17.10.2013

Битви за історію України: від постмодерністських інтерпретацій до прямої українофобії

В суспільствах і державах всіх часів і народів історична пам'ять, історичні знання, історична свідомість і, взагалі історія, відігравали важливу роль, як своєрідне "легітимне посвідчення" спільноти, її уявлень про навколишній світ і своє власне місце у ньому. Тому питання про те, що таке історія, що і як вона вивчає, наскільки об'єктивними є історичні знання та історична наука стають визначальними, вихідними в процесі історичного пізнання. Свого часу нам уже доводилося порушувати ці та інші проблеми методології історії (1).

В даній статті робиться спроба проаналізувати деякі нові тенденції в сучасній українській історіографії, які, з одного боку тісно пов'язані з т.зв. "постмодернізмом", а фактично ліберальними космополітично-глобалістськими рецептами писання історії України, а з другого – з прямими українофобськими фальсифікаціями. Тобто, антиукраїнський наступ йде не просто по всьому фронту, який в основному "тримають мертві герої", а спрямований в основи нації – її історію, мову, літературу , культуру, звичаї, традиції, церкву, інформаційний простір і т.д.

У цій битві за збереження національної ідентичності важливе місце посідає історія України, як наукова та навчальна дисципліна. Адже, історична пам'ять – це своєрідний духовний потенціал народу, а історичні традиції є духовним світоглядним оснащенням спільноти, яка намагається себе усвідомити та ідентифікувати, як народ та націю. Тому історична пам'ять є основою для історичної свідомості того чи іншого народу, а на їх ґрунті формується національна свідомість. Виходячи з цього, зрозуміло, що в умовах незалежності історики чи не вперше отримали можливість подивитися на історію України не просто незаангажованим поглядом, а образно кажучи, через "українські окуляри", тобто поглянути на національну історію очима українця! Це надзвичайно принципово, оскільки впродовж століть нам, українцям, нав'язували російські, польські та інші історичні схеми, а нині постмодерністські, космополітично-глобалістські концепції. Зважаючи на те, що прихильники цих теорій спираються на західну постмодерністську історіографію є потреба, принаймні стисло, зупинитися на окремих основних її постулатах.

Так, представники західного постмодерністського дискурсу наголошують на суб'єктивному характері історичних знань, про "конструювання" самим істориком досліджуваних об'єктів, яке у підсумку завжди залишається суб'єктивним баченням минулого. Воно, твердять ці дослідники, може бути більше або менше наближене до минулої реальності, але ніколи не тотожним їй. Відомий французький історик Жак Ле Гофф заявляє: "Історики не можуть бути цілком об'єктивними. Історія за своєю природою породжує емоції. Історія за виключенням безспірних фактів, ґрунтується передовсім на інтерпретації, і до певної міри, допускає існування багатьох істин" (2).

В свою чергу, американський історик Вільям Мак-Ніл твердить, що "жоден історик не зможе заперечувати, що його бачення минулого віддзеркалює досвід його епохи, залежить від традиції і школи, несе на собі відбиток того часу і місця, в якому він жив" (3).

А німецький історик Рейнгарт Козеллек характеризуючи історію пише, що вона "завжди є оповіддю про те, що було колись і раніше, вона повинна звучати по можливості так, що те, про що розказують, і насправді було таким, як про нього розказують" (4).

Цікаво, що ще один німецький історик Йорн Рюзен теж дає своє тлумачення цих проблем, але при цьому не абсолютизує західних методик історіописання. Зазначивши, що історія – це орієнтир найвищого порядку в людському житті, він визначає характерні ознаки "модернізму", як "старих шляхів" історичного мислення, що спиралося на раціональність наукової аргументації та емпіричність досліджень. Щодо "постмодернізму", Й. Рюзен наголошує, що "Тепер вже йдеться про уявлення, а не про знання, про суб'єктивне тлумачення, а не про об'єктивні факти, про метафори й наративні стратегії, а не про поняття й теорії, про репрезентації, а не про інтерпретації, про орієнтирний потенціал..., а не про об'єктивність, про фікцію, а не про досвід, про засоби, а не про змісти" (5).

Віддавши належне і модернізму, і постмодернізму дослідник підкреслює, що "не потрібно відкидати незаперечних надбань: раціональних методів історичних досліджень, які історичні знання перетворюють на гносеологічні здобутки, що їх можна перевірити інтерсуб'єктивно і на досвіді, і на внутрішній когерентності аргументації". При цьому Й. Рюзен звертає увагу, що: "Домінування Заходу у процесі наукового опрацювання історичного мислення незаперечне, втім воно не повинне затуляти погляд на повноту й розмаїття різних традицій, вироблених у різні часи в різних країнах" (6).

Ми змушені були навести міркування цих західних дослідників, зокрема Йорна Рюзена, через надто пієтетне ставлення деяких українських істориків до методологій постмодернізму. В цьому контексті хочемо зауважити, що Й. Рюзен з розумінням трактує часто критиковане у нас поняття "етноцентризму". Аналізуючи позитиви і негативи, він пише про виклики етноцентризму: " Як можна обґрунтувати й утвердити свою культурну окремішність, що є духовною передумовою фізичного виживання? Як можна водночас вийти за межі цієї окремішності, щоб запобігти битві між різними культурами..." (7). Але, в той же час, він відзначає: "Під етноцентризмом можна розуміти одну з культурних практик тлумачення світу й розуміння себе серед багатьох інших. ... Під етноцентризмом я розумію поширену культурну стратегію набуття ідентичності через відрізнення своєї групи від інших..." (8).

В контексті цих дискусійних проблем, варто навести слова відомого французького філософа Поля Рікера, який зазначав: "Ніколи історик не почуватиме себе в ситуації математика, який називає – і, називаючи, визначає чіткі контури свого поняття. ... Історія є фактично царством неточного" (9).

На ще більш категоричних позиціях стоїть і український історик Ярослав Грицак: "Професійний історик не може бути певний у кінцевому успіхові своїх зусиль; ... Для нього взагалі є питанням, наскільки історія є наукою" (10).

Тож більшість дискусій в царині історичної науки нині точиться навколо проблем об'єктивного та суб'єктивного характеру історичних знань, етноцентричного, національного погляду на історію (національної парадигми) з одного боку і поліетнічності мультикультурності України – з другого.

Можна погодитись з тезою Олени Аркуші, що "останнім часом серед українських науковців точаться відносно жваві дискусії про співвідношення історії України, національної ідентичності та ролі інонаціональних чинників в історії України". Безперечно, дискусія, зазвичай, стимулює розвиток науки. Але подальші рядки автора викликають, принаймі, запитання. Невже справді у більшості науковців і читачів історичних наративів виникло "наростаюче відчуття невдоволення "націонал-патріотичною", "державницькою" версією історії України, що залишає поза увагою (фактично фальсифікує) чимало важливих питань щодо формування національної ідентичності у минулому"(11)?

Отже, вся ця полеміка відбувається в площині двох дискурсів: модерністського і постмодерністського. Георгій Касьянов вважає, що модерністський дискурс в історіографії передбачає створення такого історичного наративу, в центрі якого стоїть національна традиція, наголос на історичній тяглості, лінійності розвитку тощо. В західній історіографії цей дискурс було зреалізовано у відповідний час, а Україні доводиться здійснювати його з великим запізненням і вже в епоху глобалізації. "А вона, – пише Г. Касьянов, – з її транснаціональними тенденціями, створює в інтелектуальному просторі інший дискурс – постмодерністський. ... Він суперечить концепції "національної" чи "націоналізованої" історії і вимагає зовсім інших концептуальних підходів до писання того, що ми називаємо історією України" (12).

Практично, модерністський дискурс був спрямований на створення національної історії чи "національної парадигми", а постмодерністський – транснаціональної, фактично космополітичної. Історіографічний канон, якого дотримуються представники першого напрямку, необхідною складовою має національний історичний міф, тобто систему уявлень про національне минуле, знакові історичні символи, "які мають стабільну морально-політичну цінність і є необхідною нормативною складовою національної ідентичності" (13). До-речі, історичним міфам та стереотипам присвячена колективна монографія львівських науковців за редакцією Леоніда Зашкільняка (14).

Одним із завдань цієї праці визначено нагальну потребу "переглянути історичні міфи і стереотипи, поширювані неукраїнськими чинниками, з позицій легітимації присутності української нації та державності в європейській і світовій історії" (15). Попри задекларовану позицію, не в усіх розділах книги витримано власне цю лінію, але про це згодом.

