УКРАЇНОФОБІЯ

Українофобія (від "Україна", "український" та грец. φόβος — страх, ненависть) — один із різновидів етнополітичного шовінізму, система дискримінаційних, агресивних поглядів і дій, що заперечують суб’єктність Укр. д-ви, укр. народу та нації, питомі етнокульт. ознаки та уявлення українців, державотворчий потенціал українців, нав’язують українцям не властиві для них етнокульт. риси, ігнорують укр. мову та к-ру, державно-нац. символи. Непереконливими є спроби розмити явище У. у визначенні, що У., мовляв, — це будь-який акт, що завдає шкоди Україні, зокрема корупція. Одними з перших у новітній час окреслили українофобські тенденції як суспільно-політ. явище представники шістдесятництва І.Дзюба та Л.Костенко. Ці погляди були розвинуті у працях провідних укр. філософів і публіцистів С.Грабовського та І.Лосєва. До 2010-х рр. у процес осмислення У. найбільший внесок зробили представники націоналістичної ідеології (В.Рог, О.Баган та ін.). У. вони розглядали переважно як політ. та ідеологічне явище. Конституюванню та осмисленню явища У. сприяло проведення у Львові 2012—16 зусиллями викладачів Львівського національного університету та Львів. відділення Ін-ту укр. археографії та джерелознавства ім. М.Грушевського НАН України 9-ти семінарів під заг. назвою: "Українофобія як явище та політтехнологія". Учасники семінарів передусім зосередилися на істор. та мовних аспектах У., при цьому розглядали У. не лише як виключно рос. явище, а і як частину польс. політики. Проте унікальність цього заходу, відстороненість від нього держ. структур лише підкреслили брак уваги до проблеми. У. закорінена в істор. процесі. Перш за все У. виникла як антипод явищу та поняттю "українофільство". Існування У. зумовлено такими істор. явищами та ідеологіями, як існування України у складі кількох імперій, ідеями триєдиної рус. нації, "Русского мира", "Великої Польщі", рад. комунізму. Власне, поняття "українофобія" молодше позначеного ним явища. Закарбоване в етнічних стереотипах середньовіччя та ранньомодерного часу, явище страху та ненависті щодо українців найсильніше виявилось у період формування націй та нац. рухів модерної доби — у 19—20 ст. Найбільшої сили У. як частина держ. політики набула у Рос. імперії у 2-й пол. 19 — на поч. 20 ст. (з деякими періодами послаблення тиску), в СРСР 1930-х і 1970-х рр., у Польщі між двома світ. війнами, в часи Другої світової війни на територіях Райхскомісаріату Україна та Трансністрії. Вперше на ідеологічному рівні У. була обґрунтована ідеологами чорносотенних організацій у містах Російської імперії на поч. 20 ст. (див. також "Чорна сотня"). У Рос. імперії перші українофобські акції мали за мотивацію або ж покарання та залякування українців, або ж виникли внаслідок страху перед поширенням укр. нац. руху як частини польського (Валуєвський циркуляр 1863 та Емський акт 1876). У. мала власних ідеологів і практиків, які утворили своєрідний "пантеон" українофобів: М.Юзефович, П.Струве, С.Щоголев, В.Шульгин, Я.Собінський, Б.Пєрацький, Д.Лебідь, П.Постишев. Окреслюючи та описуючи явище неприязні або й ненависті до українців фактично в категоріях, властивих У., укр. діячі доволі не часто вживали цей термін до поч. 20 ст., і вже дещо частіше — починаючи від 1905—07 (Д.Дорошенко, С.О.Єфремов, В.Винниченко, М.Слабченко). Із серед. 20 ст. це поняття ігнорувалося в СРСР, використовувалося майже виключно в середовищі укр. діаспори, звідки й повернулося до України у 1990-х рр. При тому У. існувала в СРСР та УРСР зокрема як на держ., так і на побутовому рівнях. У. була гол. ідеологічним підґрунтям терору комуністів та білогвардійців проти українців під час рос. експансії в Україну 1918—21, напр., захоплення Києва військами М.А.Муравйова на поч. 1918. У. стала помітним явищем громад. життя в добу "українізації" 1920-х рр. як реакція на бажання українців побудувати нац. за змістом республіку. Побутова У. була блискуче відображена М.