19.12.2013

В СРСР офіційно українців на кілька мільйонів було більше, ніж росіян. Про це знали і Сталін, і Гітлер.

У 1931 році в СРСР проживав 81 мільйон українців і тільки 77 мільйонів росіян - така цифра вказана у книзі "На великой стройке", виданій 1931 року в Ленінграді.

Чи відомо, що першою державою, котра визнала ГОЛОДОМОР, була фашистська Німеччина? І це не дивлячись, що між Сталіним та Гітлером існували пречудові відносини.

Ще в далекому 1935 році на з'їзді НСДАП міністр освіти та пропаганди Йозеф Гебельс виголосив промову "Комунізм без маски".
В ній мова йшла про страшний злочин більшовиків проти українського народу, про винищення голодом  (ЛИШЕ ЗА ОДИН РІК!!!) протягом 1933-1934 років майже 6 мільйонів людей.

22.11.2013

Чому Росія та Ізраїль не визнають Голодомор 1932-33 років геноцидом українських селян

Єврей Соколинский Давид — глава Винницкого ГПУ в 1932-1933 гг.
Соколинський Давид,
голова Вінницького ГПУ в 1932-1933 рр..
Із документів. Статистичні відомості про кількість, національність, освіту і партійність співробітників Комісаріату Продовольства УРСР станом ні 1 січня 1922 року: Національність: росіян – 634, євреїв – 419, українців – 53, поляків – 16, німців – 10, латишів – 7, білорусів – 5, караїмів – 3, інших - 7. За освітою: виша - 119, середня – 640, нижча - 288, домашня - 79, неписьменних – 28. Партійність: комуністів – 52, кандидатів у КП – 4, КСМУ – 14, РСДРП – 4, Бунд -3, Паоло-Ціон (сіоністська партія) - 3, Безпартійних – 1058. Рахую в процентах: росіян – 55,0, євреїв – 36,3, українців – 4,5, інших - 4,2.

Можна не сумніватися, що подібне співвідношення було і в інших комісаріатах, та що воно суттєво не змінилося на початок 30-х років, бо справу марксистів-параноїків (Леніна і Троцького) продовжив марксист-садист Сталін (бувший розбійник і стукач). Особливо його "талант" проявився при призначенні нелюдів керувати НКВС, які підбирали помічників по своєму "образу і подобію". Тому й виконавцями на місцях стали розбійники, злодії, ледарі, гультяї ( виродки), непридатні до нормальної людської праці. Постає висновок: здійснили убивство голодом понад 7 млн. українських селян, в основному, росіяни-комуністи і євреї, бо вони займали керівні посади з низу до верху, як більш ідейні і освічені.

13.11.2013

З ким билися партизани в Білорусі?

Республіка-партизанка. Такий стереотип, здається, навічно почеплений на Білорусь. І лише через багато десятиліть після закінчення війни дослідники заговорили про те, що білоруський опір зовсім не було таким однорідним, як стверджують підручники, а заслані з російського тилу для організації партизанського руху чекісти не сильно відрізнялися у своїх звірствах від передових німецьких загонів...

Багато творів одного з найстаріших білоруських письменників Віктора Казько присвячені військовим подіям. Критики одностайні: якщо визнаний класик військового жанру Василь Биков у своїх книгах відобразив саме пекло війни, то Казько, як ніхто інший, проникливо показав війну очима дитини. А яка війна в літературі ще не описана? 

«- Правдиво не описана війна партизанська, сільська, близька до громадянської. У нас не сказано про те, якою вона була: і жорстокою, і кривавою, і смішною. Не показаний селянин, який мав піднімати дітей, сіяти хліб і годувати дві влади - німецьку і радянську, партизанську. І німці, і партизани, як могли, обдирали селянина, і саме він найбільше вистраждав у цій війні. Ця «війна під стріхами», як її назвав Олесь Адамович, до цих пір залишається невідомою. 

07.11.2013

Імперське невігластво (відповідь одному професорові)

Нещодавно телеканал «Время» демонстрував виступ петербурзького професора Андрія Буровського, який в контексті розповіді про російську царицю Катерину ІІ назвав запорізьких козаків «зграєю розбійників та авантюристів, космополітичне зборище авантюристів і деструктивних елементів».
Сьогодні в Росії продовжується фальсифікація української історії, російському суспільству втовкмачують в голови негативний стереотип українця, голосять про зраду українців Російській імперії і приснопам’ятного СРСР та інші негації, що стосуються України і нинішньої її влади.

Нещодавно телеканал «Время» демонстрував виступ петербурзького професора Андрія Буровського, який в контексті розповіді про російську царицю Катерину ІІ назвав запорізьких козаків «зграєю розбійників та авантюристів, космополітичне зборище авантюристів і деструктивних елементів». Отже, типове твердження в дусі великодержавного шовінізму. Цей патентований критикан підкреслює, що Січ була зборищем авантюристів, яка заважала експансіоністським планам російських царів. Щось подібне було і в Радянському Союзі, де всі українські політичні лідери були «буржуазними націоналістами», німецько-австрійськими чи польськими «прихвоснями» чи «посіпаками». Нині та ж ситуація, зрештою, така вже природа імперіалізму, а російського, особливо, фальшувати історію, принижувати національну гідність підкорених народів, чіпляти вигідні для себе ярлики на невигідних для себе осіб, здійснювати традиційне «поділяй і пануй». Нашарування радянщини роблять цю імперську перверзію особливо гидкою.

02.11.2013

Звільнення Києва: сотні тисяч життів – до свята Жовтневої революції

Танк з бійцями Першого Українського фронту на вулиці Червоноармійській. Київ, 1943
Танк з бійцями Першого Українського фронту на вулиці Червоноармійській. Київ, 1943

Бранців озброювали половинками цеглин і кидали на німців... То був другий геноцид проти українців... «На хрена обмундировывать и вооружать этих хохлов?» - сказав Жуков... Бранців озброювали половинками цеглин і кидали на німців... То був другий геноцид проти українців... 

Свято звільнення чи День жалоби? 

