27.10.2013

Російську мову в українських містах впровадили через поліційний терор

Російська мова у Києві і, взагалі, на Правобережжі до початку ХІХ століття практично ніде не звучала, а звучали майже виключно українська, єврейська (ідиш) та польська, що, власне, й була панівною (теж з «історичних» причин) принаймні до 1830 року.
Таку позицію висловив політолог Микола Рябчук в інтерв’ю ZAXID.NET.

25.10.2013

Музей окупації Латвії: роздуми українського музейника

До написання цієї статті про Ризький Музей окупації Латвії мене підштовхнула думка про його незвичність та актуальність, якої іноді так бракує нашим музеям.
Я була в цьому музеї 1 вересня цього року. Після його відвідання у мене з’явилося немало причин замислитися над побаченим, проаналізувати та зробити деякі висновки не лише з позиції громадянина, а й з точки зору музейного працівника. Можливо, моя оповідь буде сплітати в одну думку аналіз кількох тем, проте хочу написати саме про цей музей.
З Вашого дозволу, я не торкатимуся тут мого враження щодо інших музеїв та музейно-туристичної складової Риги, як столиці держави, на загал. Про це, мабуть, варто написати окремо, бо є про що говорити, порівнювати, аналізувати.
Отже, експозиція в Музеї окупації побудована таким чином, що її можна і варто оглядати самостійно, бо це дає можливість не поспішаючи за екскурсоводом, за його текстом і думкою, усе прочитати, поміркувати, а якщо треба — повернутися на кілька експонатів назад — і ще раз усе переглянути. У музеї, не дивлячись на вихідний день та на вир розважального життя зовсім поруч (музей знаходиться в історичній старій частині Риги), багато відвідувачів, переважно різного віку туристів; усі уважно читають тексти (трьома мовами) і, таким чином, самостійно «йдуть по експозиції». Спочатку у мене склалося враження, що у них взагалі немає екскурсоводів, бо за текстами, світлинами й експонатами і так все зрозуміло відвідувачу, якщо допитливість вже привела його до музею. Зрештою таки виявилося, що для туристів тут ні екскурсійного супроводу, ні аудіогідів немає, і далі стане зрозуміло чому. Екскурсовод-науковець лише для учнів (екскурсійних груп) дає деякі пояснення та коментарі, бо молоді люди іще не зовсім готові до повноцінного й самостійного сприйняття матеріалу.

17.10.2013

Суперечливість політики „українізації” та її впливу на розвиток українознавства

В умовах розбудови незалежної України неухильно зростає роль українознавства, історії його розвитку. З огляду на це, актуальним є осмислення уроків і суперечливого досвіду запровадження українознавства в системі освіти та розгортання українознавчих досліджень в умовах більшовицької політики “українізації” 1920-х – початку 1930-х років. У наявних працях [1] ця проблема ще не дістала належного висвітлення. Їх автори здебільшого зосереджуються на формуванні української інтелігенції, запровадженні української мови, розвитку національної освіти і культури, розгортанні репресій тощо. Метою пропонованої статті є з’ясування впливу політики “українізації” на розвиток українознавства, її позитивних і негативних наслідків для нього.

Як відомо, в процесі національно-визвольних змагань 1917–1920 років, відновлення і розбудови національної державності в період Центральної Ради, Гетьманату та Директорії українознавство отримало потужний імпульс для саморозвитку, але він був згорнутий збройним експортом більшовицького режиму з Росії і насадженням його в Україні. Наштовхнувшись на шалений спротив національно-демократичних сил, більшовики були змушені в спекулятивних цілях вдатися до гасел національно-культурного відродження. Маневром для своєрідного “утихомирення” стало загравання з некомуністичними силами українського суспільства під маскою захисту його національних інтересів для остаточного встановлення своєї влади і насадження відповідної ідеології[2, 572]. Одним із засобів реалізації цієї мети став спецпроект під гучною назвою політики “коренізації” (або „українізації”). Ця політика розглядалась як складовий елемент стратегії придушення українського руху опору, завоювання українського села, радянізації суспільства, легалізації, а відтак і виявлення справжніх борців за українську справу. Попри позитивні моменти, які створювали сприятливе середовище для розбудови українознавства, багато хто з інтелігентів зрозумів досить швидко її реальну сутність. В оприлюдненій празьким журналом „Нова Україна” статті „Модерні єзуїти” Д. Ісаєвич наголошував, що „українізаторська місія більшовиків” є не що інше, як підготовка широкомасштабного нищення всіх проявів українства та заманювання з еміграції українських елементів при створенні позитивного іміджу більшовицької влади у світової громадськості[3, 366]. Недаремно ж більшість науковців бере цей термін у „лапки”.

Битви за історію України: від постмодерністських інтерпретацій до прямої українофобії

В суспільствах і державах всіх часів і народів історична пам'ять, історичні знання, історична свідомість і, взагалі історія, відігравали важливу роль, як своєрідне "легітимне посвідчення" спільноти, її уявлень про навколишній світ і своє власне місце у ньому. Тому питання про те, що таке історія, що і як вона вивчає, наскільки об'єктивними є історичні знання та історична наука стають визначальними, вихідними в процесі історичного пізнання. Свого часу нам уже доводилося порушувати ці та інші проблеми методології історії (1).