Загалом в постмодерній історіографії поняття національного міфу вживається і трактується здебільшого в негативній площині. Більш слушними нам видаються міркування Ігоря Гирича, який під національним міфом розуміє ту головну ідею, що лежить в концептуальній основі суспільно-державного розвитку України. Кожна національна варіація міфу, зазначає він, лягла в основу національної ідеї, а науковим виразом національної ідеї є власне національні історіографії (16).

У передмові до фундаментального збірника праць Ярослава Дашкевича "Учи неложними устами сказати правду" І. Гирич акцентує на тому, що "Розуміння національного міфу як комплексу уявлень про минуле, як пріоритетних поглядів на "героїв історії" передбачає необхідність життя народу в системі відповідних переконань, сформованих національною історіографією та суспільною філософією, а також функціонування суспільства в середовищі власного національного міфу" (17).

В книзі "Історичні причини наших поразок і перемог" дослідник теж наголошує на закономірності та необхідності національного погляду на історію. Він підкреслює, що успіхи будь-якої держави на шляху до прогресу оцінюється тим, скільки десятиріч і сторіч молода генерація здобуває знання з історії за своїми підручниками, що вчать історії з національної точки зору. "Націю, – пише він, – формує спільна історична пам'ять, що включає в себе однаковий для кожного члена спільноти набір позитивних і негативних героїв, спільні героїчні події й чини та спільні трагедії минулого" (18).

В книзі абсолютно справедливо звертається увага на те, що поки існує амбівалентність історичної свідомості українського громадянина, говорити про міцну державу й поступ в економічному і культурному розвитку України неможливо. Справді, найбільша біда України сьогодні – відсутність спільного українського погляду (історичної пам'яті) на своє минуле. "Якщо Україна відмовиться від власного погляду на свою історію, – зазначає І. Гирич, то вона автоматично стане частиною євразійського цивілізаційного простору, околицею старої Російської імперії" (19).

Напевно варто доповнити цю тезу. Відмова від власного погляду на свою історію, тягне за собою не лише північно-східну євразійську загрозу, а не менш небезпечну – західну, космополітично-глобалістську. Власний національний погляд на історію, національні пріоритети, національних героїв намагаються підважити, знівелювати прихильники постмодерністського дискурсу, котрі, попри позірну наукову аргументацію, фактично сповідують космополітично-глобалістські цінності і з цих позицій нав'язують відповідне трактування історії України. Саме у цьому середовищі істориків витворюється найбільше міркувань про кризу історичної науки взагалі й української зокрема. Вони висловлюють тривогу з приводу "відставання" української історичної науки від світової, поширення в суспільстві застарілої романтизованої візії історії України, яка не відповідає умовам початку XXI сторіччя і т. ін.

Без сумніву українська історична наука потребує нових підходів, нових методологій дослідження й нових методик викладання історії України. Але, чи варто стверджувати, що "національна парадигма звузила дослідницьку перспективу"? Що сама по собі "національна система історіописання віддаляє історичну інтерпретацію від багатоманітності і різнобарвності минулого". Що "Націо(державно-)центрична спрямованість української історіографії "вириває" історію України зі світового (європейського) контексту і залишає її на узбіччі сучасної наукової думки" (20).

Можна погодитись з думкою, що "однією з головних вад сучасної вітчизняної історіографії є загрозливо мала кількість фахових істориків, здатних проводити дослідження і викладати історію на рівні кращих зразків світової історичної науки, істориків, які добре орієнтуються в основних компонентах історичних студій, знають світову наукову літературу, опанували й використовують на практиці нові методи і технології здобуття і поширення історичних знань" (21). Але, в той же час, варто пам'ятати й таке суттєве зауваження: "Методологічну кризу у світовій історіографії великою мірою породили надлишок методологій і доведений до абсолюту методологічний плюралізм. Певний час криза полягала у надмірі можливостей вибору. В останні роки до цього додалася широкомасштабна інтелектуальна агресія постмодернізму, яка руйнує фундаментальні, класичні уявлення про історію" (22).

Тобто постмодернізм, як й інші методології, не є панацеєю для остаточного розв'язання всіх проблем історичної науки, як і постпозитивізм та національна парадигма не є перешкодою для її розвитку.

Власне ця широкомасштабна інтелектуальна агресія постмодернізму викликає потребу детального аналізу його основних постулатів та проявів. Основними центрами постмодернізму в Україні є видавництво та часопис "Критика", видавництво та збірники "Дух і Літера" та часопис "Україна модерна". Дослідники, котрі групуються навколо цих інституцій, здебільшого пройшли стажування за кордоном, добре володіють іноземними мовами, новітніми методологіями історичних досліджень, оригінальним стилем історіописання. Фінансовані спеціальними фондами, грантами, стипендіями ці інституції та дослідники здебільшого виконують замовлення своїх "жертводавців".

Під цим оглядом проаналізуємо збірник "Історична освіта: європейський та український досвід" (23). По суті кажучи цей збірник логічніше було б назвати "Космополітично-глобалістські рецепти писання історії України". У вступному слові зазначається, що: "Система освіти України і, зокрема, існуюча досі модель викладання історії ... перебуває в процесі трансформації від догматично однолінійного, орієнтованого на механічне засвоєння і дзеркальне відтворення ... відповідної інформації, до пізнавально-творчого, критичного освоєння історичного досвіду і набуття ... не стільки конкретного історичного фактажу, скільки навичок і методів пізнання минулого заради розуміння сучасного і творення майбутнього" (24).

Очевидно, що історична освіта має навчити методів пізнання минулого, але ще більш помітно, що навчитися цього можна лише на основі глибокого знання конкретного фактажу з національної історії. Так само, не викликає заперечень утвердження "плюралізму поглядів і думок, виховання толерантності до інших поглядів, звичаїв, культур", але, знову ж, не за рахунок нівеляції особливостей історії титульного етносу.

Конкретний механізм реалізації цих нових методологій написання і методик викладання історії розроблено у двох статтях Роберта Маєра – передмові до українського видання та "Аналізі українських шкільних підручників із всесвітньої історії XX ст.". Так, у передмові покритикувавши "затятих прихильників національно-державницьких принципів" для яких "національне історичне бачення" ще багато в чому залишається квінтесенцією викладання історії, а "патріотизм" широко вкорінений як освітня мета", Р. Маєр вважає недоліком, що "всесвітня історія є лише тлом для викладання важливішої національної історії; патріотичні пісні та біографії відомих земляків з діаспори є обов'язковим навчальним матеріалом; оформлення національних свят є особливим шкільним завданням; ... до викладання історії ставиться вимога формувати "національну ідентичність", плекати національну гордість; ... "честь нації" має бути на найвищих щаблях у шкалі цінностей школярів" (25).

Що ж пропонує Р. Маєр замість "національно-історичного бачення?" Це двадцять п'ять, на його переконання, "корисних тез та рекомендацій", а фактично космополітично-лібералістських рецептів написання історії України. Отже, ряд тез стосується категорії "нація", яку, на думку автора, слід подавати як проблемну, що не є "позачасовим феноменом, а має радше сучасне походження, аніж "споконвічне". Він вважає, що "не може бути жодної спроби ретроспективного проектування сучасної нації в минуле, оскільки це являє собою конструкцію з ідеологічними намірами" і середньовічні нації "мають дуже мало спільного із сучасною нацією", а "школярі повинні навчитися ... розвивати критичне ставлення до образу, який намагається створити про себе певна нація.... Має бути представлена концепція різноманіття ідентичностей. ... Поряд з національною ідентичністю постійно повинні існувати також конкуруючі ідентичності, права яких не можна недооцінювати. ... Слід не піддаватися спокусі привласнювати видатних людей за національною ознакою. ... Натомість дидактично доцільним є відслідкування аргументації щодо кожного "негідника", про якого жодна нація не хоче нічого знати" (26).

Друга група положень з аналогічних позицій розглядає поняття "національної держави". Висхідним концептом тут є твердження, що: "необхідно зруйнувати уявлення про те, що нібито існує "закономірний розвиток", який породжує національну державу". Тому, "слід відмовитися від сакралізації національної держави у символіці, ритуалах, іконографії. ... При цьому необхідно роз'яснювати, що всі національні ідеології мають спільну ознаку: присвоєння власній нації ореолу жертви та мученика і наділення її месіанськими завданнями". Автор наголошує, що "Держава та нація, як певні елементи історичного конструювання, мають відступити перед підходом, який ставить у центр поведінку, культуру та життєвий світ людини. Замість (національно-) державної перспективи варто розвивати культурно-історичну". З цього приводу хочеться запитати у автора: "А яку культурно-історичну перспективу матимуть ті народи, котрі втратять свої національні держави?"