Довго думав, як назвати матеріал про визволення Києва від німецьких окупантів у листопаді 1943 року й вирішив, що цей заголовок буде найточніший. Писати чергові оди радянській владі й «талановитим» командирам Червоної армії, які виграли війну з Німеччиною не збираюся – останнім часом бажаючих це робити вдосталь. Хотів би вкотре нагадати прихильникам Комуністичної партії та її лідерам, що війну виграли не Сталін і Жуков, а прості люди, які мільйонами віддавали своє життя заради Перемоги, іноді через елементарні примхи тодішніх керівників.
Відомо, що звільнення столиці України 1943 року було приурочене до 26-ї річниці Жовтневої революції. Аби виконати побажання Сталіна, тодішні воєначальники загубили сотні тисяч людських життів, але наказ головнокомандувача виконали. Нещодавно представники комуністів зареєстрували в Верховні Раді законопроект про відзначення Жовтневої революції на державному рівні, а цей день у календарі зробити вихідним і, як на мене, дуже ймовірно, що за абсурдний документ врешті-решт проголосують нардепи більшості, адже вони не знають історії або підігрують у розумінні її північним сусідам. Комуністи (верхівка яких перебуває на утриманні в олігархів) давно нав’язують суспільству брехливу ідею про те, що без Жовтневої революції не було б сучасної України...
У мене при одній тільки думці про те, що в нас святкуватимуть день приходу до влади більшовиків, які за понад сімдесят років свого панування знищили мільйони українців і ніколи не визнавали української державності, мурашки бігають по тілу.
Та повернемося до звільнення Києва.
Нещодавно на Хрещатику став невільним слухачем радянських пісень на воєнну тематику, що гриміли в динаміки й, очевидно, за задумом організаторів готували киян до чергової річниці звільнення міста від нацистів. Згоден, такі дати в історії народу потрібно згадувати, навіть на державному рівні, от тільки не розумію оці радісно-святкові формулювання: «Святкуємо чергову річницю звільнення Києва», «Столиця відзначила чергову річницю звільнення від нацизму» тощо. Мені видається, що справедливо було б у всіх церквах і соборах міста відправити літургію по невинно загиблих під час звільнення Києва й відмовитися від цієї комуністичної тарабарщини. Повідомлення про цей день мали б звучати так: «Кияни в черговий раз відали дань загиблим визволителям», «У столиці пройшла молебень по загиблих воїнах у боях за Київ»...

Битва за Київ: погляд очевидця

“Уже в перших днях липня значніші партійні робітники Києва почали вивозити свої родини на схід, за ними – менші, а там – і дрібнота з партійних комітетів потяглася за ними... Ця паніка керівних верхів не могла не знайти відгомону в масах і, справді, - підсиливши ті настрої, що панували в широких колах населення, - вона набрала лише інших форм, а саме: небувалого масового дезертирства. Неявка покликаних мобілізацією резервістів набрала масового характеру. Я добре пам‘ятаю японсько-російську війну, яка, як відомо, була дуже непопулярна в народі; не менш добре пам‘ятаю першу світову війну. Пробувши три роки на фронті, я добре знаю настрої солдатських мас, але чогось бодай здалека подібного мені не довелося ні спостерігати, ні чути”.
Це – фрагмент з книги “Велика Вітчизняна війна”. Саме так, у лапках. Написав її Федір Пігідо-Правобережний (1888-1962). Його біографія була стандартною для великого числа наддніпрянської інтелігенції. Селянин із Стайків на Київщині, він здобув середню медичну та вищу економічну освіту, потім працював у радянських виробничих структурах, викладав у вузах. У часи війни перебував на зайнятій нацистами території, потім, як і сотні тисяч українців, евакуювався на Захід, не бажаючи знову опинитися під владою Сталіна. Прихильником нацизму ніколи не був. Працював в українських емігрантських виданнях, у наукових центрах, був активним діячем Української революційно-демократичної партії. Вперше книга його спогадів опублікована в Канаді 1954 року, перевидана в Україні 2002 року. Але, боюся, вона відома тільки кільком тисячам допитливих читачів...

27.10.2013

Російську мову в українських містах впровадили через поліційний терор

Російська мова у Києві і, взагалі, на Правобережжі до початку ХІХ століття практично ніде не звучала, а звучали майже виключно українська, єврейська (ідиш) та польська, що, власне, й була панівною (теж з «історичних» причин) принаймні до 1830 року.
Таку позицію висловив політолог Микола Рябчук в інтерв’ю ZAXID.NET.

25.10.2013

Музей окупації Латвії: роздуми українського музейника

До написання цієї статті про Ризький Музей окупації Латвії мене підштовхнула думка про його незвичність та актуальність, якої іноді так бракує нашим музеям.
Я була в цьому музеї 1 вересня цього року. Після його відвідання у мене з’явилося немало причин замислитися над побаченим, проаналізувати та зробити деякі висновки не лише з позиції громадянина, а й з точки зору музейного працівника. Можливо, моя оповідь буде сплітати в одну думку аналіз кількох тем, проте хочу написати саме про цей музей.
З Вашого дозволу, я не торкатимуся тут мого враження щодо інших музеїв та музейно-туристичної складової Риги, як столиці держави, на загал. Про це, мабуть, варто написати окремо, бо є про що говорити, порівнювати, аналізувати.
Отже, експозиція в Музеї окупації побудована таким чином, що її можна і варто оглядати самостійно, бо це дає можливість не поспішаючи за екскурсоводом, за його текстом і думкою, усе прочитати, поміркувати, а якщо треба — повернутися на кілька експонатів назад — і ще раз усе переглянути. У музеї, не дивлячись на вихідний день та на вир розважального життя зовсім поруч (музей знаходиться в історичній старій частині Риги), багато відвідувачів, переважно різного віку туристів; усі уважно читають тексти (трьома мовами) і, таким чином, самостійно «йдуть по експозиції». Спочатку у мене склалося враження, що у них взагалі немає екскурсоводів, бо за текстами, світлинами й експонатами і так все зрозуміло відвідувачу, якщо допитливість вже привела його до музею. Зрештою таки виявилося, що для туристів тут ні екскурсійного супроводу, ні аудіогідів немає, і далі стане зрозуміло чому. Екскурсовод-науковець лише для учнів (екскурсійних груп) дає деякі пояснення та коментарі, бо молоді люди іще не зовсім готові до повноцінного й самостійного сприйняття матеріалу.

17.10.2013

Суперечливість політики „українізації” та її впливу на розвиток українознавства

В умовах розбудови незалежної України неухильно зростає роль українознавства, історії його розвитку. З огляду на це, актуальним є осмислення уроків і суперечливого досвіду запровадження українознавства в системі освіти та розгортання українознавчих досліджень в умовах більшовицької політики “українізації” 1920-х – початку 1930-х років. У наявних працях [1] ця проблема ще не дістала належного висвітлення. Їх автори здебільшого зосереджуються на формуванні української інтелігенції, запровадженні української мови, розвитку національної освіти і культури, розгортанні репресій тощо. Метою пропонованої статті є з’ясування впливу політики “українізації” на розвиток українознавства, її позитивних і негативних наслідків для нього.

Як відомо, в процесі національно-визвольних змагань 1917–1920 років, відновлення і розбудови національної державності в період Центральної Ради, Гетьманату та Директорії українознавство отримало потужний імпульс для саморозвитку, але він був згорнутий збройним експортом більшовицького режиму з Росії і насадженням його в Україні. Наштовхнувшись на шалений спротив національно-демократичних сил, більшовики були змушені в спекулятивних цілях вдатися до гасел національно-культурного відродження. Маневром для своєрідного “утихомирення” стало загравання з некомуністичними силами українського суспільства під маскою захисту його національних інтересів для остаточного встановлення своєї влади і насадження відповідної ідеології[2, 572]. Одним із засобів реалізації цієї мети став спецпроект під гучною назвою політики “коренізації” (або „українізації”). Ця політика розглядалась як складовий елемент стратегії придушення українського руху опору, завоювання українського села, радянізації суспільства, легалізації, а відтак і виявлення справжніх борців за українську справу. Попри позитивні моменти, які створювали сприятливе середовище для розбудови українознавства, багато хто з інтелігентів зрозумів досить швидко її реальну сутність. В оприлюдненій празьким журналом „Нова Україна” статті „Модерні єзуїти” Д. Ісаєвич наголошував, що „українізаторська місія більшовиків” є не що інше, як підготовка широкомасштабного нищення всіх проявів українства та заманювання з еміграції українських елементів при створенні позитивного іміджу більшовицької влади у світової громадськості[3, 366]. Недаремно ж більшість науковців бере цей термін у „лапки”.

