30.09.2008

До 90-річчя декрету «Про червоний терор»

Червоний терор
Хуторяни І.Афанасюк і С.Прокопович, були оскальповані живцем. У ближнього, І.Афанасюка, на тілі сліди опіків від розпеченої шашки

5 вересня 2008 року виповнюється 90 років з дати прийняття радянським урядом декрету «Про червоний терор», що став законодавчою базою для проведення масштабних репресій у відношенні імущих шарів населення: священнослужителів, інтелігенції, підприємців, офіцерів, чиновників.

При цьому фізичне винищення неугодних режиму почалося ще восени 1917 р.

У перший тиждень піс­ля Жовтневого перевороту, 31 жовтня 1917 р., у Царському Селі в Петрограді червоногвардійцями був убитий протоієрей Іоанн Кочуров.

У період із грудня 1917 р. по січень 1918 р. в Севастополі було по-звірячому убито близько 800 офіцерів і цивільних осіб. У Євпаторії стратили понад 300 чоловік, попередньо піддавши їх катуванням. Страти вчинялися на гідрокрейсері «Румунія» і транспортному судні «Трувор». Жертву виводили з трюму на палубу, роздягали, відрізали ніс, вуха, губи, статеві органи, відрубували руки, ноги і скидали в море.

У Сімферополі «ворогів революції» убивали на залізничному вокзалі. Не­щасних били прикладами, кололи багнетами, живими кидали в паровозні топки... 

Спалахами неймовірної жорстокості супроводжувалося придушення повстань у Ярославлі, Рибінську, Муромі, Лівнах.

Саме до цього періоду відносяться вказівки Леніна з вимогами «провести нещадний масовий терор проти куркулів, попів і білогвардійців», «розстрілювати змовників... нікого не запитуючи і не допускаючи ідіотської тяганини».

Широко практикувалося узяття заручників і їх розстріли. Так, у липні 1918 р. за розпорядженням Сарапульскої ради були страчені 200 уфимських заручників, вивезених червоними в травні 1918 р. при залишенні ними Уфи. Нещасних жорстоко били, рубали сокирами і шашками, залізними прутами розбивали голови, а потім спотворені тіла скидали у вируючу ріку.

У ніч з 16 на 17 липня 1918 року за вказівкою Леніна і Свердлова була розстріляна царська родина. За три дні до цього в Пермі був убитий брат Миколи II, великий князь Михайло Олександрович, а наступного дня після загибелі царської родини було убито ще шестеро членів будинку Романових, що перебували в Алапаєвську.

Однак усі ці жахи були прелюдією до набагато більш страшних і кривавих подій.

30 серпня 1918 р. соці­алістом Л. Каннегіссером був убитий народний комісар Петроградської комуни і голова Петроград­ської ЧК Мойсей Соломонович Урицький. У той же день був вчинений замах на життя В.Леніна. На ці два терористичних акти влада відповіла масовими репресіями, на тлі яких тьмяніли всі колишні звір­ства.

Відтепер фізичному винищенню супротивників більшовизму був доданий офіційний статус і загальнодержавний, тотальний розмах.

«Трудящі, — писала газета «Правда» 31 серпня 1918 року, — настала година, коли ми повинні знищити буржуазію, якщо ми не хочемо, щоб буржуазія знищила нас. Наші міста повинні бути нещадно очищені від буржуазної гнилизни. Усі ці добродії будуть поставлені на облік і ті з них, хто становить небезпеку для революційного класу, знищені. <...> Гімном робітничого клас відтепер буде пісня ненависті і помсти!»

2 вересня 1918 р. була прийнята постанова ВЦИК, а 5 вересня — постанова Раднаркому «Про червоний терор», відповідно до якого розстрілу підлягали «всі особи, причетні до білогвардійських організацій, змовам і заколотам». Особливо примітне тут слово «причетні». При бажанні під це формулювання можна було підвести кожного.

Крім того, органам ВЧК було офіційно надане право виносити вироки й ізолювати всіх потенційних ворогів більшовизму в концентраційні табори.

У виконання постанови СНК «Про червоний терор» наркомом внутрішніх справ Г.І.Петровським був виданий наказ про масове узяття заручників з числа колишніх правлячих класів, офіцерів, інтелігенції. У випадку «найменшого ру­ху в білогвардійському середовищі» до заручників пропонувалося застосовувати «беззастережний масовий розстріл».

