Мені тяжко забирати слово до питання
українсько-жидівських відносин, бо на підставі мого
республікансько-демократичного креда та політичної і особливо воєнної
діяльности в часі ІІ-ї світової війни, німецькі нацисти, на основі інформації
українських антисемітів, уважали мене юдофілом і польонофілом. Я ж ніколи не
вважав себе жодним «філом», а коли на початку німецькосовєцької війни, в
районах, де до 15-го листопада 1941 року, в обійдених німцями багнистих теренах
Полісся, була наша воєнна адміністрація, не був не тільки розстріляний, але
навіть ограбований якоюсь бандою жоден поляк та жид, то це випливало з нашого
воєнного обов’язку забезпечити життя і майно всього населення даної території.
Натомість пізніше, коли контрольовану нами територію посіла німецька
адміністрація, а ми пішли в протинімецьке підпілля — і звідти протестували
проти винищування німцями жидів і поляків на українській території як
національних меншин України, то це також не було ніяке «філство», а державні
методи дії.