Битви за історію України: від постмодерністських інтерпретацій до прямої українофобії

В суспільствах і державах всіх часів і народів історична пам'ять, історичні знання, історична свідомість і, взагалі історія, відігравали важливу роль, як своєрідне "легітимне посвідчення" спільноти, її уявлень про навколишній світ і своє власне місце у ньому. Тому питання про те, що таке історія, що і як вона вивчає, наскільки об'єктивними є історичні знання та історична наука стають визначальними, вихідними в процесі історичного пізнання. Свого часу нам уже доводилося порушувати ці та інші проблеми методології історії (1).

В даній статті робиться спроба проаналізувати деякі нові тенденції в сучасній українській історіографії, які, з одного боку тісно пов'язані з т.зв. "постмодернізмом", а фактично ліберальними космополітично-глобалістськими рецептами писання історії України, а з другого – з прямими українофобськими фальсифікаціями. Тобто, антиукраїнський наступ йде не просто по всьому фронту, який в основному "тримають мертві герої", а спрямований в основи нації – її історію, мову, літературу , культуру, звичаї, традиції, церкву, інформаційний простір і т.д.

У цій битві за збереження національної ідентичності важливе місце посідає історія України, як наукова та навчальна дисципліна. Адже, історична пам'ять – це своєрідний духовний потенціал народу, а історичні традиції є духовним світоглядним оснащенням спільноти, яка намагається себе усвідомити та ідентифікувати, як народ та націю. Тому історична пам'ять є основою для історичної свідомості того чи іншого народу, а на їх ґрунті формується національна свідомість. Виходячи з цього, зрозуміло, що в умовах незалежності історики чи не вперше отримали можливість подивитися на історію України не просто незаангажованим поглядом, а образно кажучи, через "українські окуляри", тобто поглянути на національну історію очима українця! Це надзвичайно принципово, оскільки впродовж століть нам, українцям, нав'язували російські, польські та інші історичні схеми, а нині постмодерністські, космополітично-глобалістські концепції. Зважаючи на те, що прихильники цих теорій спираються на західну постмодерністську історіографію є потреба, принаймні стисло, зупинитися на окремих основних її постулатах.

03.10.2013

Российские историки просят убрать непатриотичные картины Репина из Третьяковки

Иван Грозный убивает своего сына

Историки и общественные деятели просят убрать картину Ильи Репина «Иван Грозный и сын его Иван 16 ноября 1581 года» в запасники, поскольку она, по их мнению, оскорбляет патриотические чувства русских людей. Об этом говорится в обращении общественности к министру культуры России Владимиру Мединскому и директору Государственной Третьяковской галереи Ирине Лебедевой, распространенном в сети интернет.

Авторы обращения отмечают, что в галерее множество замечательных картин, которые по-своему отражают художественные поиски лучших представителей русского народа, талантливых художников. «Однако в замечательном собрании галереи есть ряд картин, содержащих клевету на русский народ, на русское государство, на русских благочестивых царей и цариц», - пишут авторы послания, отмечая, что таким картинам явно не место в этом собрании русских живописных шедевров.

02.10.2013

...І не морочити собі голову міфічною «Великою Україною»

Миколa РЯБЧУК

(епістолярне інтерв'ю)

Листування відходить в минуле. Можна шкодувати, можна з цього тішитися, але такою є реальна тенденція. Поки ж тенденція не стала фактом, поки «відходить» ще не стало «відійшло», пропоную вашій люб'язній увазі – за погодженням з Миколою Рябчуком – епістолярне обговорення його недавнього тексту «Замість "відродження"»

Микола Рябчук

— Отже, Миколо, замість сподіваної єдиної громадянської української нації (чи то, правильніше, громадянської нації України) маємо в Україні дві етнічні нації. Одна – «примордіальна» українська нація («правильна» в посполитому розумінні), інша – з, як Ти пишеш, «тутешньо-реґіонально-совєтсько-східнослов'янською ідентичністю» або, за Шульманом,  «українська східнослов’янська». Ти наполегливо уникаєш її атрибувати як російськомовну. Більше того, сутність її, диференціюючий чинник  окреслюєш «інтерналізацією, тобто присвоєнням, прийняттям в себе, у своє «я» російських імперських міфів та російсько-совєтської спадщини». А під усіма іншими оглядами, в тому числі мовою чи політичними преференціями, – «можуть не відрізнятися від носіїв української "емансипованої" ідентичності». Я не буду говорити про статистичну кореляцію між інтерналізацією «русскаго міра» і мовою та певними політичними преференціями – я хочу спитати: а чи оце прийняття в себе російських імперських міфів не веде в масі своїй (бо, звичайно, є індивідуальні винятки) причинно-наслідковим зв'язком до російськомовності? І чи не є електоральні результати певним семантичним диференціалом, що проявляють оцю інтерналізацію?

— Взагалі, кожну спільноту бажано називати так, як вона себе називає сама. У нашому випадку це  проблематично, бо одні й другі називають себе «українцями». Точніше – «українцями» й «укрáинцами» (з характерним південноруським наголосом на «а», всупереч стандартній російській граматиці). Можна б, звісно, піти шляхом такого розрізнення, але його побічний ефект – імпліцитне ототожнення спільноти «укрáинцев» з російською мовою. А тим часом ситуація значно складніша. Я згоден, що російська мова є дуже важливим маркером, який з високою мірою вірогідності вказує на певні політичні орієнтації, цінності, символічні коди. Вказує, але не детермінує. Існує справді висока статистична кореляція між мовою й ідентичністю, проте нема абсолютної, жорсткої залежності.

23.09.2013

Население России не приемлет логики и правды. Вся загадка души русских состоит в том, что это душа раба


Уважаемый господин Мак-Кейн!

Я прочитал Ваш ответ на обращение Путина в американской прессе. В своей статье Вы обращаетесь к народу России. Вы жестоко ошибаетесь, разделяя в своем обращении население России и Путина.

Путин не свалился с неба, это такой же гражданин России как и те, кто его выбирал. Можете ли Вы представить себе, господин Мак-Кейн, толпу, раз за разом выбирающую себе предводителем преступника, а именно вора и убийцу? Это и есть русский народ. Я отвечаю за свои слова. Фальсификации выборов, в которых обвиняют Путина, несомненно, были. Но основная масса населения на самом деле голосовала за Путина. Я лично знаю нескольких человек, которые продали свои голоса за 1500 рублей (это немного меньше 50$). У меня есть факты, фамилии. Но в доказательствах нет необходимости, в российском сегменте интернета можно найти множество откровений таких «избирателей».

Ваше обращение построено на логических выводах, следующих из общеизвестных фактов. Но население России не приемлет логики и правды. Правда убийственна для них потому, что она разрушает все мифы, на которых построено это государство тотальной лжи.