Теза Р. Маєра, що "ідея національної держави, пов'язана з вивищенням якогось одного етносу ... уможливлює етнічні чистки" теж не є об'єктивною. По-перше, що має на увазі дослідник заявляючи про "вивищення якогось одного етносу"? По-друге, чи можна термін "етнічні чистки" застосовувати до Національно-визвольної війни середини XVII ст., навіть до подій на Волині 1943? Ким були і чим займалися євреї та поляки на етнічних українських землях у XVII – сер. XX ст.? Чому всіма можливими способами постійно заперечується одне з важливих завдань історичної дидактики – формування національної ідентичності, чому "необхідно відмовитися від моральної оцінки національної держави", а "політичні та воєнні дії слід представляти ... на прикладах індивідумів та соціальних груп, аніж націй"? Зрештою, чому у підручниках "не може домінувати один національний лейтмотив"? Що розповість своєму народові та іншим така безнаціональна історія? Чому "сприйняття власної національної історії" потрібно розглядати "очима інших націй", а не власними українськими очима? Запитань надто багато, але всі ці космополітично-глобалістські рецепти писання історії України мають одну мету – перетворити український народ в аморфну егоїстичну масу, позбавлену історичної пам'яті, національної самосвідомості, національних традицій, національної культури, національної церкви, мови, врешті національної системи освіти.

У наступній статті Р. Маєра – "Аналіз українських шкільних підручників із всесвітньої історії XX ст." знаходимо ключ до, принаймі, часткового пояснення саме таких методологічних концепцій автора. Він позиціонує себе "як людину і громадянина світу", а від підручника з історії очікує "що він відповідатиме правам людини та цінностям демократії", тому "завданням шкільного підручника є захистити від дискримінації меншини і віддати належне їхньому внеску у творення спільної історії". Такі твердження Маєра пояснюють чому він сумнівається, що Україна була російською колонією, чому Східна Галичина названа "українською землею". Ще більший подив викликають такі запитання автора: "Чи якась територія вічно належить конкретному народові? Як бути з територіями, заселеними багатонаціональним населенням?" Більше того, далі Р. Маєр пише, що "Поняття "етнічні українські території", застосовуване до Галичини, Волині, Закарпаття і Буковини, не варто, принаймі так наголошувати. Невже тут не йдеться про багатоетнічні території?" (27).

Українські автори збірника, котрі свої дослідження припасовують під таку парадигму, теж вправляються в космополітично-глобалістських пасажах. Критикуючи "Національну доктрину розвитку освіти" від 2002 року, в якій головним завданням визначено принцип: "Освіта утверджує національну ідею, сприяє національній самоідентифікації, розвитку культури українського народу...", а держава повинна забезпечувати "виховання особистості, яка усвідомлює приналежність до українського народу...", Олександр Іванов робить висновок, що " національна ідея або національно-державна ідея стала віднедавна по суті новим стереотипом чи навіть міфом української історичної дидактики. ... Це проявляється ... в надмірному етноцентризмі, міфологізації української державності..." (28). В такій ж тональності, інший автор збірника – Катерина Стецевич вважає, що "бажано було б змінити парадигму українських шкільних підручників, наприклад, написання не національної, а соціально-культурної історії, яка орієнтується на гуманістичні ідеали" (29).

До-речі, стаття К. Стецевич називається "Націєтворення" держави перехідного періоду – на прикладі українських шкільних підручників". У ній авторам цих підручників робиться ряд зауважень, зокрема і таке: "з'являється враження, що історичні процеси XX ст. визначаються лише боротьбою за українську державу та її незалежність. Виглядає, що автори підручників мали намір передусім зобразити прагнення до створення єдиної нації та держави як найвищий історичний пріоритет чи завдання. Отже, в такий спосіб конструюється образ історії України, як багаторічної боротьби за незалежність проти різних суперників, які перешкоджали здійсненню цієї остаточної мети" (30).

Ще один автор збірника Надія Гончаренко, аналізуючи козацькі повстання і війни у шкільних підручниках, переймається, що вони зображуються надто патетично, спрощено, що козацьким героям протистоять злі вороги – загарбники-поляки та агресивні турки та татар, а це анахронічні стереотипи щодо козацької сторінки української історії". На підмогу своїм постмодерним "сучасним" висновкам використовується праця відомого історика Л. Зашкільняка, в якій останній зазначає: "Україноцентричність нинішньої української історичної думки є передбачуваним наслідком утворення незалежної Української держави і формування її державницької ідеології. ... Така "націоналізована" історія України налаштована передусім на пошук "ворога" української незалежності, а не на з'ясування історичної зумовленості минулих подій" (32).

Безсумнівно, що історичні процеси в Україні XX ст. визначаються не лише боротьбою за українську державність та її незалежність, але саме боротьба за Українську незалежну соборну державу, все ж, визначала головну суть українського історичного процесу протягом всього XX століття. Це доконаний, науково обґрунтований факт, який неможливо заперечити ліберальними загальниками про гуманізм, демократію, поліетнічність, мульти-культурність і т.ін. постмодерними розумуваннями.

Чому в аналогічних роботах постійно педалюються ці тези, які вже набирають характеру своєрідних ритуальних мантр постмодернізму? До них, між іншим, належить і т.зв. "єврейське питання". У його трактуванні деякі автори доходять до абсурду. Виявляється, що жоден з українських підручників з історії "не висвітлює як окремі теми погроми, депортації та знищення євреїв у роки Другої світової війни", що ОУН мала "однозначну антиєврейську спрямованість" і, взагалі, "опрацювання питань про ставлення до східноєвропейського єврейства є одним з головних завдань постсоціалістичних країн" (33).

Про "єврейський чинник" в українській історії сьогодні пишуть чимало. Проблема полягає в тому, що цей фактор дуже часто в історії України фігурує штучно, притягнутий, так-би мовити, "за вуха". Є в цікавій та потрібній колективній монографії "Історичні міфи і стереотипи та міжнаціональні відносини в сучасній Україні" один параграф, що називається "Історія на замовлення" (34). Власне в багатьох випадках висвітлення "єврейських тем" і є історією на замовлення.

Яскравим свідченням цього є збірник статей та есеїв "Страсті за Бандерою" (35), який як зазначають упорядники, подає головні тексти з трьох великих дискусій про Бандеру, що тривали в 2009 і 2010 роках в Інтернет-виданнях, а вони самі не мали на меті давати оцінки різним тезам чи позиціям щодо Бандери, а "воліли представити якомога ширше розмаїття думок і голосів з України та з-поза неї". Оскільки на презентації цього збірника, здебільшого мова йшла в площині: "Степан Бандера  герой чи антигерой України?", а не власне про книжку, варто порушити кілька питань. По-перше, ким і з якою метою була розвинена ця медіа-дискусія? По-друге, чому для участі в ній було запрошено переважно не фахівців з даної проблематики? По-третє, чому саме ця нефахова дискусія була реалізована в книжковому форматі? Звичайно, можна сказати, що в інтернетних дискусіях беруть участь всі бажаючі, але вся ця дискусія, як і видання книжки, безсумнівно, не спонтанний, а керований процес. Адже, коли про проблеми українського національно-визвольного чи націоналістичного руху пишуть спеціалісти з даної проблематики, наприклад Олександр Мотиль, Володимир В'ятрович  це одна ситуація, а коли Іван-Павло Химка та йому подібні автори, а їх у збірнику більшість, маємо явно заангажовані тексти. В кінцевому підсумку все зводиться не до з'ясування сутності націоналістичного руху і особистості одного з його провідників Степана Бандери, а до чергових "страстей за євреями", до намагань спрямувати написання та викладання історії України крізь призму "єврейського питання". Складається враження, що "єврейське питання" є головним лакмусовим папірцем на легітимність, або не легітимність національних історій, в т.ч. української. Навіть зважаючи на розпорошеність єврейської діаспори по всіх материках і континентах, ненормальним і алогічним є ставити історію єврейського народу в центр світового історичного процесу. Чому, коли йдеться про українську діаспору, невеликі розділи "Українці в США", "Українці в Канаді", "Українці в Латинській Америці" в українських підручниках з всесвітньої історії Р. Маєр вважає зайвими: "Якщо є окремий курс "Історія України", то не варто обтяжувати цими питаннями світову історію", а відсутність окремих тем про євреїв в підручниках з історії України є їх недоліком. Такий підхід дуже добре ілюструє подвійні стандарти прихильників космополітично-глобалістських концепцій історії.

