай істерично-звинувачувального тону, що панує практично в усіх російських текстах, навіть тих, котрі мають претензію на академічність. У цій свідомості, а ще більше підсвідомості, історична реальність перетворилася на символ, що живе своїм автономним від істини життям. Цей символ надзвичайно активно використовується у багатьох публікаціях, що мають за мету створювати негативний імідж України, окремих її регіонів та політичних сил.

12.04.2007

Країна Моксель, або чому московитів почали називати кацапами

6 жовтня 2006 р. відбулася презентація книги Володимира Белінського “Страна Моксель или открытие Великороссии”, в якій автор показав правдиву історію формування етносу русскіх і справжню, несфальсифіковану історію Російської імперії.

Роман-дослідження, виданий російською мовою видавництвом імені Олени Теліги, містить факти, що взяті з історичних джерел. В переліку літератури, на яку посилається автор, є серед іншого дуже авторитетні енциклопедичні словники і монографії 19 і початку 20 століття, матеріали про Золоту орду з арабських творів, збірники літописів, археологічні та лінгвістичні дослідженння дуже поважних науковців і дослідників, а також спеціалізовані наукові праці, що закриті в московських архівах наукових інститутів.
Серед книжок, які використовував у своєму дослідженню автор і які виніс в цей перелік, є також книги з історії Чингізхана і книги про “альтернативну” історію Золотой орди Улиса Жоши. І це невипадково. Адже Московія і Московське царство сформувалися за ініціативи золотоординської татарської еліти на територіях корінного угро-фінського населення. Золота Орда стала державотворчим ферментом майбутньої Російської імперії, а Московія – улюбленим улусом Золотої орди в її ж складі і з дозволу її хана.