19.09.2013

Как Московия присвоила историю Киевской Руси

Киев, Украина

Создавая свое украинское государство, украинцы должны пересмотреть и уточнить свою историю, основываясь на правде, достоверных фактах и ​​исторических событиях. Пребывая на протяжении веков под властью завоевателей, украинцы фактически были лишены возможности влияния на формирование национального сознания и развитие истории, в результате чего история Украины написана в основном в угоду этим завоевателям. Особенно не выяснено является вопрос о претензии и притязания Московии, а в дальнейшем России, на историческое наследие Киевской Руси.

В романе-исследовании В. Билинского (Страна Моксель или Московия//Киев: Издательство им. Елены Телиги, 2008, 2009, в трех книгах) сообщаются факты, взятые из исторических источников (преимущественно русских), свидетельствующие о коренном искажении истории Российской империи , направлено на создание исторической мифологии о том, что Московия и Киевская Русь имеют общие исторические корни, Московия имеет "наследственные права" на Киевскую Русь. 

Обычное мошенничество московитов, присвоивших себе прошлое Великого Киевского княжества и его народа, нанесло страшный удар по украинскому этносу. Теперь задача состоит в том, чтобы на основе правдивых фактов, раскрыть лживость и аморальность московской мифологии.

16.09.2013

Сабра и Шатила. Годовщина, забытая всеми

Это произошло 31 год назад, 16 сентября 1982 г. Расправа была столь ужасающа, что многие до сих пор не могут о ней забыть. Для жертв и горстки выживших это был 36-часовой холокост без капли милосердия. Он был спланированным и контролируемым. Но по сей день убийцы так и не наказаны.
Сабра и Шатила, два лагеря беженцев в Ливане, стали театром этой расправы. Первый уже стерт с лица земли, а второй остается жутким напоминанием о бесчеловечности одних людей по отношению к другим – мужчинам, женщинам и детям, более конкретно – бесчеловечности Израиля и людей, продвигавших его интересы.
Были международные свидетели – врачи, медсестры, журналисты – которые видели жутчайшие сцены и тщетно пытались донести до мира увиденное. Это была человеческая дикость и варварство в худших проявлениях, и д-р Анг Сви Чай была одним из очевидцев всего этого во время работы в Палестинском обществе красного полумесяца (PRCS).
Люди со следами пыток. Почерневшие тела, от которых доносился смрад обожженной плоти от тока электрических проводов, все еще обвивавших их безжизненные конечности.
Люди с вылезшими из орбит глазами. Неузнаваемые лица с черными пробоинами, погрузившиеся их в темноту еще до наступления смерти.

14.09.2013

Военные преступления большевиков: уничтожение Киева

29 сентября украинские власть имущие опять будут поминать в Бабьем Яре несуществующих жертв мифического расстрела, а 24 сентября как всегда никто из них не вспомнит о тысячах киевлян, заживо сгоревших в огненном холокосте 1941 года...


!941 Киев, Крещатик, центральная часть города, аэрофотосъемка
Это не Гамбург и не Дрезден в 1945 г., это - разрушенный большевиками Киев в 1941 г.

Поразительно, но это факт: более семи десятилетий прошло со времени трагедии в Киеве, но до сих пор отсутствуют комплексные, целостные, основанные на достоверном материале исследования обстоятельств и топографии уничтожения большевиками зданий и населения Киева осенью 1941 года. Незнание правды и полуправда под личиной правды о трагедии закономерно порождают многочисленные мифы. Судя по всему, пришло время сказать правду о том, что же произошло в Киеве в конце сентября - начале октября 1941 года.

В обращении по радио 3 июля 1941 г. Иосиф Сталин призывал советских граждан к всенародной борьбе с немецко-фашистскими захватчиками. Она предусматривала, в частности, уничтожение перед наступающим врагом мостов, дорог, порчи телефонной и телеграфной связи, поджог лесов, составов. Делалось это с одной целью: создать невыносимые условия врагу (о мирных жителях никто не думал).
"...не оставлять противнику ни одного килограмма хлеба, ни литра горючего. Колхозники должны угонять весь скот, хлеб сдавать под сохранность государственным органам для вывозки его в тыловые районы. Все ценное имущество, в том числе цветные металлы, хлеб и горючее, которое не может быть вывезено, должно безусловно уничтожаться.
В занятых врагом районах нужно создавать партизанские отряды, конные и пешие, создавать диверсионные группы для борьбы с частями вражеской армии, для разжигания партизанской войны всюду и везде, для взрыва мостов, дорог, порчи телефонной и телеграфной связи, поджогов лесов, складов, обозов". 

12.09.2013

КГБ использовал евреев для того, чтобы «обуздать» украинцев

Лекция, с которой выступил Владимир Вятрович на «Историческом клубе», получила название «Проти oунiвсько-сiонiстської спiвпрацi» (что дословно можно перевести как «Против оуновско-сионисткого сотрудничества»), а тема лекции была сформулирована так: «Провокации Комитета Государственной Безопасности, направленные на обострение отношений между украинским и еврейским национальными движениями». 

В ходе своего выступления Владимир Вятрович, на примерах исторических документальных свидетельств, рассказал о деятельности КГБ, с помощью которой советская власть во второй половине ХХ века стремилась «обуздать» украинских националистов, используя для этого, в частности, обвинения в антисемитизме членов Организации Украинских Националистов (ОУН). По словам историка, основой для этой лекции стала его собственная работа «Кухня антисемитизма от КГБ», которая широко известна и активно обсуждается в научном мире не только Украины, но и за рубежом.

26.08.2013

В Вильнюсе открылась выставка, посвященная оценке советских преступлений

По сообщениям литовских СМИ, в Вильнюсе, в мемориальном комплексе «Тускуленского парка скорби» состоялось открытие международной выставки о зверствах Москвы в Восточной Европе.

Выставка уникальна тем, что она создана с участием 13 ведомств из разных стран. Ее цель показать, что русские обрекли десятки миллионов гражданских лиц на мучительную смерть, нарушили естественное духовное и материальное развитие общества, разделили Европу на восточную и западную.

Передвижная выставка, посвященная оценке советских преступлений, уже побывала в шести странах Европы, в том числе — в Польше, Эстонии и во дворце европарламента в Брюсселе.

Эта выставка оформлена как альбом с черными страницами, на которых представлена статистика из стран, пострадавших от русских. На них указано, сколько гражданских лиц пострадало от геноцида, военных преступлений, массовых убийств, депортаций и выселений, этнических чисток, смертной казни и тюремного заключения по политическим причинам, от рабского труда и других международных преступлений.

Холокост vs. Голодомор


У евреев есть (богоизбранная) национальность, но нет Родины. Израиль не может быть родиной евреев по одной простой причине: родину невозможно кому-то навязать или назначить. Всю историю человеческой (для гоев) (людоедской для богоизбранных) цивилизации у нации не было Родины. Причин тому чуть более триллиона, начиная с основной: семья, родина в жизни людоеда не главное. Главное - это еда. Люди.