У вересні 1918 р. тіль­ки в Москві було розстріляно до 800 чоловік, серед них — колишній міністр внутрішніх справ Олексій Хвостов, що був глава Держ­ради і міністр юстиції Іван Щегловітов і колиш­ній товариш міністра вну­трішніх справ Степан Белецький.

Розстріли проходили на Ходинському полі, Сріб­ному бору і Ваганьково. Приречених в одній бі­лизні везли до місця страти, вибудовували в шеренгу перед заздалегідь приготовленими могилами, наказували повернутися, після чого стріляли їм у голови. Іноді при розстрілах грав військовий оркестр.

У Петрограді в той же період, за офіційними радянськими даними, було розстріляно 512 чоловік, однак у це число не увійшли офіцери і цивільні, страчені у Кронштадті з ініціативи місцевої влади. Загальне число вбитих складає 1300 осіб.

Один з очевидців так згадував про початок терору в Петрограді: «Поблизу Театральної площі я бачив офіцерів, що йдуть у строю групою у 500—600, причому перші дві шеренги арештованих складали георгіївські кавалери (на шинелях без погонів виділялися білі хрести)... Було якось жа­хливо і дико бачити, що бойових офіцерів ведуть на роз­стріл 15-річні хлопчики-червоноармійці!».

Почавши в обох столицях, ця кампанія незабаром прокотилася і ін­шими містами. Так, починаючи з 31 серпня ЧК Нижнього Новгорода під керівництвом Миколи Булганіна (майбутнього глави уряду СРСР у 1955-1958 роках) розстріляла 141 заручника; у В’ятці евакуйована з Єкатеринбурга Уральська ЧК відрапортувала про розстріл за тиждень 409 чоловік.

Крім ЧК і ревтрибуналів, у справу викорінювання «внутрішньої контрреволюції» включилися регулярні армійські частини.

Кожен вступ червоних у яке-небудь селище чи місто обертався повальними грабунками і масовими розправами.

Наочним підтвердженням цьому служать діяння карального загону М. Мандельбаума, що діяв на півночі Росії в Печерськом повіті. У селищах, жителі яких надавали підтримку білогвардійцям, чоловіче населення винищувалося до останньої людини, вклю­чаючи старих і дітей. Стосовно жінок убивці виявляли відоме «милосердя»: гвалтували, але збері­гали більшості з них життя.

Не менші жахи діялися і на Півдні Росії. Після захоплення червоними Ставрополя в місті були по-звірячому убиті більше сотні «буржуїв»: гімназисти, офіцери, студенти, чиновники. Розправами керував заступник голови Північно-Кавказької ЧК Г.Атарбєков (незадовго перед цим він влаштував криваву різанину в П’ятигорську).

Страшні події розігралися в Казані. Вступ у місто частин Червоної Армії ознаменувалося жорстоким побоїщем. Жителів міста розстрілювали цілими родинами, так що усього тиждень спустя радянська печатка повідомляла: «Казань порожня. Жодного попа, ченця, чи буржуя. Нікого й розстріляти. Винесено всього 6 смертних виро­ків».

Дивовижна жорстокість панувала на Дону. Саме тут більшовицький терор придбав виразні риси геноциду.

24 січня 1919 р. Оргбюро ЦК РКП (б) випустило директиву за підписом Свердлова, що наказує «провести масовий терор проти багатих козаків, винищивши їх поголовно; провести нещадний масовий терор стосовно усім узагалі козакам, що приймали яку-небудь пряму чи непряму участь у боротьбі з Радянською владою». Стосовно середнього козацтва пропонувалося застосовувати «усі ті заходи, що дають гарантію від будь-яких спроб з його боку до нових виступів проти Радянської влади».

Почалися небачені в російській історії масові убивства козаків. Було заборонено саме слово «козак», носіння кашкетів, погонів і лампасів.

Населені пункти обкладалися грошовою контрибуцією, за несплату якої був розстріл. Станиці перейменовувалися у волості, хутори — у села. На чолі станиць ставили комі­сарів з числа інородців — євреїв, австрійців чи угор­ців, що страшенно лютували.

По хуторах роз’їжджали спеціальні каральні за­гони, що щодня страчували по 40—60 чоловік. Розправи здійснювалися за допомогою кулеметів, оскільки одними гвинтівками за раз здійснити розстріл такої кількості «класових ворогів» було неможливо.