Кулішем у творі "Мина Мазайло", де зміст явища влучно висловлений Тьотею Мотею: "Лучше быть изнасилованной, чем украинизированной". У. була наріжним каменем ідеологічних засад Голодомору 1932—1933 років в УСРР, масових репресій проти укр. інтелігенції 1930—38. У пропаганді використовувався дегуманізований образ "хохла-куркуля", із гротескно-гіпертрофованими укр. антропологічно-етнічними рисами. Вцілілі жертви Голодомору згадували про ненависть до всього українського як "хохляцького" в реалізаторів Голодомору. Отже, У. "цементувала" одночасний націоцид та соціоцид. У 2-й пол. 20 ст. найяскравіше відбилася в суд. процесах над укр. дисидентами (на цьому, напр., наголосила Н.Строката у викривальній промові на одес. судилищі над нею 1972). Починаючи з 1930-х рр., У. в СРСР маскувалася як боротьба з "українським буржуазним націоналізмом". Унікальним для подібних нац. фобій є те, що в роки незалежності України, починаючи з 1991, У. не лише не зменшилася всередині д-ви, а й посилилася, фактично належачи до помітних компонентів поглядів і діяльності значної частини правлячого істеблішменту (В.Медведчук, Д.Табачник, М.Добкін та ін.), депутатів різних рівнів (Н.Вітренко, І.Марков, М.Левченко, В.Колесніченко, С.Ківалов), президента Республіки Крим (Ю.Мєшков), міських голів Півдня та Сходу України (О.Костусєв та ін.), бізнесової та інтелектуальної еліти (О.Сурілов, О.Бузина, Г.Кваснюк та ін.). Саме в середовищі українофобів були теоретично опрацьовані механізми знищення України, втілені згодом рос. спецслужбами та політиками: Новоросія, федералізація, держ. двомовність тощо. Причинами поширення У. були як незрілість укр. сусп-ва, низький рівень нац. свідомості, колоніальна спадщина, брак укр. нац. еліти, так і зовн. втручання (передусім російське). У. стала одним з осн. політтехнологічних знарядь політики на Сході та Півдні України, знайшовши там найвагомішу підтримку серед русифікованих мас. У. була засобом десоборизації України, впровадження "двох Україн" як двох проектів: укр. західного "гетто" ("галичанофобія") та малоросійсько-новорос. проекту. Засобом У. було перетворення укр. мови та к-ри на вторинні порівняно з російськими, а з ін. боку, подання їх як таких, що загрожують комфортному існуванню пд.-сх. населення. Найогидніші, найагресивніші акти У. відбувалися в Луганську, Донецьку, Одесі, Харкові, Криму. У., хоч і офіційно не артикульована і не визначена саме так, фактично була основою політ. діяльності низки політ. сил новітньої України: Партії регіонів України, партії "Родина", Комуніст. партії України, Прогресивно-соціаліст. партії України, Партії "Російський блок" тощо. Успішне поширення цими силами У. було гол. причиною тимчасової окупації окремих районів Донбасу та анексії Криму Росією 2014. Після 2013 У. вдосконалилася як політтехнологічне явище. Часто вона подається у парадоксальному поєднанні з нібито укр. громадян. патріотизмом, що буцімто не передбачає поглиблення процесів дерусифікації, відновлення дискримінованих прав українців. Гасло "Єдина країна — Единая страна" лише поглиблює кризу укр. ідентичності, сіючи, за слушним зауваженням мовознавця та культуролога Ю.Шевчука, "мовну шизофренію", яка насправді є лише частиною ширшого явища амбівалентності, окресленого ще у 1990-х рр. М.Рябчуком як частина панівного "креольського" дискурсу у модерній Україні. Найбільш загрозливим явищем у таких умовах є тотальне розмивання моральних цінностей та пріоритетів, що мають безпосередній вплив на визначення нац. ідентичності, а також катастрофічне зниження "національного імунітету нації". І все це в контексті рос. загрози, що аж ніяк не припиняється. Сьогодні відверті українофобські випади є однією з основ дискурсу частини укр. мас-медіа, шоу-бізнесових проектів: як загальнонац. каналів "Інтер", "ТЕТ", "Україна", так і багатьох місцевих на Півдні та Сході України. Часто українофобські прийоми цих ЗМІ в Україні та на окупованих територіях Донбасу та Криму фактично