Был ли Холокост уроком? А сколько до этого было уроков? Нет, конечно. Холокост - это источник репараций и мощнейший инструмент удержания евреев в отдельно-взятом Израиле, но не всех. Многие таки предпочли остаться в живительной среде среди гоев. Почему Израиль? Пострадала национальность, а репарации получает государство? Тот же инструмент консолидации: хочешь получать пособие, - становись гражданином Израиля.

Українофобія - сучасне суспільне збочення чи невтішний вирок часу?

Кому могло приснитись на зорі української незалежності у найстрашнішому сні, що на 22-гому її році українофобія стане звичним явищем, за яке навіть ніхто нікого не карає. В Україні захищають всіх: нелегальних мігрантів, національні та сексуальні меншини, борються з ксенофобією, антисемітизмом, та тільки українців у власній державі можна ображати без жодної за те відповідальності.

Напередодні Дня Незалежності України 3 серпня 2013 року була вчинена чергова спроба дати «ляпаса» українським патріотам з боку проугорського українофобськи налаштованого священика Мукачівської греко-католицької єпархії Даниїла Бендаса, який у с. Мала Копаня Виноградівського району, за підтримки угорського консула в м. Берегово Іштвана Товта, провів наукову практичну конференцію з питання ліквідації радянською владою Мукачівської греко-католицької єпархії, рішенням якої стала ультимативна вимога до владики Мілана Шашіка зняти мораторій на розповсюдження українофобської монографії «П'ять років за колючим дротом», що обманним шляхом та зловживанням довірою останнього була видана у 2008 році на кошти єпархії.

25.08.2013

Битва під Оршею. Князь Острозький проти князя Московського

Є в українській історії кілька переможних битв, на згадку про які негайно лунають гнівні крики про "брехню, підлі інсинуації" та навіть "роздмухування міжнаціональної ворожнечі". Одна з них – битва під Оршею, яка відбулася майже 500 років тому.
8 вересня 1514 року союзне військо Великого князівства Литовського і Польського королівства, очолюване руським князем Костянтином Острозьким, розбило армію Московського князівства.
За що воювали
Наприкінці XV сторіччя між Литовською і Московською державами розгорнулася запекла боротьба за давньоруську спадщину. Питання стояло руба: кому в разі перемоги домінувати в Центрально-Східній Європі.
Велике князівство Литовське ще протягом ХІІІ – XV ст приєднало до себе більшість руських князівств і земель. Але Московське велике князівство намагалося (і не безуспішно) підкорити їх своїй владі.
У листопаді 1512 року цар Василій ІІІ без оголошення війни розпочав наступ на Велике князівство Литовське (ВКЛ). Безпосередньою метою наступу став Смоленськ. Проте московським військам довелося здійснити три кампанії, аж поки 31 липня 1514-го фортеця не капітулювала.
 Внаслідок московсько-литовської війни 1512-22 років Москва отримала Смоленськ. Місто повернулося до складу Великого князівства Литовського у 1611 році, в часи Сагайдачного. Знову Смоленськ став московським у 1654-му, під час спільних козацько-московських дій на території нинішньої Білорусі
Ця перемога створила хороші умови для наступу на внутрішні райони Литовської держави. Польський король і Великий князь Литовський Сигізмунд І Ягеллончик уже майже рік намагався зібрати військо. Проте шляхта не поспішала вставати під прапори, а грошей на найманців у державній скарбниці не було.

23.08.2013

Замість «відродження»

Миколa РЯБЧУК

Миколa РЯБЧУК

Здається, вже й найрожевіші оптимісти погоджуються, що процес формування і консолідації модерної української нації виявився значно складнішим, ніж це виглядало два десятиліття тому. Тоді, на світанку української незалежності, переважав погляд, що головною причиною запізнілого та/або сповільненого національного самоусвідомлення українського етносу є несприятливі соціально-історичні умови, передусім – його бездержавний статус та репресивно-асиміляційний характер держав, до яких той злощасний етнос належав. Здобуття українцями державної незалежності уявлялося таким чином не лише звільненням від цих неґативних, гальмівних чинників, а й ледь не автоматичним утіленням позитивної націєтворчої програми, окреслюваної переважно у романтичних термінах ХІХ століття як “національне пробудження”, “відродження” чи “опритомнення”.

Це наївне, як виглядає тепер, уявлення ґрунтувалося на суто есенціалістському розумінні нації як одвічної, “примордіальної” сутності, створеної Богом або Природою, незмінної загалом у своїх найпідставовіших якостях, хоча й піддатливої на всілякі деструкції та деформації під дією репресивних або й геть руйнівних соціально-історичних сил. Здобуття незалежності відтак бачилося як можливість легко і швидко усунути всі амнезійні та денаціоналізаційні спотворення і вивільнити з-під них, наче із палімпсесту, “справжню”, неспотворену русифікацією та совєтизацією сутність українського народу.

21.08.2013

Московский потоп осенью 1941 года

Взорванный шлюз на канале Москва—Волга

К концу ноября 1941 года немцы практически окружили Москву. На западе были взяты Можайск, Нарофоминск, Малоярославец. С юга наступала 2-я танковая армия Гудериана. 53-й армейский корпус двигался к Серпухову, окружая с севера Тулу, на подступах к которой стояла дивизия Штеммермана. 17-я бронетанковая дивизия 24-го корпуса выдвигалась к Кашире, а войска 47-го корпуса вели бои на подступах к Рязани.

Уже под парами стоял литерный состав, готовый отвезти Сталина на безопасное расстояние от фронта в Куйбышев. Гудериан получает приказ двигаться в направлении Горького, замыкая кольцо окружения вокруг Москвы с юга в районе Петушков. Однако когда он подошел к Коломне, наступление захлебнулось. 

И что странно: еще не подошли к Москве сибирские дивизии, а Сталин уже перебрасывает войска с севера Подмосковья на юг. Хотя только что командующий Западным фронтом Георгий Жуков просил Верховного о подкреплениях на севере, на линии Крюково-Рогачево.

При этом на севере Подмосковья, несмотря на оголенный фронт, никакого движения не происходит. Группой армий «Центр» под командованием фельдмаршала фон Бока давно взят Калинин, стоит сорокаградусный мороз, свободен ледяной покров Московского моря (Иваньковское водохранилище), никаких войск на противоположной стороне Волги у Калининского фронта практически нет.

18.08.2013

Севастопольский миф

Севастополь, 1941

Легендарный Севастополь,
Неприступный для врагов,
Севастополь, Севастополь —
Гордость русских моряков.
Петр Градов

Песня «Легендарный Севастополь» написана в 1954 году. В золотой фонд советского музыкального искусства она не попала, но в июле 1994 года решением городского совета Севастополя была утверждена официальным гимном города. Разумеется, не случайно. После распада СССР миф о «Севастополе — городе русской славы» взят на вооружение сторонниками восстановления империи, как в самой России, так и за ее пределами. В последние годы он стал частью новой идеологии, создаваемой Кремлем. Последняя во многом — собрание мифов: о прекрасном или, наоборот, ужасном прошлом, но обязательно о светлом будущем; о великой войне и великой победе; о злобных врагах; суровых, но мудрых вождях; славных и бесстрашных героях. Разрушение таких мифов вызывают злобу не только власти, но и масс. Власть культивирует их, чтобы укрепить свое господство. А для большинства подданных они, подобно наркотику, создают иллюзорную вселенную, в которой человек, ощущая причастность к чему-то грандиозному, забывает о тяготах и убожестве жизни.