Так, Роман Дубасевич наголосивши, що український визвольний рух засвоїв антидемократичні та тоталітарні тенденції (зауважимо, що причини цього детально проаналізовано у спеціальній літературі), пише: "про якусь громадянську солідарність з поляками та євреями не могло бути й мови". А про яку власне солідарність в тих умовах може йти мова? Не відповідає реальному стану справ в українській історіографії і думка Василя Расевича (який є фахівцем з історії України кінця XIX  початку XX ст.), що "майже зовсім недослідженою залишається роль членів ОУН у нацистських екстермінаційних акціях проти єврейського населення". Крім багатотомних збірників документів в яких поміщено матеріали, що стосуються даного питання, численних статей і монографій, де з-поміж інших висвітлюється "єврейське питання", маємо спеціальне дослідження Володимира В'ятровича "Ставлення ОУН до євреїв" (36).

Взагалі, В. Расевич останнім часом багато уваги у своїх інтерв’ю та статтях приділяє історії українського націоналістичного руху, зокрема ОУН та УПА. Однією із засадничих позицій автора є теза про т.зв. "віктимізацію" вітчизняної історії, тобто "намагання представити українців, як націю-жертву репресивної російської та радянської політики. ... Це явище передбачає також певне дзеркальне відображення: якщо були нації-держави, отже були нації-тирани. У такому випадку виникає загроза автоматичного перенесення вини на сучасну Росію, як офіційну спадкоємицю Радянського Союзу" (37).

Що ж, такий висновок дає ключ до розуміння багатьох інших позицій автора. Так склалося, що історичний процес в Україні впродовж століть розвивався у трикутнику українсько-російських, українсько-польських та українсько-єврейських взаємин. На тему українсько-російських стосунків списано-переписано тонни паперу і використано гектолітри чорнила. Всі намагання заперечити імперську колоніальну антиукраїнську політику самодержавної Росії, комуністичного СРСР, сучасної Росії виглядають явно тенденційними. Зрештою, у цьому ж збірнику, в іншій статті є рядки: "незалежна Україна взагалі не була і на разі не є реальністю російського політичного мислення. Її й надалі уявляють як сателітарну територію, етнічне продовження Росії, її мініатюрну копію (малу Росію)...

Але найбільш заангажованими у збірнику "Страсті за Бандерою" є матеріали Івана-Павла Химки. Автор засуджує діяльність, як він пише ОУН-УПА, і намагається звинуватити їх в антиєврейських погромах (До речі, структури під абревіатурою "ОУН-УПА" ніколи не існувало). Його вихідним концептом є теза, що "ОУН справді була типовою фашистською організацією ... Правда, після Сталінграду та Курської битви у ОУН почала відходити від фашизму..., однак на практиці її дії залишалися фашистськими. УПА  й відділи Служби безпеки ОУН систематично винищували... євреїв". Тому "належить рішуче дистанціюватись від спадку ОУН-УПА" і "поставити на ньому хрест" (39).

Не будемо тут аналізувати джерельну базу статті І.-П. Химки, яка є доволі однобічною і тенденційною; як і методології самого дослідження. Зауважимо лише, що у багатьох випадках автор лише на основі однотипних джерел робить необґрунтовані, явно тенденційні висновки щодо всього українського національно-визвольного руху і зокрема боротьби ОУН та УПА.

Краще надамо слова представнику єврейського народу Мойсею Фішбейну, текст доповіді якого теж уміщено в збірнику під промовистою назвою "Єврейська карта у російських спецопераціях проти України". Він наголошує на тому, що радянські спецслужби провадили й провадять спецоперації, спрямовані на підрив суверенітету й незалежності України і розігрування "єврейської карти" у цих спецопераціях не припиняється. Щодо проблеми "УПА та євреї" М. Фішбейн подає свою однозначно прихильну оцінку, а також наводить надзвичайно цікаві спогади єврейки Стелли Кренцбах. Вважаємо за доцільне навести ці оцінки та спогади
"Антиєврейські акції УПА" – то є провокації, що запускаються з Москви. Це провокації. Це брехня, буцімто УПА винищувала євреїв. Скажіть мені, як УПА могла винищувати євреїв, коли євреї були в УПА, служили в УПА? І я був знайомий з євреями, які служили в УПА. Наприклад, я був знайомий із доктором Абрагамом Штерцером, він по війні жив в Ізраїлі. Був Самуель Нойман, його псевдо було Максимович, був Шай Варма, псевдо Скрипаль, був Роман Винницький, його псевдо було Сам. Була видатна постать в УПА, жінка, яку звали Стелла Кренцбах, вона написала спогади потім". У своїх спогадах вона зазначає: "Тим, що я сьогодні живу й усі сили моїх 38 років віддаю вільному Ізраїлю, я завдячую, мабуть, тільки Богові і Українській Повстанській Армії. Членом героїчної УПА я стала 7 листопада 1943 р. У нашій групі я нарахувала 12 євреїв, з них 8 лікарів". Так от, я сподіваюся, що Українська держава назве їх всіх поіменно. Їх, що не були етнічними українцями, проте воювали за незалежність України, Українська держава назве своїми героями. Для мене особисто УПА – це святе, і, як на мене, для кожного, незалежно від його етнічного походження, хто має в душі бодай щось українське, УПА – це святе" (40).
Мойсей Фішбейн завершує свою статтю словами: "Щодо українців і євреїв. Нас хочуть пересварити. Метод відомий: "розділяй й владарюй". Розділити нас їм не вдасться. Володарювати також". В цьому контексті заслуговують на увагу роздуми ще одного письменника єврейського походження Анатолія Крима, який аналізуючи резонансний роман В. Шкляра "Чорний Ворон. Залишенець" наголошує: "Здавалося б, прочитавши "Чорного Ворона" Шкляра, я мав би образитися двічі. Перший раз за національною ознакою, другий – за ознакою своєї приналежності до російської літератури. ... Безперечно, роман має яскраво виражений націоналістичний характер.... Історія залишила свідчення про те, що багато комісарів і чекістів мали єврейські прізвища, що більшовики із своїми імперськими ідеями дали фору багатьом російським імператорам, і саме тому загони Червоної гвардії вбивали і знищували все українське, не даючи розпастися улюбленому дітищу Петра – Російській імперії. Врешті-решт, це право Шкляра вважати Чорного Ворона патріотом, а не бандитом. Як і право кожної нації вибирати своїх героїв. ... І на цьому час припинити ігри на національних почуттях. Тому, що слово "жид", "москаль", "хохол", "лях" у творах Гоголя, Шевченка, Достоєвського і, звичайно ж, Василя Шкляра, це не стільки визначення національності, скільки характеристика огидних національних рис, на які хворий будь-який народ на нашій планеті..." (41).

А завершити цю тему хочемо поетичними рядками Леоніда Кисельова, що як і поезії та публіцистика М. Фішбейна, спогади С. Кренцбах, відгук А. Крима є щирими словами євреїв, які пов'язані з українською землею і не потребують такого захисту, який їм пропонують вищезгадані автори:

"Еще мальчишкой удивлялся дико:
Раз все цари плохие почему
Царя Петра, зовем Петром Великим
И в Ленинграде памятник ему?
3ачем он нам, державный этот конник.
Взорвать бы, чтоб копыта в небеса.
Шевченко, говорят, односторонне
Отнесся... Нет, он правильно писал:
Це той первий, що розпинав
Нашу Украину... " (42).

В іншій поезії він від історичних оцінок переходить до проблем мови:

"Я позабуду все обиды,
И вдруг напомнят песню мне
На милом и полузабытом
На украинском языке.
...
Я постою у края бездны
И вдруг пойму, сломясь в тоске,
Что все на свете – только песня
На украинском языке " (43).

І наостанок. Збірник "Страсті за Бандерою" засвідчує складну ситуацію в українській суспільно-політичній, громадській думці та в історіографії загалом. З одного боку, на сьогодні немає академічних наукових досліджень з історії українського національно-визвольного руху взагалі і націоналістичного зокрема, в т.ч. про С. Бандеру. Багатотомні видання "Літопису УПА" та окремі монографічні праці є лише початком серйозної наукової роботи над широко дискутованими в суспільстві темами.