От так, за свідченням очевидця цих страшних подій, учасника Вешенського повстання Я. Назарова, проводилося «вилучення контрреволюційного елементу» у станиці Казанської: «Щоночі загін більшовиків, розташований у нашій станиці, заарештовував багатьох облич і саджав у комендантське керування. Ніхто відтіля не повертався: усіх розстрілювали. Розстріли вироблялися в поле, за станицею, звичайне — уночі. Арештовані самі рили собі могили. Ями були не дуже глибокі, і станичні собаки гризли трупи розстріляних...»

Коли козаки не витримали і повстали, геноцид на Дону перейшов у нову страшну фазу.

Директива РВС 8-й армії від 16 березня 1919 р. підписом А. Колегаєва наказувала масові розстріли «усіх без винятку осіб, що приймали пряму чи непряму участь у пов­станні», а випущена наступного дня директива за під­писом І. Якіра наказувала військам «пройти вогнем і мечем місцевість, обійняту заколотом».

Проти повстанців кидалися загони карателів; станиці і хутори зносилися артилерійським вогнем...

Усього за роки громадянської війни загинуло більше 2 млн. козаків.

Жертвами більшовицьких репресій стали не тільки заможні класи.

Так, у березні 1919 р. застрайкували робітники Астрахані. У місті зібрався багатотисячний мітинг, учасники якого обговорювали своє тяжке матеріальне становище.

За особистим наказом голови Тимчасового вій­ськово-революційного комітету Астраханської губернії С.М.Кірова, мітинг був оточений військами. По людям відкрили вогонь із гвинтівок і кулеметів, площа закидали ручними гранатами.

Майже всі, що залишилися в живих учасники мітингу були арештовані і незабаром розстріляні. Трупи страчених ледь устигали звозити на цвинтар, де вони купами звалювалися прямо на землю.

З не менш звірячою жорстокістю були розігнані страйки в Петрограді, Тулі і Брянську.

Масовими репресіями стосовно мирного населення супроводжувалося встановлення радянської влади в Україні. Викорінювання «ворогів революції» тут відразу знайшло гіпертрофовані, моторошні форми.

У Харкові перед приходом білих щодня розстрілювалося 40—50 чоловік. У розпорядженні ЧК малася спеціальна китайська рота, солдати якої катували арештованих при допитах і здійснювали смер­тні вироки.

Особливими звірствами прославився комендант харківського концентраційного табору, маніяк і убивця Саєнко, що обожнював катувати арештованих під час допиту, на сантиметр втикаючи в них шашку і повільно повертаючи клинок усередині рані.

Не відставали від Саєнко й інші чекісти. Приміром, слідчий Мірошніченко направляв на допитуваних револьвер і пропонував тому визнати свою провину, загрожуючи в противному випадку пустити зброю в хід. Аналогічним образом діяв інший чекістський слідчий, 18-літ­ній Ієсель Майкін. Приставивши вороненый стовбур браунінга до голови своєї жертви, «полум’яний борець з буржуазією» говорив: «Від правильної від­повіді залежить ваше життя».

Після заняття Харкова частинами Добровольчої армії слідчі денікінської комісії з розслідування злодіянь і беззаконь більшовиків знайшли сот­ні спотворених трупів: тіла з численними переломами ребер, перебитими гомілками, відрубаними кінцівками і разтрощеними черепами. У підвалах знаходили розп’ятих і пригвинчених до підлоги гвинтами. У багатьох жінок була здерта шкіра на руках і ногах...

Судово-медичною експертизою буде згодом встановлено, що значна кількість цих каліцтв страчені одержали при житті.

Поряд з Харковим, найбільшого розмаху терор досяг у Києві. У місті працювало шістнадцять «чрезвичаєк», що діяли незалежно одна від одної, так що людина, що дивом виривалася з однієї, могла відразу потрапити в іншу.

Серед катів київської ЧК видну роль грав соратник Дзержинського, член колегії ВЧК, Мартін Янович Лаціс, відряджений на Україну в квітні 1919 р. для «допомоги місцевим органам в організації чекістського апарата».

От так, згідно даним комісії генерала Рерберга, що здійснила розслідування в Києві відразу ж після приходу Добровольчої армії, виглядало одне з місць екзекуцій, що належала губернської ЧК: «Уся цементна підлога великого гаража була залита кров’ю, що загусла внаслідок жари... вона була змішана в жахливу масу з мозком, черепними кістами, жмутами волосся й іншими люд­ськими останками. Усі стіни були заплямовані кров’ю, на них поруч з тисячами дірок від куль налипли рештки черепу і мозку, шматки шкіри. Із середини гаража в сусіднє приміщення, де був підземний стік, вів жолоб у чверть метра завширщки і приблизно в десять метрів довжини. Цей жолоб був на всьому протязі доверху наповнений кров’ю...»