17.08.2013

В Умані жиди вчинили наругу над християнською святинею


Паломництво хасидів до Умані Черкаської області до могили духовного лідера Цадика Нахмана починається з грандіозного скандалу.

Каменем спотикання між хасидами та місцевими жителями став поклонний хрест, встановлений на честь 1025-річчя Хрещення Русі - він дратує жидів. У вівторок ситуація досягла апогею - розп'ятого на хресті Ісуса розписали словами на івриті. У перекладі напис свідчить: «Не гнівіть бога». Місцеві жителі обурюються.

Учасники громадянської інформаційної війни

Внутрішня громадянська інформаційно-психологічна війна ведеться проти багатьох країн, в тому числі й проти країн колишнього Радянського Союзу. В умовах інформаційно-психологічної війни можна також виокремити діючих осіб, тільки основний удар спрямовано не на тіло людини, а на її душу, на моральні якості людини.

Російський вчений В. Задерей зробив досить вдалу спробу охарактеризувати сучасне суспільство на пострадянському просторі. Він визначив п'ять типів людей, які беруть участь у внутрішній громадянській інформаційній війні. Згідно з його класифікацією, до громадянського суспільства належать такі дійові особи:

1. «Явні паразити», які свідомо і цілеспрямовано ведуть захоплення території і ресурсів країни (1–2 %).
2. «Мародери» — підсобники ворога, які поспішають нажитися в умовах безладу і хаосу (5–7 %).
3. Основна маса населення (80–85 %) — «живі трупи», жертви інформаційно-психологічної війни, які фізично ще виживають, але моральних сил для опору вже немає. Це основний суб'єкт маніпуляції, що діє на них як допінг. Але час минає і вимагає значно сильнішу дозу допінгу, щоб маси в потрібний час проявили активність, зокрема й на виборах.
4. «Контужені» в інформаційній війні (5–7 %). Вони розуміють усі процеси, що відбуваються, але втішають себе різними ілюзіями, готові до боротьби, але не здатні бачити шляхи цієї боротьби і стають заручниками різних лідерів, у тому числі й штучно саме для них створюваних.
5. «Передовий загін» (1–2 %), це саме ті бійці, які не тільки розуміють, що триває Четверта світова війна, а й ведуть посильну боротьбу за свободу й незалежність Батьківщини.

«Интеграция с треском провалилась»

Интервью газеты «Дойче Штимме» с американским психологом и публицистом профессором Кевином Макдональдом о группах в биологии и о нашем коллективном выживании.

Кевин Макдональд 
Вопрос: Господин профессор Макдональд, в Вашей «Трилогии об иудаизме», вызвавшей такие жаркие споры в Америке, Вы рассматриваете иудаизм с эволюционно-психологической точки зрения. При этом Вы говорите о групповой стратегии. Что именно нужно под этим понимать?

Макдональд: Когда я начал писать об иудаизме как групповой стратегии, статус групп в эволюционной теории был еще проблематичным. Тогда предполагали, что основа естественного отбора совершается исключительно на индивидуальном уровне. Я выдвинул теорию, что человеческие группы могут организовываться так, что естественный отбор может также действовать и между группами. Это стало темой моей первой книги об иудаизме «A People That Shall Dwell Alone: Judaism As a Group Evolutionary Strategy» [«Народ, который должен жить в одиночестве. Иудаизм как эволюционная групповая стратегия»].

16.07.2013

Філологи вирішили скласти поіменний список українофобів

Українські філологи з різних регіонів України збираються створити "Книгу ганьби", в яку впишуть всіх українофобів та їх діяння. На сторінках книги будуть розміщені імена та вчинки українських діячів, які нашкодили державності України. Ідею створити "Книгу ганьби" підтримали не лише галицькі освітяни, а й вчителі із Сходу України та Криму. 

Реального примірника книги наразі немає, але її автори обіцяють вписати в неї перше ім'я уже у вересні 2013 р. За словами філологів, найвірогідніше першим у переліку українофобів стане міністр освіти Дмитро Табачник.

"Ми створимо сайт Всеукраїнської асоціації викладачів української мови та літератури. Саме на цьому ресурсі започаткуємо Книгу ганьби, в якій поруч з ім'ям "героя" будуть перелічені і його дії", - розповів декан філологічного факультету Львівського національного університету імені Івана Франка Ярослав Гарасим.

14.07.2013

Агентурная разведка и наглость: закат американской разведки

Правительство Соединенных Штатов выцарапывает все электронные данные из индустрии телекоммуникаций, частные предприятия телекоммуникационной индустрии и фирмы, занимающиеся программным обеспечением, используют огромную сеть «задних дверей» и процессов сбора информации. Навсегда ушли времена, когда правительственные чиновники подслушивали боссов элиты преступного мира из автомобилей, переоборудованных для ведения «прослушки». Распространение технологии позволило нашему правительству и большинству правительств других стран использовать программное обеспечение по определению голоса и автоматизированные процессы, чтобы следить за всем, что только можно обработать.  
Я не хотел бы преуменьшать ужасающую и напоминающую антиутопию Оруэлла природу этих процессов, но их нужно рассматривать в контексте. Возможности этого режима в действительности следить за коммуникацией между людьми (а не просто записывать и складывать в архив), очень ограничены, и со временем станут еще более ограниченными. Собственно, у этого правительства сейчас есть меньше доступа к группам диссидентов внутри США и к контролю над ними, чем было у  него еще до того, когда вообще был изобретен транзистор. Люди с полным основанием озабочены из-за технологии и проникновении, и я сам сторонник самой лучшей практики коммуникативной защищенности, но ведь технология и так никогда не была узким местом, по меньшей мере, для правительства Соединенных Штатов.

10.07.2013

15 мифов российской истории - правда и ложь


Феномен «крепостного права» - это феномен истинно московский, и он многое объясняет. Во всем мире рабами были представители других народов и рас. И только в России рабами было свое же население.

МИФ 1. „РОССИЯ”
Все народы именуют и называют себя сами. Изменения названий стран и народов бывают довольно часто. Но почему России потребовалось брать себе иностранное название? Это парадокс, который встречается редко. Ведь было бы странно, если бы немцы вдруг стали называть себя не «Deutsche», а взяли бы себе название «Allemand», т.е. как их называют соседи французы. Но в случае с Россией это считается нормальным. Почему?

Да потому что просто выгодно. Это еще можно было бы понять, если бы, допустим, греки в определенный период называвшие Русь «Руссией», открыли ее для Европы и мира, т.е. все другие народы узнали Русь именно как «Руссию» от греков – это было бы понятно. Но все не так. Царь Петр в 18 веке берет для Московии заморское название Русссия, которое не употреблялось уже сотни лет, а к землям московским вообще никогда не применялось, и называет им страну. Зачем? Ответ прост.

10.06.2013

Власть собственности или собственность власти?