Роботи, яку в різні способи намагаються спрямувати у хибне русло, втягуючи істориків та всю українську громадськість у непотрібні та шкідливі дискусії. В цьому плані добірка есеїв "Страсті за Бандерою" оголила болючі точки однієї з важливих сторінок нашої історії. Вона (добірка) є надто неоднозначною за науковим рівнем різних статей (есеїв) вміщених у ній, за причинами та метою порушуваних у ній проблем. Адже серед авторів є і українські історики (вітчизняні та діаспорні), і публіцисти, і журналісти, і західні та східні історики. Тому закономірно, що одні враження і емоції від текстів Олександра Мотиля та Володимира В'ятровича і зовсім інші від писань Романа Дубасевича, Володимира Павліва чи Костя Бондаренка. На полярних позиціях у висвітленні т.зв. "єврейського питання" стоять Іван-Павло Химка – діаспорний дослідник та Мойсей Фішбейн – громадянин України, український письменник та перекладач єврейського походження. Перший втягнув у необ'єктивну і безуспішну дискусію Марка Левицького, Зенона Когута, Аскольда Лозинського, а другий – наголошує на "єврейській карті" у російських спецопераціях проти України.

Західні ж дослідники Дейвід Марплз, Тімоті Снайдер та Пер Андерс Рудлінг теж далеко небезпристрасно намагаються навчити українців як і кого вважати національними героями, а кого фашистами і колаборантами. Окрему нішу займають тексти Ярослава Грицака, Василя Расевича, Андрія Портнова, Володимира Кулика. Цікавими є статті російського автора Кірілла Александрова та російськомовного Ігоря Ткаленка.

У польських авторів теж маємо розбіжні оцінки – одна у Гжегожа Россолінського-Ліебе та істотно інша у Анджея Еліаша. Якраз рядками з статті останнього й хочемо завершити аналіз збірки "Страсті за Бандерою".

А. Еліаш пише: "Донедавна Польща самостійно давала собі раду з відносинами з Україною і їх трагічною спадщиною. Нині вона покликала на допомогу трохи здивовану Європу. ... Диявол одягнув ризу і дзвонить хвостом на службу. Російська політика має довгу традицію застерігання світу від української загрози. У Польщі загалом знали, що це гра з крапленими картами. Усе кардинально змінилося через наших євродепутатів. Російська політика легко досягла стратегічної мети. Є "третій необхідний" у розмовах поляків з українцями не лише на історичні теми. Так польсько-російський стратегічний альянс, про потребу якого дискутують польські дипломати, підноситься на міцному фундаменті – загрозі коричневої України і спільних діях, щоб відвернути її. У польсько-українських відносинах те, що добре, вже було. Перед нами невідоме з Росією на тлі" (44).

Тому можна погодитися з думкою Олега Однороженка, що псевдо інтелектуальна постмодерністська мода має руйнівний вплив на молоде покоління істориків, спрямовуючи їхні зусилля на манівці крайнього релятивізму й конформізму. "Безапеляційні заяви прибічників постмодернізму, – пише він, – в ході дискусій стосовно шкільної програми з історії України про неможливість одночасно виховати моральну людину і патріота ведуть лише до одного – інтелектуальної капітуляції, за якою неодмінно настане політична" (45).

Варто зазначити, що на ці загрози ще в 90-х роках минулого століття звертав увагу Ярослав Дашкевич. Він вбачав небезпеку не лише з боку російсько-радянських тенденцій, а й від сформованих у західній історіографії постмодерністських ідей, які "рішуче і безапеляційно руйнують національну історію", спрямовуючи суспільство на хибний шлях "національного нігілізму під блискучою обгорткою космополітизму та громадянського суспільства".

Проблеми модернізму і постмодернізму Я. Дашкевич розглядає в багатьох працях, але найбільш повно це зроблено у дослідженні "Постмодернізм та українська історична наука", що побачило світ 1999 року (46) та "Українські історичні традиції: нація і держава" (47).

Зокрема в останній автор коротко, але чітко визначає свої методологічні позиції. Аналізуючи поняття нації і держави, він розкриває його трактування модерністами й постмодерністами, зазначаючи, що особисто "я дотримуюся примордіалістської точки зору". Так звані "примордіалісти" вважають, що етнос-нація – первинний прояв суспільства, що етнічний поділ відбувся на первісних стадіях розвитку людства, що етнос-нація проходить різні етапи розвитку, зберігаючи, однак, свою етнічність (етнію), тобто питомі основні етнічні ознаки" (48).

Щодо постмодернізму, Я. Дашкевич виділяє у ньому два періоди: 1) 30-х років, які він називає постмодернізмом І і 2) 60-70-х рр. – постмодернізмом II. Детально проаналізувавши обидва етапи появи, розвитку та ідеологічних засад цього явища, дослідник вважає, що постмодерністські ідеї поширюють в Україні такі видання, як "Дух і літера", журнали "Критика", "Аrt lіnе" та ін. Зважаючи на те, що фіксація постмодерністських центрів зроблена Я. Дашкевичем на кінець 90-х років минулого століття, варто зауважити, що і самих центрів, і видавництв, часописів і прихильників цього напрямку за останні десять років побільшало, про що свідчать і вище аналізовані праці.

У зв'язку з цим, особливий інтерес являють собою роздуми Я. Дашкевича над суттю постмодернізму, його впливами на методологію історичної науки, а також на політику й економіку. Він зазначає, що постмодернізм не сприяє деідеологізації мислення, а підміняє одну ідеологію іншою. Своєю схильністю до релятивізму та конформізму, постмодернізм, пише він, не забезпечує ідентифікацію національної ідентичності, він став своєрідною інтелектуальною модою, що "стала небезпечною для суспільства не лише національним індеферентизмом, але також застосуванням певного безвідповідального способу мислення в політиці та економіці" (49).

Якщо традиційна історіографія при допомозі наукових доказів, зазначає він, доводить, що щось трапилося в минулому, то постмодерністська історіографія веде лише від однієї інтерпретації минулого до іншої, не визначаючи для таких дій жодних наукових критеріїв. Ярослав Дашкевич робить принциповий висновок, що у постмодерністських "дослідженнях" знову запанувала перевага позаджерельних знань, відписаних і переписаних з попередніх робіт, без перевірки всіх цих відомостей на підставі автентичних джерел. Він наголошує на широкому руслі фальсифікації історії України в епоху постмодернізму. "З великою полегшою, – пише він, – було сприйнято можливість займатися теоретичною чи концептуальною історією з вихолощеним спрепарованим джерельним змістом цілком не зважаючи на те, що т.зв. теоретична чи концептуальна історія, позбавлена автентичного і об'єктивного (відповідно до стану джерел) історичного змісту, історією не є і не може бути" (50).

Будучи об'єктивним дослідником, Я. Дашкевич, в той же час, зауважує, що є єдиний позитив, який можна зарахувати на користь постмодернізму – це вивчення психології творчості історика. Постмодернізм зумів глибше від попередніх історіософських течій проаналізувати співвідношення історик – історичне джерело – історичний твір.

Концептуально важливими є висновки Я. Дашкевича про "внесок" постмодернізму до методології української історичної науки. До таких негативних впливів він відносить: руйнування межі між історичним дослідженням та белетристикою; десцієнізацію науки; дискредитацію макроісторії; надання переваги фрагментарним або незавершеним працям, в яких висвітлення явищ, подій, процесів продумано не доводиться до завершення, сюжетна лінія свідомо обривається, бо, мовляв, погляд на цілість, на розвиток від початку до кінця не є обов'язковою вимогою для історика; вишукування позасоціальних і позаполітичних причин для пояснення соціальних явиш; запровадження математизації історії; експериментування з історією в роді гри "що би було, якби було"; зведення історичної методики до дослідження тексту з намаганням викриття його, нібито, завжди прихованого змісту; заперечення достовірності історичних знань з позицій крайнього релятивізму.

Але особливо актуальним в сучасних умовах є акцент Я. Дашкевича на тому, що постмодернізм рішуче і безапеляційно руйнує національну історію, зокрема тих націй, які у XIX ст. визначили неісторичними, а також проголошення темами табу історії національно-визвольних рухів, соціальних революцій, заворушень, повстань, бунтів.

Врешті, прикінцеві висновки історика полягають в тому, що постмодернізм у заключних ланках свого розвитку – в політиці й економіці – вже довів до глибоких деструктивних змін, до відновлення тенденцій утворення нових або реставрація старих імперій, тепер знову в глобальних вимірах, до реального поділу на історичні та неісторичні нації, тобто такі нації, що нездатні самостійно вирішувати свою долю та утворювати незалежні держави. Тому ними треба керувати і знову включати в імперські структури" (51).