збігаються. У. є гол. чинником денаціоналізації та дискримінації українців в Україні та поза її межами, складовою поглядів і діяльності частини неукраїнців та політико-держ. еліт. У. (власне страх перед усім національно-українським) властива частині зденаціоналізованих українців як відображення їхньої психічної травми, засіб уникнення дискримінації. Засобами реалізації українофобських принципів є інформаційна війна проти носіїв україноцентричного образу історії, к-ри, релігії, створення власних груп підтримки всередині своїх країн та зовні — професійних українофобів, дискредитація борців проти У., борців за права українців, поширення серед українців негативних автостереотипів, нацьковування неукраїнців на українців, маніпуляція заг. гуманістичними принципами. Стосовно укр. реалій поняття "українофобія" ("українофобство") значно втратило свій суто лексичний сенс, адже перекладається воно як "страх перед українцями, побоювання українців чи України". У такому сенсі часто говорять про "американофобію", "кавказофобію", "русофобію". Проте щодо українців та України найчастіше йдеться про ненависть до них, дискримінацію, приниження, намагання загалом заперечити факт існування українців як народу та нації і навіть у принципі укр. етнокульт. простору. Хоча, звісно, це перемішується й зі страхом — страхом поширення, поглиблення явищ дерусифікації, устійнення українців на своїй споконвічній, предківській землі. Проте страх цей — поки що не страх до сильного та впливового, а радше — часто навіть не виправданий і перебільшений страх до потенційного, паросткового. Недаремно частина аналітиків порівнювали становище носіїв укр. мови та ідентичності в Україні з колиш. апартеїдом у Південно-Африканській Республіці. Можна навіть згадати про давніше явище — ілотів у Спарті. Приниження всього українського, ненависть до нього значно ширші за риси політики сусідніх д-в (Росії, Польщі, Угорщини, Румунії) чи їхнього населення на побутовому рівні. Від ін. нац. фобій У. відрізняється тим, що претендує на фактичне заперечення самого факту існування українців не лише як нації та д-ви, а й навіть як етносу. З ін. боку, У. тісніше пов’язана з внутр. проблемами розвитку укр. сусп-ва, зокрема незавершеністю націєтворчих процесів у середовищі самого укр. етносу. Весь комплекс відвертих та прихованих заходів У. спрямований на те, щоби завадити цим процесам. На сучасному етапі варто відзначити факт частої адаптації У. до поширених у США та Зх. Європі політ. доктрин — толерантності, мультикультуралізму, лібералізму, — що, реалізовуючись на укр. постколоніальному ґрунті, фактично гальмують процеси консолідації українців у народ та націю. Гол. концептами сучасної У. є заперечення факту існування української мови чи встановлення перешкод на шляху її всебічного та гармонійного розвитку, заперечення територіальної та духовної соборності укр. народу та нації, запровадження не-україноцентричних істор. міфів, а в ширшому сенсі — впровадження погляду на укр. народ, націю та д-ву як на штучні, не життєві явища. Наявність У. є водночас проявом слабкості та сили українців: слабкості — адже бачимо відсутність дієвих механізмів протидії інформаційній війні та поширенню власного світобачення, сили — адже сила та галас У. зростають пропорційно зростанню дієвості укр. нац. руху. Можна виділити найпомітніші нац. різновиди У., що спираються на глибинні нац. комплекси: рос., єврейс., польську, кожна з яких має певну специфіку. Однак У. в цілому чи в окремих елементах охоплює і укр. середовище, будучи тісно пов’язаною з явищем "малоросійства". Прояви У. спостерігаються і в країнах Зх. Європи, напр., агресивно лівацьких та псевдоліберальних спільнотах (Г.Россолінський-Лібе). Подолання У. шляхом зміцнення, консолідації укр. культурно-цивілізаційного простору є одним із ключових завдань для сучасної України, що інтегрує всі наявні проблеми державотворення/націотворення.

МУЗИЧКО Олександр Євгенович