Усього в Києві слідчі денікінської комісії знайшли 4800 трупів страчених. Але приведену цифру аж ніяк не можна назвати повної, оскільки в деяких похованнях не представлялося можливим порахувати тіла через сильне розкладання, а за даними населення, кількість зниклих у «чрєзвичайках» городян склала понад 12 тис. чоловік.

Розмахом терору «прославилася» і одеська ЧК. Протягом чотирьох місяців — із квітня по серпень 1919 р. — у місті було розстріляно понад 2 тис. чоловік. Крім розстрілів, практикувалися і більш витончені способи страт. Відомі, зокрема, випадки, коли приречених зв’язували ланцюгами і повільно занурювали в корабельні печі.

Серед одеських че­кістів найбільшою жорстокістю «відрізнилася» молода жінка Віра Гребеннюкова на прізвисько «товариш Дора». Про її злодіяння ходили легенди. Вона в буквальному значенні слова мучила свої жертви: виривала волосс,я відрубувала кінцівки, відрізала вуха, вивертала вилиці. Протягом двох з половиною місяців нею було убито понад 700 чоловік.

Точна кількість жертв червоного терору встановити неможливо. Чекістами навмисно приводилися сміховинно низькі цифри. Так, за твердженням члена колегії ВЧК, М.Лаціса, за другу половину 1918—1919 р. за постановами ЧК було розстріляно, у цілому, 9641 чоловік. За даними Особливої комісії генерала Денікіна по розслідуванню більшовицьких злочинів, число загиблих у Росії в результаті терору, склало 1 766 118 чоловік.

Зрозуміло, приведена цифра є дуже приблизної. Але навіть у цьому випадку вона в достатній мері відбиває масштаби трагедії.

Розгром білих армій і ліквідація фронтів громадянської війни не привели до скорочення масштабів репресій.

Як відзначав відомий російський історик С.П. Мельгунов, «це була вже не громадянська війна, а знищення колишнього супротивника. Це був акт залякування для майбутнього».

В знову захоплених червоними містах йшли повальні обшуки й арешти, причому, значне число арештованих відразу від­правлялася на смерть.

У Ростові страчували по 100 чоловік щодня. В Одесі чекісти тільки за одну ніч розстріляли 1200 офіцерів, узятих у полон і поміщених у концтабір.

Практикувалися і пу­блічні страти. Зокрема, «за недоносительство» у Ставрополі були привселюдно зарубані шашками 60 чоловік — жінок, старих і дітей.

На півночі Росії лютував уповноважений Особливого відділу ВЧК М. С. Кедрів. Офіцерів, що здалися в полон, і солдата Білої армії він відправляв у Холмогорський концтабір, по суті, прирікаючи їх на вірну загибель.

Планомірне винищування «буржуазії» відбувалося протягом усієї весни і літа 1920 року.

Нещасних занурювали на баржі і відкривали по них вогонь з кулеметів. Багато хто був втоплений в морі. До початку вересня Архангельськ називали «містом мертвих», а Холмогори — «усипальницею російської молоді».

Справжнє пекло запанувало в Сибіру і на Далекому Сході.

Так, після трьох місяців панування «червоних пар­тизанів» у Ніколаєвську-на-Амурі з більш ніж 12-тисячного населення міста уцілело тільки 2 тисячі жителів, а від самого міста залишилася лишь купа заліза, каменю і колод.

На повну потужність заробили конвеєри смерті в Єкатеринбурзі, Іркутську й Омську.

От що згадувала про діяльність Іркутської ЧК кохана адмірала А.В. Колчака, Ганна Василівна Тимирєва: «... почалися розстріли — по 40, 80, 120 чоловік за раз. По суботах і понеділкам ми не спали. Дивилися, пригорнувшись до ґрат, як пачками виводять людей...»

Однак усі ці звірства тьмяніють у порівнянні з тим, що було вчинено більшовиками в Криму. У довгому переліку злочинів режиму, зроблених під час громадянської війни, крим­ська трагедія займає особливе місце.