Окремо слід сказати про чотири останні книжки журналіста, телеведучого та історика Данила Яневського (52). Визначити жанр цих писань дуже складно. Очевидним є лише те, що це не наукове дослідження, а в кращому випадку така собі публіцистика з величезними претензіями на оригінальність. Отож, яку мету ставив перед собою Д. Яневський? Запропонувати нову концепцію історії України, зокрема подій 1917-1921 рр.? Якщо це так, тоді чому це робиться в такій зверхній, брутальній формі заперечення усього, що зробила до Д. Яневського українська історіографія?! Які ж нові джерела дозволили йому зробити такі категоричні, безапеляційні висновки, що повністю перекреслюють досягнення попередників? А це, виявляється, в основному тексти кандидатських дисертацій. Не сумніваючись у науковій вартості багатьох із них, все ж, загальновідомо, що чимало цих дисертацій писалися і захищалися у далекий від наукових принципів спосіб і являються в кращому випадку, лише перепусткою в науку чи до викладацьких кафедр. Тому робити на їх основі "переворот" в історичній науці не просто не личить, а є справою, принаймі некоректною, не говорячи вже про зверхній, дуже часто брутальний стиль цих писань.

А тепер детальніше про історичну концепцію Д. Яневського. Вихідною засадничою тезою є твердження про відсутність до 1917 р. таких понять, як "українські етнографічні землі", "Україна", "український народ". "Ніякого українського народу станом на 1917 р., – пише він, – не існувало, як не існувало й такої країни або держави, як "Україна". Вживання термінів "Україна" та "український народ" стосовно територій та населення, які в ХІ-ХVІІІ ст. входили до складу Київської Русі, Галицько-Волинського князівства, РП/ВКЛ, а наприкінці XVIII ст. були розділені поміж трьома (чому трьома не розумію – О.П.) імперіями, антинаукове. Суттєвий, а можливо, вирішальний внесок у формування цих антинаукових постулатів зробив М. Грушевський" (53).

Ця теза повторюється багато разів: "Ніякої України до серпня 1917 р. не існувало, і сам цей термін в політико-правовому адміністративному сенсі можна вживати виключно від серпня 1917 р." (54).

Фактично, Д. Яневський ставить під сумнів, чи навіть в категоричний спосіб заперечує всі попередні концепції революційних подій 1917-1921 рр. в Україні. Для нього не існує поняття "Українська революція", "національно-визвольний рух", бо на його думку в цей час не було не лише української нації, а й українського народу, української державності: "за останню тисячу років, аж до завершення Першої світової війни, не було жодної "української" державної формації" (55). Щодо дефініції "національно-визвольні змагання" –для того щоби визволятися, треба мати від чого визволятися. Наприклад, "визволятися" можна і потрібно від іноземної окупації. Чи мала місце така окупація в даному окремому випадку?".

Д. Яневський вважає, що Російська імперія "З правої точки зору ... ніколи Україну не окуповувала хоча б тому, що ніякої України як політичного, адміністративного або державницького поняття у згадані часи не існувало" (56).

Від таких абсурдних, так і хочеться написати шизофренічних, висновків про минуле, автор переходить до майбутніх пророцтв:

1. Сучасна держава Україна являє собою конгломерат нетотожних за обставинами походження та розвитку земель, об'єднаних в одній державі терористичними та / або адміністративними методами.
2. Держава Україна в її сучасному стані приречена.
3. Яких-небудь суттєвих, історичних, ментальних, правових, культурних, ідеологічних, економічних, психологічних або будь-яких інших причин, які уможливили б її продуктивний розвиток на власній основі не існує (57).

Що ж тут коментувати? Без сумніву – мова йде не про відсутність психологічних причин розвитку України на власній основі, а про психічні проблеми автора! Такі безглузді антиукраїнські пасажі відомі з XIX століття. І російська, і польська, і деякі інші історіографії вже твердили про Малоросію, Малопольшу, "Юго-Западньїй край", "Малопольску всходню" русинів, малоросів і т.д. То що ж намагається довести Д. Яневський?

Про антиукраїнські писання Бузини, Толочка, Табачника, сьогодні лише зауважимо, що детальний аналіз цих пасквілів зробив у своїх працях академік Іван Дзюба, зокрема в останній книзі "Прокислі "щі" від Табачника. Галичанофобія – отруйне вістря українофобії".

Аналізуючи такого роду "дослідження", не можна оминути одіозну книгу авторського колективу під загальною редакцією академіка Петра Толочка, видану за сприяння Фонду "Президентський центр Б. Н. Ельцина", російською мовою під назвою "Очерки истории Украины" (58). Вона написана з дещо інших – прорадянських, прокомуністичних, проросійських позицій, тоді як писання Д. Яневського завуальовано заангажовані в пропольський бік.

Про зміст і спрямування цього опусу стає зрозуміло як тільки ознайомишся з прізвищами авторів. Отже – керівник авторського колективу відомий своїми антиукраїнськими історичними концепціями та проросійськими політичними поглядами академік П. Толочко. Ще один спеціаліст з історії Київської Русі та Галицько-Волинського князівства, член-кореспондент Микола Котляр. Далі йдуть відомий радянський борець з "українським буржуазним націоналізмом" Рем Симоненко; не менш відомий своїми соціалістичними теоріями української революції, нинішній директор Інституту Національної пам'яті комуніст Валерій Солдатенко; колишній працівник ЦК КПУ Микола Шульга, філософ Є. Суіменко, покійний історик Є. Скляренко і широко відомий у вузьких колах – заступник керівника авторського колективу, кандидат наук Олейніков А. А.

Назад – у минуле! Таке основне спрямування текстів цих "Очерков". Шкода часу, паперу і чорнила, щоб детально описувати ці "совкові" писання. Тим більше, що це добре зробив Кирило Галушко. Він абсолютно слушно наголошує, що "українська навчальна література з історії, мабуть, із 1953 року не "збагачувалася" таким бездарним, недолугим та відверто ганебним для вищої освіти цивілізованої країни продуктом". Книжка є "механічним збірником різнорідних та різножанрових текстів, позбавлених якоїсь внутрішньої логіки та єдиної концепції. ... Я просто не знаю, як критикувати чи оцінювати такий виклад історії. Він просто перебуває в іншому історичному періоді, якійсь іншій геологічній епосі. Найближчий аналогічний текст – "Короткий курс історії ВКП(б) у редакції 1938 року. Читати це як новотвір 2010-го – все одно, що побачити на Хрещатику динозаврів. Єдина втіха полягає в тому, що цей текст переважно написано так, щоб викоренити будь-яку можливість його зрозуміти людиною, народженою після 1991 року" (59).

Про жовчні антиукраїнські писання Дмитра Табачника окрема розмова. Особисті історичні погляди і концепції, політичні переконання та партійна приналежність залишалися б його внутрішньою справою, якщо б не посада яку він займає і освітня політика, яку він проводить. У періодиці вже неодноразово зверталася увага на ініціативи і рішення цього чиновника, що очолює Міносвіти та науки. В царині мови це визначення російської мови, як мови міжнаціонального спілкування, вільний вибір мови навчання в обхід української, невизначеність базової мови для навчання в Україні, скасування держіспиту з української для бакалаврів; в літературі орієнтація на "духовні ідеали слов'янства", виняткова роль російської літератури, вилучення із шкільної програми творів про Голодомор та сучасних українських письменників, натомість додано розділ "українська російськомовна поезія"; в історії повернення до російськоцентричної, радянської концепції історії України, створення спільного підручника з істориками Російської федерації, заперечення Голодомору як геноциду українського народу, вилучення з відповідних розділів матеріалів про Івана Мазепу, Степана Бандеру, Романа Шухевича, Українських Січових Стрільців, вояків УПА, ігнорування Помаранчевої революції; нівелювання ЗНО, обмеження студентського самоврядування та університетської автономії і т.д.

Його зоологічна печерна українофобія систематично виплескується то у формі книжкових видань [Табачник Д. Утинный суп по-украински. – X.: Фолио, 2009; Табачник Д. Мир без Украины? – X.: Фолио, 2009; Крючков Г., Табачник Д. Фашизм в Украине: угроза или реальность? – X.: Фолио, 2008.], то в статтях й інтерв'ю, в періодиці, на радіо, телебаченні. Детальніший аналіз цих антиукраїнських пасквілів зробив академік Іван Дзюба в своїй книзі "Прокислі "щі" від Табачника. Галичанофобія - отруйне вістря українофобії" (60), тому наведемо лише принципове його зауваження: "Призначення Табачника, який виразно виявив свою войовничість у ставленні до того що він довільно називав українським націоналізмом, його, м'яко кажучи, вузький підхід до питань української культури і нетерпимість до інакодумців – призначення його керівником вирішального в гуманітарній сфері Міністерства освіти і науки викликало бурю протестів серед освітян і культурних діячів. Але Табачник стояв незламним перед шквалом дошкульних звинувачень, що виразно засвідчило: йому доручено важливу місію, і він її здійснюватиме за будь-яку ціну. ... Табачнику випала роль "наступального ідеолога, який готує ґрунт для політики партії (або запускає спробні повітряні кулі)" (61). 