Спустя 22 года после получения независимости Украины сохраняет множество рудиментов сталинского государства. Государственные институты и услуги постепенно приватизируются крупным капиталом. Это влечет постоянное ухудшение качества государственных услуг и его общей импотентности. В Украине назрела и перезрела реформа собственности.
Об этом размышлял в своем докладе «Власть собственности или собственность власти: к реформе собственности в Украине» директор Института глобальных стратегий Вадим Карасев. Доклад бы прочитан в Украинском революционном клубе в сентябре 2012 года.
Добрый день уважаемые слушатели Украинского Революционного Клуба. Если говорить о настоящих партиях снизу, у которых есть идеология, существует интеллектуальная инфраструктура, есть низовая активность, то они начинались с клубов. Может быть, вот здесь формируется зародыш такой новой украинской партийности, потому что эти партии сверху — партии денег, а не партии людей, уже достали. Они просто пока достали, но они скоро достанут страну, или просто ее угробят. Поэтому очень приятно, что существует такая возможность, чтобы выступить и на очень непростую тему — на тему собственности.
Если кратко сказать, что делать с частной собственностью в Украине? То, что сейчас у нас называется частной собственностью, имеет к ней очень отдаленное отношение. Она может быть названа «условная», «наделенный» кто-то собственностью, у нас есть «назначенные» собственники. Например, крупные олигархи, они же все назначенные были, особенно в России, а устоявшейся, защищенной частной собственности, и собственности вообще в Украине и на постсоветском пространстве нет.
Собственность это действительно всеобъемлющее понятие, охватывающее все сферы нашего бытия. Например, собственность — это суды. Нет суда нормального, нет собственности — завтра ее отберут. Сегодня вы собственник, а завтра — вы никто. Раз вы не знаете, будет у вас завтра эта собственность или нет, вы не будете в эту собственность вкладывать, не будете ею нормально распоряжаться, вы не будете заниматься ею как активом, как меновой ценностью. Нельзя заниматься тем, чего у вас нет.

30.05.2013

Регіонали заговорили мовою класиків

Впродовж останнього часу Партія регіонів все частіше використовує у своєму суспільно-політичному лексиконі слова "фашизм" та "нацизм".
Ці терміни з минулого століття стали особливо популярними в середовищі правлячого режиму після появи у парламенті фракції ВО "Свобода".
Частота експлуатації Партією регіонів міфу про "фашистську загрозу в Україні" різко зросла у зв’язку із стрімким падінням рейтингу цієї колоніальної олігархічно-монополістичної сили.
Гарячково намагаючись зберегти рештки електорату на фоні тотального "покращення життя", організованого Партією регіонів, політтехнологи від влади вдалися до останньої крайньої спроби відвернути від себе народний гнів.
Тепер вони навішують на тих, хто становить найбільшу загрозу для панування нинішнього корумпованого режиму, ярлики "фашистів" та "нацистів".
Регіонали так активно захопились словесним жонглюванням, що заяви Вадима Колесніченка, Олени Бондаренко, Інни Богословської, Михайла Чечетова, Миколи Азарова, Геннадія Кернеса, Михайла Добкіна і інших менш відомих представників нинішньої влади цілковито копіюють московську комуністичну риторику часів існування совєтської імперії.
Іноді здається, що їхніми вустами промовляють комуністичні діячі періоду радянської імперії, а то й сам Йосиф Сталін.
Саме Партія регіонів – партія найкрупніших олігархів-капіталістів, стала активним ініціатором відродження в Україні сталінських комуністичних штампів, які використовуються нею задля очорнення своїх найбільш небезпечних політичних опонентів. Чому ж так сталося?

24.05.2013

Голокост українців у Львові

Жертвы НКВД, Львов, 1941 г.

Рано утром 30 июня 1941 г. Львов был занят немецкими войсками. В город вошли части 1-й горнострелковой дивизии 49-го горнострелкового корпуса 17-й армии, а также батальон полка особого назначения “Бранденбург” с приданным украинским батальоном “Нахтигаль”. Во второй половине дня во Львове появилась походная группа ОУН (б), которая вечером того же дня на скорую руку провела собрание украинских национальных организаций, на котором было объявлено о независимости Украины и назначен глава “правительства” - первый заместитель Бандеры Я. Стецько; последний поручил И. Равлику организовать милицию для установления порядка и обеспечения безопасности граждан, а также приказал передать по радио сообщение о провозглашении независимости Украины [1].
Сформированная ОУН милиция, используя обнаружение в тюрьмах города жертв массовых расстрелов, совершенных НКВД в конце июня, возложила на евреев коллективную ответственность за эти убийства и еще в тот же день приступила к арестам евреев-мужчин. Арестованные доставлялись на участки милиции и уже там подвергались истязаниям. Часть арестованных была пригнана в тюрьмы города, чтобы похоронить обнаруженные там жертвы НКВД. В телеграмме 49-го горнострелкового корпуса в штаб 17-й армии, отправленной в 12.00 1 июля, об этих жертвах говорится следующее: 
“…После вступления немецких войск 30.6.41 во Львов в трех тюрьмах города были обнаружены несколько сот трупов мужчин и женщин, которые были убиты в течение последних дней. Так, в подвалах военной тюрьмы Львова только в одной камере были обнаружены около 120 трупов мужчин и женщин, сложенных друг на друга. Наибольшее количество убитых было выявлено в тюрьме ГПУ. В одной комнате тюрьмы друг на друге лежали 65 трупов мужчин и женщин. Во дворе тюрьмы были обнаружены 2 массовые могилы, в которых находилось около 150 трупов. Еще одна массовая могила была подготовлена для захоронения других убитых. В камерах тюрьмы ГПУ также находится много убитых, точное количество которых не могло быть установлено, так как вход в эти камеры замурован. Как показал осмотр обнаруженных трупов, убийству предшествовали сильные пытки и истязания. На всех частях тела трупов имеются тяжелые ранения от ударов и уколов. У некоторых трупов были раздавлены и переломаны пальцы рук и ног. Убитые в основном являются украинцами, остальные поляки. По показаниям свидетелей, в эту тюрьму были также доставлены 2 раненых немецких летчика… Наверняка, и оба этих летчика находятся среди убитых, которых невозможно идентифицировать” [2].

Визначення терміну «Українофобія»

5 березня 2013 року народними депутатами від ВО «Свобода» Ігором Мірошниченком та Олександром Мирним на розгляд парламенту був поданий законопроект № 2342-1 «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо запобіганню та протидії дискримінації в Україні». Депутати, зокрема, пропонують законодавчо закріпити поняття українофобії як однієї з форм дискримінації. Під українофобією розуміються рішення, дії або бездіяльність, спрямовані на приниження України як держави, української нації, культури, мови, історії та традицій.

«Українофобія – форма дискримінації, яка полягає в рішеннях, діях або бездіяльності, спрямованих на  приниження України як держави,  української нації, культури, мови, історії та традицій.» 

25.04.2013

Заборонені теми в соціальних мережах

Хочете бути популярним – покажіть цицьки, намалюйте карикатуру на Христа, дістаньте пісюн. Особливо великі шанси, якщо ви, або вас… і ви гей, що відстоює сімейні цінності. Популярно виступати проти жорстокого поводження з тваринами (хоча продовжують їсти мясо). Можна все, якщо не пробуєте серйозно виступити (вибачаюсь, висловитись) за національне, релігійне, расове, анти-гомосексуальне.