Після евакуації армії П.Н.Врангеля восени 1920 р. у Криму залишалися тисячі офіцерів і солдатів Білої армії, цивільних і військових чиновників, біженців, що не зуміли чи не захотіли залишити країну. Усі ці люди були приречені на розправу, тому що, на думку радянського керівництва, виявляли собою джерело потенційної погрози.

Відразу ж після заняття півострова військами Південного фронту в Криму почалася кривава бій­ня. Спочатку винищування «буржуазії» носило переважно стихійний характер.

Зокрема, у Сімферополеві, Алупці і Ялті вступ частин Червоної Армії ознаменувався масовими вбивствами поранених, залишених Врангелем під захистом Міжнародного Червоного Хреста.

Нещасних витягали з лікарняних ліжок у двір і там убивали. Медичний персонал, який намагався перешкодити злочинам, знищувався одночасно з пацієнтами.

Крім кривавих розправ, значне поширення серед червоноармійців і матросів одержало гвалтування жінок і пограбування осель.

Відповідно до свідчення очевидця, займаючи яке-небудь місто (у даному випадку — Сімферополь), «солдати накидалися на жителів, роздягали їх і відразу, на вулиці, одягали на себе відібраний одяг, шпурляючи свою розідрану солдатську шинель роздягненим. Бували випадки, коли той самий громадянин по чотири рази піддавався подібному перевдяганню, тому що наступний солдат виявлявся ще більш обірваним і захоплювався більш цілим одягом свого попередника, і т.д. Хто міг ховався у підвалах, боячись потрапляти на очі озвірілим червоноармійцям...»

Стихійну фазу терору незабаром змінила організована.

17 листопада 1920 року був виданий наказ Кримревкома №4, що оголосив 3-денну реєстрацію офіцерів і солдата Білої армії. Багато хто з колишніх врангелівців подумав, що реєстрація — справа сугубо формальна, оскільки в рядах РККА служило чимало мобілізованих офіцерів і генералів, не говорячи вже про солдатів, більшість з який устигло повоювати як на тій, та і на іншій стороні.

Спочатку людей реєстрували і розпускали по будинках. Однак незабаром вийшов новий наказ, що оголосив повторну реєстрацію, і всі, хто з’явився на неї, були арештовані і розстріляні.

У своїй доповідній записці наркому у справах національностей И. В. Сталіну, що знаходився в той час у Криму член колегії народного комісаріату зі справ національностей М. Х. Султан-Галієв свідчив, що «розстріли проводилися не поодинці, а цілими партіями, по кілька десятків людей разом», і що «серед розстріляних попадало дуже багато робочих елементів і осіб, що залишилися після відступу Врангеля з щирим і твердим рішенням чесно служити Радянській владі...»

Розправи здійснювалися під керівництвом голови кримського ВРК Бела Куна і секретаря кримського комітету РКП (б) Розалії Самойловни Залкінд (Землячки).

У знищенні «контрреволюційного елемента» також брали участь і інших партійні діячі. Так, наприклад, у складі надзвичайних «трійок», що виносили розстрільні вироки, зустрі­чаються імена К. Х. Данишевського, С. С. Дукельского, В. Н. Манцева, А. И. Михельсона... Практично всі ці особи будуть згодом репресовані.

Серед працівників Кримської ЧК особливий інтерес представляє особистість її коменданта Івана Папаніна. Майбутній видний радянський полярник, він був призначений на цю посаду в жовтні 1920 р. і залишив її в березні 1921 р. В обов’язки коменданта входив приведення у виконання вироків і керівництво розстрілами.

От як відзивався про цей період свого життя сам І. Д. Папанін: «Служба комендантом Кримської ЧК залишила слід у моїй душі на довгі роки. Справа не в тім, що цілодобово доводилося бути на ногах, вести нічні допити. Давила вага не стільки фізична, скільки моральна. <...> Працівники ЧК були санітарами революції, надивилися усього. До нас часто попадали звірі, а не люди. <...> Розмова з ними була короткою: слідчі дії, суд — і до стінки...»

Підсумком чекістської кар’єри майбутнього під­корювача Арктики стало нагородження його орденом Червоного прапора... і тривале перебування в клініці для душевнохворих. Не дивно, чому прославлений арктичний дослідник згодом не дуже любив згадувати про своє минуле...

Будучи надалі щедро обласканим владою, маючи численні урядові нагороди, Папанін, мабуть, був одним з тих кримських чекістів, що благополучно дожили до старості і померлим своєю смертю.