Наведемо кілька найбільш українофобних висловлювань Д. Табачника: "Взаимная несовместимость менталитетов разных частей формально единого украинского этноса настолько велика, что можно смело утверждать о формировании в нем нескольких наций. ... Никак нельзя назвать представителями единой нации украинца юго-востока (чьи предки служили в Русской и Советской армиях), считающего родной общую русско-украинскую культуру, и того, кто радостно приветствует открытие памятников СС "Галичине" и жаждет дальнейшего ограничения прав русскокультурных сограждан. Если даже ограничится узкоэтническим фактором, то украинец юго-востока не имеет почти ничего общего с галичанами этногенез которых происходил в других государствах" . І далі про Галичину і галичан: "На смену польской культурной элите Львова пришли сказочные "укры" с полонин... Только в этом регионе, где лишь в первой половине двадцатого века вчерашние лакеи научились мыть руки и пить "господский напиток" – кофе, до сих пор не знают, что русские соседи познакомились с этим напитком, и прочими благами европейской цивилизации примерно тогда же, когда и сами европейцы ..., намного раньше отиравшихся на затворках Речи Посполитой карпатских пастухов'. А в газеті "Известия" він продовжує юродствувати: "Галичане практически не имеют ничего общего с народом Великой Украины ни в ментальном, ни в конфессиональном, ни в лингвистическом, ни в политическом плане. У нас разные враги и разные союзники. Более того, наши союзники и даже братья – их враги, а их "герой" (Бандэра, Шухевич) для нас убийцы, предатели и пособники гитлеровских палачей".

В такий брутальний спосіб Д. Табачник розправляється з "націоналістичними героями", в спосіб, який один із авторів називає не просто "українофобією та неврозом одного взятого політика, бізнесмена й колекціонера" а наголошує, що від таких слів "залишається тільки те, що визначається влучним російським словом "пошлость" та похідним від нього "пошляк"" (64).

Щодо спільного підручника та "синхронізації" історії з Росією український історик К. Галушко влучно зауважив, що "це зґвалтування за власним бажанням" (65).

Наукові акценти щодо цих новітніх битв за історію України зробив львівський професор Леонід Зашкільняк. Він зазначає, що розколота історична пам'ять сучасного українського суспільства це наслідок тривалого впливу та нав'язування українцям історичної пам'яті неукраїнських спільнот. Тому інерційне функціонування серед значної частини українського громадянства свідомісних структур неукраїнської історичної точки зору, передусім російської та радянської, є серйозною перешкодою для формування спільної української історичної пам'яті.

А підготовка спільного підручника з історії взагалі не вписується в жодні раціональні речі. "Погляд – синтез на історію, – пише він, – можливий лише з позицій одного історичного компонента, яким може бути нація, держава, територія, група (клас), економіка ідеологія, культура та будь-який інший елемент суспільності. ... Тому писати спільну історію України й Росії можна, відмовившись від українського або російського погляду на минуле. Таке об'єднання двох об'єктів вивчення або опису неможливе в принципі, бо означатиме зведення двох об'єктів в один. Якщо ми визнаємо два історичні об'єкти (або суб'єкти), то історично їх можна тільки порівнювати, а не об'єднувати".

В контексті нашої теми особливої актуальності набуває висновок Л. Зашкільняка про те, що: "Перші кроки нової української влади, коли йдеться про формування гуманітарного простору, на жаль, відбивають майже неприховане прагнення її адептів нівелювати все українське, призупинити формування української національної свідомості й спрямувати її в уже пройдене русло. Проте відомо, що два рази в одну ріку ще не вдавалося вступити нікому" (66).