В даній статті робиться спроба проаналізувати деякі нові тенденції в сучасній українській історіографії, які, з одного боку тісно пов'язані з т.зв. "постмодернізмом", а фактично ліберальними космополітично-глобалістськими рецептами писання історії України, а з другого – з прямими українофобськими фальсифікаціями. Тобто, антиукраїнський наступ йде не просто по всьому фронту, який в основному "тримають мертві герої", а спрямований в основи нації – її історію, мову, літературу , культуру, звичаї, традиції, церкву, інформаційний простір і т.д.

У цій битві за збереження національної ідентичності важливе місце посідає історія України, як наукова та навчальна дисципліна. Адже, історична пам'ять – це своєрідний духовний потенціал народу, а історичні традиції є духовним світоглядним оснащенням спільноти, яка намагається себе усвідомити та ідентифікувати, як народ та націю. Тому історична пам'ять є основою для історичної свідомості того чи іншого народу, а на їх ґрунті формується національна свідомість. Виходячи з цього, зрозуміло, що в умовах незалежності історики чи не вперше отримали можливість подивитися на історію України не просто незаангажованим поглядом, а образно кажучи, через "українські окуляри", тобто поглянути на національну історію очима українця! Це надзвичайно принципово, оскільки впродовж століть нам, українцям, нав'язували російські, польські та інші історичні схеми, а нині постмодерністські, космополітично-глобалістські концепції. Зважаючи на те, що прихильники цих теорій спираються на західну постмодерністську історіографію є потреба, принаймні стисло, зупинитися на окремих основних її постулатах.

03.10.2013

Российские историки просят убрать непатриотичные картины Репина из Третьяковки

Иван Грозный убивает своего сына

Историки и общественные деятели просят убрать картину Ильи Репина «Иван Грозный и сын его Иван 16 ноября 1581 года» в запасники, поскольку она, по их мнению, оскорбляет патриотические чувства русских людей. Об этом говорится в обращении общественности к министру культуры России Владимиру Мединскому и директору Государственной Третьяковской галереи Ирине Лебедевой, распространенном в сети интернет.

Авторы обращения отмечают, что в галерее множество замечательных картин, которые по-своему отражают художественные поиски лучших представителей русского народа, талантливых художников. «Однако в замечательном собрании галереи есть ряд картин, содержащих клевету на русский народ, на русское государство, на русских благочестивых царей и цариц», - пишут авторы послания, отмечая, что таким картинам явно не место в этом собрании русских живописных шедевров.

02.10.2013

...І не морочити собі голову міфічною «Великою Україною»

Миколa РЯБЧУК

(епістолярне інтерв'ю)

Листування відходить в минуле. Можна шкодувати, можна з цього тішитися, але такою є реальна тенденція. Поки ж тенденція не стала фактом, поки «відходить» ще не стало «відійшло», пропоную вашій люб'язній увазі – за погодженням з Миколою Рябчуком – епістолярне обговорення його недавнього тексту «Замість "відродження"»

Микола Рябчук

— Отже, Миколо, замість сподіваної єдиної громадянської української нації (чи то, правильніше, громадянської нації України) маємо в Україні дві етнічні нації. Одна – «примордіальна» українська нація («правильна» в посполитому розумінні), інша – з, як Ти пишеш, «тутешньо-реґіонально-совєтсько-східнослов'янською ідентичністю» або, за Шульманом,  «українська східнослов’янська». Ти наполегливо уникаєш її атрибувати як російськомовну. Більше того, сутність її, диференціюючий чинник  окреслюєш «інтерналізацією, тобто присвоєнням, прийняттям в себе, у своє «я» російських імперських міфів та російсько-совєтської спадщини». А під усіма іншими оглядами, в тому числі мовою чи політичними преференціями, – «можуть не відрізнятися від носіїв української "емансипованої" ідентичності». Я не буду говорити про статистичну кореляцію між інтерналізацією «русскаго міра» і мовою та певними політичними преференціями – я хочу спитати: а чи оце прийняття в себе російських імперських міфів не веде в масі своїй (бо, звичайно, є індивідуальні винятки) причинно-наслідковим зв'язком до російськомовності? І чи не є електоральні результати певним семантичним диференціалом, що проявляють оцю інтерналізацію?

— Взагалі, кожну спільноту бажано називати так, як вона себе називає сама. У нашому випадку це  проблематично, бо одні й другі називають себе «українцями». Точніше – «українцями» й «укрáинцами» (з характерним південноруським наголосом на «а», всупереч стандартній російській граматиці). Можна б, звісно, піти шляхом такого розрізнення, але його побічний ефект – імпліцитне ототожнення спільноти «укрáинцев» з російською мовою. А тим часом ситуація значно складніша. Я згоден, що російська мова є дуже важливим маркером, який з високою мірою вірогідності вказує на певні політичні орієнтації, цінності, символічні коди. Вказує, але не детермінує. Існує справді висока статистична кореляція між мовою й ідентичністю, проте нема абсолютної, жорсткої залежності.