Ім’я І. Д. Папаніна тричі увічнено на географічній карті. У Севастополі йому встановлено пам’ятник, на честь його названа одна з міських вулиць...

У топоніміці міст також увічнені головні організатори геноциду — Бела Кун і Землячка. Так, ім’я міжнародного ката Бела Куна прикрашає собою багато меморіальних дошок. Площа його імені є в Москві, вулиці — в Сімферополеві, Санкт — Петербурзі і ряді інших міст.

З не меншими почестями влада увічнила пам’ять Розалії Залкінд: смердючий порох цієї фурії був поміщений у Кремлівській стіні. Там, разом з останками інших бузувірів, він спочиває і донині.

Точна кількість убитих більшовиками в Криму, мабуть, ніколи не буде відомо. За різними оцінками, за період з осені 1920 р. по зиму 1921 р. чекістами було розстріляно від 17 до 120 тис. чоловік.

Після поразки білих армій країна виявилася охоплена пожежею селянських повстань.

13 серпня 1920 р. спалахнуло повстання в Тамбовській губернії, у січні 1921 р. узялися за зброю селяни Західного Сибіру. 60 тисяч сибірських селян сформували народну армію і захопили значні частини Челябінської, Омської і Тюменської губерній, осадили міста Курган і Ішим.

Доведені до відчаю страшною сваволею, поставлені на межу вимирання, селяни кидалися на кулемети карателів, у безлічі гинули, але повертали грабіжників у втечу.

«...незважаючи на купи трупів, їхня лють не під­дається опису», — визнавав радянський мемуарист М. Бернштам.

Ці багато в чому стихійні народні виступи були в буквальному значенні слова утоплені комуністами в крові. Проти озброєних гвинтівками і гладкоствольними рушницями повстанців використовувалися всі новинки бойової техніки: броньовики, авіація й отруйні гази.

Наказ №171 від 12 червня 1921 р., випущений за підписами М. Н. Тухачевського і В. А. Антонова-Овсієнка наказував з метою «негайного очищення лісів» від повсталих селян застосовувати отруйні гази, точно при цьому розраховуючи, щоб «хмара задушливих газів поширювалася по всьому лісу, знищуючи усе, що в ньому ховалося».

Для боротьби з повстанцями була вкрай посилена система заручництва. Родини повсталих селян підлягали розстрілу.

Наказ оперштаба Тамбовської ЧК від 1 вересня 1920 р. вимагав «провести до родин повсталих нещадний червоний терор, заарештувати в таких родинах усіх з 18-літнього віку, не зважаючи на стать. Якщо бандитські виступи будуть продовжуватися, розстрілювати їх».

Це була війна на знищення, розв’язана владою проти власного народу. Тільки при придушенні повстання в Тамбовській губернії карателями було убито понад 100 тис. селян.

Однак вирішальним фактором, що дозволив знищити селянську вольницю, став штучно створений голод. 

Почавши з Поволжя, гуманітарна катастрофа поширилася на всю Лівобережну Україну, охопила Крим, Центрально-Чорноземний район, частину Уралу.

35 губерній з населенням 90 млн. чоловік перетворилися в зону загального нещастя. Інформа­ційні зведення тих років майоріли повідомленнями про самогубства на ґрунті голоду і масового людожерства.

Так, у Самарській гу­бер­нії були арештовані дві жінки, що убили старих бурлаків і з’їли їхнє м’ясо. У Пугачовськом повіті смажили трупи, вириті з цвинтаря. В Актюбінському повіті на ринку тривав продаж смаженого людського м’яса, унаслідок чого владою був виданий наказ про заборону торгівлі смаженим м’ясом.

У Севастополі голодувало понад 37 тис. чоловік. За перші п’ять місяців 1922 р. від голоду загинуло 14154 чоловік. По вулицях валялися трупи померлих, які ніхто не хотів прибирати.

1 червня 1922 р. газета «Маяк комуни» писала: «Це був не просто голод, це голод, що веде до вимирання цілих селищ і шаленості людожерства».