Література
1. Полянський О. Вступ до методології історії / О. Полянський // Наук. зап. Терноп. держ. пед. ун-ту ім. В. Гнатюка. Серія: Історія. – Т., 2005. – Вип. І. – С. 186-193; Полянський О. "Історія України"; глобалізаційні виклики та постмодерністські інтерпретації / О. Полянський // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. – Л., 2008. – Вип. 16. – С. 668-675; Полянський О. "Історія України": глобалізаційні виклики та постмодерністські інтерпретації / О. Полянський // Актуальні проблеми вітчизняної та всесвітньої історії: Наукові записки Рівненського державного гуманітарного університету. – Вип. 13. Рівне. 2008. – С. 251-255.
2.Українська історіографія на зламі XIX і XXI століть: здобутки і проблеми / [кол. монограф.]; за ред. Леоніда Зашкільняка. – Л., 2004. – С. 41.
3. Мак-Ніл В. Піднесення Заходу. Історія людського суспільства з авторською ретроспективною передмовою. – К., 2002. – С. 11-12.
4. Козеллек Р. Часові пласти. Дослідження з теорії історії / Р. Козеллек. – К.: Дух і Літера, 2006. – С. 315.
5. Рюзен Й. Нові шляхи історичного мислення / Йорн Рюзен; [пер. з нім. Володимира Кам'янця]. – Л.: Літопис, 2010. – С. 10.
6. Рюзен Й. Нові шляхи історичного мислення / Йорн Рюзен; [пер. з нім. Володимира Кам'янця]. – Л.: Літопис, 2010. – С. 11, 12.
7. Там само. – С. 166.
8. Там само. – С. 160, 161.
9. Рікер Поль. Історія та істина / Поль Рікер; [пер. з ]. – Київ, 2001. – С. 35. 84.
10. Грицак Я. Страсті за націоналізмом / Ярослав Грицак. – К.: Критика, 2004. – С. 14.
11. Аркуша О. Польський і російський чинники у формуванні сучасної національної свідомості галицьких українців: історичний досвід і сучасні паралелі / Олена Аркуша // Історичні міфи і стереотипи та міжнаціональні відносини в сучасній Україні. – Л., 2009. – С. 176.
12. Касьянов Г. Ще не вмерла українська історіографія / Григорій Касьянов // Критика. – 2002. – Число 54. – Квітень. – С. 21.
13. Касьянов Г. "Націоналізація" історії: нормативна історіографія, канон та їхні суперники (Україна 1990-х) / Г. Касьянов // Українська історіографія на зламі XIX і XXI століть: здобутки і проблеми / [кол. монограф.]; за ред. Леоніда Зашкільняка. – Л., 2004. – С. 65.
14. Історичні міфи і стереотипи та міжнаціональні відносини в сучасній Україні / [кол. монограф.]: за ред. Леоніда Зашкільняка. – Л.: Ін-т українознавства ім. І. Крип'якевича НАН України, 2009. – 722 с.
15. Історичні міфи і стереотипи та міжнаціональні відносини в сучасній Україні / [кол. монограф.]; за ред. Леоніда Зашкільняка. – Л.: Ін-т українознавства ім. І. Крип'якевича НАН України, 2009. – С. 4.
16. Гирич І. Чи суперечить національний міф історичній правді? / Ігор Гирич // Українська історична дидактика. Міжнародний діалог. – Київ, 2000. – С. 47, 49.
17. Гирич І. Ярослав Дашкевич: нерозривність науки і суспільно-політичного життя / Ігор Гирич // "Учи неложними устами сказати правду": історична есеїстика. – К.: Темпора, 2011. – С. 32.
18. Гирич І. Історичні причини наших поразок і перемог / Ігор Гирич. – Л.: Піраміда, 2011. – С. 129.
19. Там само. – С. 134.
20. Детальніше див.: Полянський О. "Історія України": глобалізаційні виклики та постмодерністські інтерпретації / О. Полянський // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. – Л., 2008. – Вип. 16. – С. 668-675.
21. Зашкільняк Л. Виклики сучасної історіографії: світовий та український контексти / Л. Зашкільняк II Україна модерна. Число 9. – Київ-Львів, 2005. – С. 14.
22. Касьянов Г. Ще не вмерла українська історіографія / Григорій Касьянов // Критика. – 2002. – Число 54. – Квітень. – С. 20.
23. Історична освіта: європейський та український досвід. Викладання національної історії в школах Центральної і Східної Європи / [пер. з нім.]. – К: "К.І.С.", 2010. – 288 с.
24. Іванов О. Вступне слово наукового редактора / Олександр Іванов // Викладання національної історії в школах Центральної і Східної Європи / [пер. з нім.]. – К.: "К.І.С.", 2010, –С. 5.
25. Маєр Роберт. Передмова до українського видання / Роберт Маєр // Викладання національної історії в школах Центральної і Східної Європи / [пер. з нім ] – К., – "К.І.С.", 2010. – С. 11.
26. Там само. – 14-17.
27. Маєр Роберт. Аналіз українських шкільних підручників із всесвітньої історії XX ст. / Роберт Маєр // Викладання національної історії в школах Центральної і Східної Європи / [пер. з нім.]. – К.: "К.І.С.", 2010. – С. 180.
28. Іванов О. Образ Європи нового часу в українських шкільних підручниках історії / Олександр Іванов // Викладання національної історії в школах Центральної і Східної Європи / [пер. з нім.]. – К.: "К.І.С.", 2010. – С. 224-225.
29. Стецевич К. "Націєтворення" держави перехідного періоду – на прикладі українських шкільних підручників / К. Стецевич // Викладання національної історії в школах Центральної і Східної Європи / [пер. з нім.]. – К.: "К.І.С.", 2010 – С 285
30. Там само. – С. 268-269.
31. Докл. див.: Гончаренко Н. Козацькі повстання і війни у шкільних підручниках: усталені та нові інтерпретації / Н. Гончаренко II Викладання національної історії в школах Центральної і Східної Європи / [пер. з нім.]. – К.: "КІС" 2010. – С. 244-265.
32. Зашкільняк Л. Україна між Польщею і Росією: історіографія та суспільна свідомість / Л. Зашкільняк // Український історичний журнал. – 2005. – №5. – С. 109.
33. Стецевич К. "Націєтворення" держави перехідного періоду – на прикладі українських шкільних підручників / К. Стецевич // Викладання національної історії в школах Центральної і Східної Європи / [пер. з нім.]. – К.: "К.І.С.", 2010. –С. 274, 278, 284.
34. Расевич В. Політика пам'яті і подолання міжнаціональних стереотипів в сучасній Україні / В. Расевич // Історичні міфи і стереотипи та міжнаціональні відносини в сучасній Україні / [кол. монограф.]; за ред. Леоніда Зашкільняка. – Л.: Ін-т українознавства ім. І. Крип'якевича НАН України, 2009. – С. 62-66.
35. Страсті за Бандерою: статті, есеї / упоряд.: Т. С. Амар, І. Балинський, Я. Грицак. – К.: Грані-Т, 2010. – 400 с. (Серія Dе рrоfundis).
36. В'ятрович В. Ставлення ОУН до євреїв: формування позиції на тлі катастрофи / В'ятрович. – Л.: Вид-во "Мс", 2006. – 144 с.
37. Расевич В. Політика пам'яті і подолання міжнаціональних стереотипів в сучасній Україні / В. Расевич // Історичні міфи і стереотипи та міжнаціональні відносини в сучасній Україні / [кол. монограф.]; за ред. Леоніда Зашкільняка. – Л.: Ін-т українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, 2009. – С. 66.
38. Голик Р. "Западенці, москалі та східняки": російські візії Галичини і галицькі візи Росії в дзеркалі історичних стереотипів / Р. Голик // Історичні міфи і стереотипи та міжнаціональні відносини в сучасній Україні / [кол. монограф.]; за ред. Леоніда Зашкільняка. – Л.: Ін-т українознавства ім. І. Крип'якевича НАН України, 2009. – С. 284.
39. Іван-Павло Химка. Чи українські студії повинні захищати спадщину ОУН-УПА? / Іван-Павло Химка, Зенон Когут // Страсті за Бандерою: статті, есеї / у поряд.: Т. С. Амар, І. Балинський, Я. Грицак. – К.: Грані-Т, 2010. – С. 150-151, 153, 163.
40. Фішбейн Мойсей. Єврейська карта у російських спецопераціях проти України / Мойсей Фішбейн // Страсті за Бандерою: статті, есеї / упоряд.: Т. С. Амар, І. Балинський, Я. Грицак. – К.: Грані-Т, 2010. –- С. 235, 236.
41. Крим Анатолій. Бенкет шакалів над розтерзаною українською літературою / Анатолій Крим // Універсум. – 2011. – № 3-4. – С. 29-30.
42. Кисельов Леонід. ... все на свете - только песня на украинском язьіке: Поезії. – К: Факт, 2006. – С. 62.
43. Там само. – С. 93.
44. Еліаш Анджей. Польща-Україна: невідома з Росією на тлі / Анджея Еліаша // Страсті за Бандерою: статті, есеї / упоряд.: Т. С. Амар, І. Балинський. Я. Грицак. – К.: Грані-Т, 2010. – С. 319-320.
45. Однороженко О. Битва за історію. 20 років потому / О. Однороженко // Український тиждень. – №9. – 4-10 березня, 2011. – С. 42.
46. Дашкевич Я. Постмодернізм та українська історична наука /Ярослав Дашкевич // "Учи неложними устами сказати правду": історична есеїстика. – К.: Темпери, 2011., – С. 329-346.
47. Дашкевич Я. Українські історичні традиції: нація і держава / Ярослав Дашкевич // "Учи неложними устами сказати правду": історична есеїстика. – К.: Темпори. 2011. – С. 41-69.
48. Там само. – С. 43; Детальніше про примордіалізм див.: Кара-Мурза С. Г Концепции этничности: примордиализм // httр:// www.соntrtv.ru/соmmоn /1991/; Касьянов Г. Теорії нації та націоналізму. – Київ: Либідь, 1999. – С. 264-283.
49. Дашкевич Я. Постмодернізм та українська історична наука / Ярослав Дашкевич // "Учи неложними устами сказати правду": історична есеїстика. – К.: Темпора 2011. – С. 335.
50. Там само. – С. 340.
51. Там само. – С. 346.
52. Яневський Д. Загублена історія втраченої держави / Д. Яневський. – X.: Фоліо,
– 252 с.; Проект "Україна", або Таємниця Михайла Грушевського. – X.: Фоліо, 2010. – 315 с,; Проект "Україна", або Спроба Павла Скоропадського. – X.: Фоліо, 2010. – 284 с.; Проект "Україна", або Крах Симона Петлюри. – X.: Фоліо, – 315 с.
53. Яневський Д. Проект "Україна", або Таємниця Михайла Грушевського / Д. Яневський. – X.: Фоліо.: 2010. – С.15.
54. Яневський Д. Проект "Україна", або Спроба Павла Скоропадського /Д. Яневський. – X.: Фоліо. 2010. – С. 4.
55. Яневський Д. Загублена історія втраченої держави / Д. Яневський. – X.: Фоліо 2009. – С. 13.
56. Там само. – С. 47.
57. Яневський Д. Проект "Україна", або Спроба Павла Скоропадського /Д. Яневський. – X.: Фоліо, 2010. – С. 5.
58. Очерки истории Украины / П. П. Толочко, Н. Ф. Котляр. А. А. Олейников [и др.]; под общей ред. П. П. Толочко. – К.: "Киевская Русь", 2010. – 480 с.
59. Галушко Кирило. Парк радянського періоду. Новий довгоочікуваний посібник з історії України для вишів, рекомендований відомством Дмитра Табачника, повертає нас у 1937 рік / Кирило Галушко // Український тиждень. – 2010. – № 37. – 10-16 вересня. – С. 50.
60. Дзюба І. "Прокислі "щі" від Табачника. Галичанофобія – отруйне вістря українофобії" /І. Дзюба. – Дрогобич: Коло, 2010. – 112 с.
61. Дзюба І. "Прокислі "щі" від Табачника. Галичанофобія – отруйне вістря українофобії"/І. Дзюба. – Дрогобич: Коло, 2010, – С. 4.
62. Табачник Д Мир без Украины? / Д. Табачник. – X.: Фолио. 2009. – С. 336-337. 63. Там само. – С. 439-440.
64. Ворс Самійло. Аристократ у Матриці / Самійло Ворс // Український тиждень. – 2011. – №5. – 4-10 лютого. – С. 11.
65. Галушко К. Політика забуття / К. Галушко // Український тиждень. – 2010. – №46. – 12-18 листопада. – С. 32.
66. Зашкільняк Л. Залежна від політики / Л. Зашкільняк // Український тиждень. – 2010. –№ 25-26. – 25 червня-1 липня. – С. 41.

Олег Полянський, канд. істор. наук, професор кафедри гуманітарних дисциплін Львівського державного університету фізичної культури.


Комментариев нет:

Отправить комментарий