Диктатура лібералізму вражає своїми лагідними, добрими очима. Цього разу не буду згадувати, скільки мільйонів тон вибухівки щороку підривають борці за мир. Так завжди було. Але все одно кожного разу, коли згадують страшні війни римської імперії, різанину козаків, хрестові походи, нацистську Німеччину як причину кровопролиття чи контролю особистості виникає дисонанс. Але ж кровопролиття відбувається не в нашому місті, і канонади артилерії десь далеко в Афганістані, Іраку, Сербії. Так далеко, що для нас ця відстань тотожна рокам, скажімо 1943-45-м. Давно це… далеко це було. Але репресивний апарат ліберальних структур знаходиться поруч. Але для тебе (мене), обивателя, – це не відчутно. Так само казали в радянські часи про більшовицьку владу. Ори землю, здавай профспілкові внески, виконуй норму, ходи на суботники, голосуй по команді і все буде ОК. Дисидентів реально не розуміли. А хулі вони висовуються?

Коли ж і ми спробуємо підняти голову, то побачимо, що аргументи автора статті – не параноя. Якщо ви – публічна особа, журналіст, посадовець, то навіть не думайте про свободу слова. Вона для гомосексуалістів, феміністок та супротивників релігійних культів. Їм можна казати все, незважаючи на свій соціальний статус. Але спробуйте ви зачепити єврейське питання... Ось бачите, я навіть не написав, яке саме питання, але речення вже вважається антисемітським. Про євреїв можна писати або добре, або не писати. Забанять. Натомість на днях Іван Ургант у передачі «Смак» заявив, що він «порубав зелень, як червоний комісар мешканців українського села". Навряд би він наважився на аналогічну метафору, скажімо, щодо порося в мікрохвильовій пічці та євреїв-в’язнів Освенціму.

Спробуйте ви, як публічна особа, висловити думку щодо небезпеки емігрантського руху з Африки, і вас заклеймують фашистом. Журналіст після матеріалу на цю тему більше не знайде роботи, кінорежисер не знайде інвесторів. Навіть знаменитий «жорсткий» режисер Тарантіно в кожному фільмі вилизує дупу «униженным и аскарбленным» націям. Мені, як і більшості читачів цього тексту, байдужі питання африканців, євреїв та гомосексуалістів. Але вражають репресії за розмови на подібні теми. Гомофобія, фашизм, антисемітизм… Моя мати, працювала в київській гімназії східних мов. Учням по шкільній програмі довелося пояснювати, що гомофобія – це погано, що є хлопчики, які люблять хлопчиків. За власну думку щодо цієї теми почалася сварка з директором. Довелося йти з роботи. Чи хочемо ми, аби цьому вчили наших дітей? Якщо ми пояснимо дитині вдома, що насправді це погано, ми в її очах, за курсом підручника «Валеологія» будемо гомофобами. Поганими людьми, коротше кажучи. Педераст, як колективний Сталін. Про нього так само – або добре, або ніяк.

Якщо ви – лідер націоналістичного, антигейського, християнського фундаменталістського руху, вам однозначно ніколи не дадуть візу в Євросоюз та Штати.

Але існують люди, які не є журналістами або чиновниками. Існують блогери. Кожен, хто має доступ до І-нету, має право голосу. Коли це почалося, ми думали, це збільшення свободи. Перевороти й заворушення в багатьох країнах зорганізувалися з дискусій та груп у соцмережах. Тут можна писати все. Писати все про ворогів лібералізму. Саме в країнах з таким правлінням можна було писати все проти влади. Але варто нам зачепити демократичні «цінності»... Можна ставити карикатури на Христа, опускати Чавеса, постити еротичні картинки з монашками. Але напишіть із п’ять постів на Фейсбуку про, скажімо, геїв чи репресії ліберальної диктатури, і вам пришлють повідомлення з аватарками ваших друзів, яких ви маєте вгадати. Якщо ж не встигнете за 3 хвилини – вас забанять. Причина бану та, що ви не знаєте своїх друзів, а отже, є спамером, ботом, чи ще чимось жахливим. Тобто, забанити можна будь-кого. Але банять тих, хто підіймає анти-ліберальні гасла. Днями мою знайому Надію Моклюк забанили за православні дискусії на антидемократичні теми. Особливо розсмішило, коли забанили ЖЖ Дмитра Корчинського за те, що він розсилає спам і є ланкою в мережі ботів. Цей мій Фейсбук із часом теж забанять, скопіюйте матеріал, аби поміркувати потім. Соцмережі для писання ні про що. Або про переваги лібералізму. Крок в сторону, і ви ізгой.

Система влаштована так, що можливостей для спілкування обивателів дедалі більше. Свобода слова надзвичайна. Пиши, що хочеш. Говори, що хочеш. Але нас із вами туди не беруть. Точніше, не братимуть. Випруть. Щасливе майбутнє лібералів не для нас. Його контролюють педерасти. І в прямому значені, і в переносному.

Олексій Середюк

15.04.2013

Зло поряд і всередині

Українці мають навчитися використовувати українофобію як один із засобів подолання власного малоросійства

«Фашисти», «нацисти», «бандерівці», «хохли», «українофоби», «русофоби», «антисеміти» — цими та іншими численними словами переповнений інформаційний простір. Вживають їх хаотично, доречно й не доречно, нівелюючи та затьмарюючи первинні сенси, розмиваючи межі між добром і злом, своїм та чужим. У таких умовах українські інтелектуали прагнуть допомогти собі та оточенню додати трохи здорового глузду в цей хаотичний потік, виробити власний, україноцентричний, погляд на минуле та сучасне, донести його до масового читача та глядача, долаючи перешкоди та використовуючи надзвичайно мінімальні можливості.

28 березня 2013 року у Львові у рамках XXIV наукової сесії Наукового товариства ім. Шевченка, на спільному засіданні Комісії спеціальних (допоміжних) історичних дисциплін, Мовознавчої комісії і Правничої комісії у приміщенні Львівського національного університету імені Івана Франка відбувся ІІІ Всеукраїнський семінар «Українофобія як явище та політтехнологія». Науковці та представники громадськості головним чином обговорили визначення терміна «українофобія» (філологічний, історичний, політологічний, юридичний, філософський аспекти) та окреслили явища, які породжують українофобію: великодержавний шовінізм, імперіалізм, нацизм тощо, напрацювали пропозиції практичного реагування на прояви українофобії (моніторинг, правове реагування тощо).

Ініціаторами проведення семінарів є співробітники одного з найпродуктивніших осередків української історичної науки — Львівського відділення Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського Національної академії наук України А. Гречило, Н. Халак та ін. І це не дивно, адже засновником осередку був найвидатніший український історик другої половини ХХ ст. Ярослав Дашкевич, який у 1990-х роках одним із перших звернув увагу на небезпеку розгортання українофобських політтехнологій та, власне, вживав це поняття для характеристики явищ ненависті до українського та України, завдання їй шкоди, підриву соборності тощо.