У підтвердження того, що голод, що забрав понад 7 млн. людських життів, був інспірований представниками богоборчої комуністичної влади, красномовно говорять слова Ульянова-Леніна: «недалеко від Москви, у губерніях, що лежать поруч: у Курській, Орловській, Тамбовській, ми маємо за розрахунках обережних фахівців ще тепер до 10 млн. пудів надлишку хліба. <...> Нам треба не тільки зломити.... опір. Нам треба змусити працювати в нових організаційних державних рамках. Ми маємо засіб для цього... Це засіб — хлібна монополія, хлібна картка, загальна трудова повинність. <...> Тому що розподіляючи його (хліб), ми будемо панувати над всіма областями праці».

Свідомо збільшуючи наслідки катастрофи, викликаної почасти природними факторами, влада прагнули знищити якнайбільше своїх потенційних і відкритих супротивників, щоб перетворити частину жителів, що залишилася, у покірних і безправних рабів. Охоплені голодом області блокувалися військами. На дорогах і станціях виставлялися кордони, і люди не могли ви­їхати за хлібом у сусідні області, що, по суті, означало їх загибель. Як згадував учасник Білого руху, що емігрував з Росії, офіцер Корніловського ударного полку, сербський доброволець А.Р.Трушнович, що дивом уник смерті в чекістській катівні і жив надалі в СРСР за підробленими документами до 1934 р., «на моїх очах селян стягали з дахів вагонів, з буферів, відбирали останні фунти борошна, виміняні на одяг удалечині від рідного села, де голодуюча родина очікувала батька з хлібом. Поруч зі мною на даху вагона ридав селянин, що залишився без шуби і без хліба. З-під Саратова він їхав на буферах, на дахах товарних потягів, голодний, змучений, щоб у Дагестані обміняти шубу на два пуди кукурудзяного борошна для родини з трьох малих дітей, дружини і старого батька, у яких у день його від’їзду залишалося шість фунтів борошна. На станції Кавказька загороджувальний загін забрав у нього все і побив за занадто наполегливе благання:

— Я перед ними на коліна: невже ви нелюди? Рідні, дітки голодні! Від­дайте...

— Вони мене лаяли і прикладом били! Антихристи! Росія-матінка, що з тобою стало? Хоч кидайся під потяг. Навіщо тепер їхати додому?

І на усіх вузлових станціях ті ж самі приголомшливі картини. Сидиш на даху вагона і з жахом дивишся на нечувані знущання над російським народом. Чи це марення, чи справді відбувається? Поштовх потяга, груди стискаються від безсилої люті. Виходить, це не марення, а страшна дій­сність. За Катеринославом я бачив, як загороджувальний загін зупинив поїзд за півверсти від станції, як усіх мішечників вигнали в степ, як на них накинулися, відбираючи абсолютно всі продукти, що ті везли із собою. Над степом піднявся стогін, плач, дикі лементи і голосіння. У голоси пограбованих людей уривалися мерзенні, безглузді лайки державних грабіжників. Коли ми підійшли, щоб ближче подивитися на це видовище, нас відігнали пострілами».

Укоренившись на кіст­ках мільйонів страчених і замучених громадян, радянський режим продовжував зрошувати скорену землю все новими і новими потоками крові.

За найскромнішими підрахунками, з 1918 по 1953 р. країна втратила як мінімум третина свого населення. Десятки мільйо­нів людей були розстріляні, вмерли в таборах від непосильної роботи, голоду, холоду і хвороб, загинули на фронтах Громадянської і Другої світової воєн.

Антинаціональна за суттю, радянська держава весь 74-літній період своєї кривавої історії залишалася відкрито ворожою національним, релігійним і культурним традиціям, що складалися століттями.

Уся територія колишньої Російської імперії стала ареною грандіозних експериментів, у ході яких знищувалися представники різних народів і вихідці з різних соціальних шарів.

У ході кампаній терору 1920—1930 років, організованого голоду і розкуркулювання була знищена краща частина народів, що входили у склад розваленої більшовиками Російської імперії.

Стосовно тієї частини народу, що залишилася, здійснювалося послідовне витравлювання національного почуття з заміною його брехливими пропагандистськими міфами, які живуть і донині. Прилавки книгарень завалені творами радянських апологетів; вулиці міст як і раніше носять імена катів і убивць; з вуст російських державних діячів усі частіше чутні про неприйнятність «переписування» історії й недоречність осуду діячів злочинного режиму.

Тим часом, законодавче визнання злочинної сутності більшовизму компартії є не даниною мінливим віянням часу, а важливою необхідністю.

http://www.personal-plus.net/287/3706.html

Военные преступления большевиков: уничтожение Киева


Комментариев нет:

Отправить комментарий