Короткий курс українофобії: два оповідання Міхаіла Булгакова з екскурсом у роман «Бєлая гвардія»
На тлі вже другої від 2014 р. війни, котру РФ розпочала 24 лютого
2022 р. проти держави Україна у формі спецоперації, піднялася чергова
хвиля спонтанної декомунізації і дерусифікації знизу. У багатьох наших
містах і містечках, зокрема на Закарпатті, Буковині, на Східній і в
Центральній Україні зносять пам’ятники Суворову, Горькому, авторові
роману «Как закалялась сталь» Островському, демонтували погруддя Карла
Маркса, що затрималося у Хотині, і мозаїку з цитатами Леніна на одній із
будівель Києво-Могилянської академії. Мабуть, цю мозаїку студенти
Могилянки консервували 30 років, щоб не забути: попередниками
вільнодумного студентства були в цих стінах політруки – свою історію
треба берегти! Водночас про пам’ятник Катерині ІІ в Одесі ніхто не
згадує. Суворов – душитель Польщі і свободи у Європі − все стоїть в
Ізмаїлі в очікуванні на законне виведення з реєстру пам’яток. У такій
ситуації складно зрозуміти, на кого ж ми орієнтуємося – на ЄС чи на РФ?
Із Суворовим і Катериною ІІ потрапити до ЄС навряд чи вдасться, бо світ
символів іще ніхто не відміняв.
Фінляндизація, за словами Софі Оксанен, зіпсувала фінам моральний
компас. В українському варіанті фінляндизація перетворилася на
шизофренію національного масштабу. В умовах військового стану українці,
керуючись самозбереженням, відчули нагальну потребу повернутися до
незавершеної декомунізації й дерусифікації. Почалося перейменування
вулиць, що носять імена класиків російської літератури: Пушкіна,
Тургенєва, Толстого, Чехова – попри українське походження останнього,
Герцена – попри його українські симпатії. Українці хочуть стерти зі
своїх теренів імперські мітки, українці не хочуть жодних маркерів
«русского мира», українці не вірять у жодних «хороших русскіх»,
поділяючи думку чи не Винниченка: російський демократ закінчується там,
де починається українське питання.
Звісно, не всі громадяни України розуміють значення реформи
декомунізації і дерусифікації, але під російськими бомбами голоси
незгодних, котрі закликають плекати будь-яку культуру і гуманізм (що на
практиці завжди виявляються російськими), звучать не надто переконливо.
Трагічно, що саме російські ракети виявилися найістотнішим аргументом на
користь декомунізації та дерусифікації України. Можливо, війни з Росією
вдалося б уникнути, принаймні нинішня війна не була б такою жорстокою,
якби українське суспільство проявило волю до реформування, що так і не
завершилося протягом 30 років. Навпаки, українське суспільство,
передусім українські владні еліти, виявляє хронічне небажання
реформуватися. Українські реформи наче й розпочинаються, але їх так і не
доводять до логічного кінця.